<<
>>

3.2. Розпорядження майном боржника як стадія провадження у справі про банкрутство та її етапи

Як зазначає В.В. Джунь у своєму науковому дослідженні, одним із недоліків структури джерел інституту неспроможності є незабезпеченість належної узгодженості окремих фрагментів його процесуального механізму [33].

Одним із таких процесуальних механізмів, які супроводжують рух справи про банкрутство, є процесуальний порядок вирішення справи про банкрутство, який визначається через відповідну процесуальну форму [3, с. 50], що втілено у справі про банкрутство через окремі процедури банкрутства, визначені в ст. 7 Закону про банкрутство.

Необхідність проведення наукового дослідження процесуального механізму стадії провадження у справі про банкрутство та її етапів на прикладі процедури розпорядження майном пояснюється кількома обставинами. По-перше, наукове дослідження призначено саме судовій процедурі розпорядження майном, по-друге, в науковій і юридичній літературі стадії провадження та її етапи на прикладі процедури розпорядження майном у справі про банкрутство глибоко не досліджувались, по-третє, провадження у справі про банкрутство, з точки зору послідовності здійснюваних дій і заходів, є неоднорідним, немає чіткого і збалансованого законодавчого техніко-юридичного механізму проведення судового процесу у справах про банкрутство „... за загальним, спеціальним і спрощеним порядком” [17, с. 14].

З вищенаведеного постають питання, в чому тоді полягають особливості процесуальної форми провадження у справі про банкрутство? Як співвідносяться між собою стадії провадження у справі про банкрутство та визначені Законом про банкрутство судові процедури банкрутства? Чи є між цими правовими поняттями різниця, і, якщо ця різниця є, в чому вона полягає?

Питанням щодо форми провадження у справах про банкрутство активно обговорювалось і у дореволюційній літературі, присвяченій проблемам конкурсного процесу. Г.Ф. Шершеневич розглядав конкурсне провадження як форму виконавчого провадження, що виникає з моменту визнання боржника неспроможним [204, с.

179-180]. У радянський період відомий радянський науковець А.Ф. Клейман відносив банкрутство „... до процесу виконавчого, до особливого його виду – „ліквідаційного процесу” [69, с. 8]. Сучасні російські дослідники відносин неспроможності В.С. Бєлих [8, с. 44], В.М. Попондопуло [124, с. 64] вважають справи про банкрутство сферою особливого провадження. Р.Г. Афанасьєв зазначає, що провадження у справах про банкрутство є особливою формою арбітражного процесу з притаманними тільки їй техніко-юридичними конструкціями, властивими позовному провадженню [5, с. 82].

Основні концептуальні положення категорії «процесуальна форма» були відмічені В.М. Горшеньовим, який зробив висновок, що під процесуальною формою слід розуміти сукупність однорідних процесуальних вимог, які висуваються до дій учасників процесу та спрямовані на досягнення певного матеріально-правового результату. При цьому автором визначалося, що в системі права взаємодіють два види нормативних приписів – матеріальні та процесуальні правові норми, що створює фактично «діалектичне співвідношення між змістом та формою» [23 , с. 1, с. 13].

На думку науковців В.І. Тертишнікова [177, с. 9], С.С. Бичкової [197, с. 30-31] С.В. Васильєва [16, с. 15-16] під процесуальною формою розуміється розгляд і вирішення спорів судами загальної юрисдикції або господарськими судами в порядку, встановленому процесуальним законодавством. З урахуванням вищевказаного можливо визначити, що сукупність однорідних процедурних правил чи вимог, які визначають рух судової справи, створюють процесуальне право. Процесуальне право, як відмічав М.С. Строгович, «це завжди право, що встановлює відповідно процедуру… це право, яке визначає процес, тобто рух, розвиток діяльності органів та осіб» [ 170, с.44-45].

Господарський процес у справі про банкрутство теж здійснюється через відповідну процесуальну форму, що втілює в себе сукупність послідовних та самостійних процесуальних дій сторін та учасників провадження , які визначені положеннями Закону про банкрутство та складають процесуальну діяльність, направлену на досягнення мети тієї чи іншої процедури банкрутства.

З вищенаведеного випливають такі висновки:1) наявність і регулятивне виявлення юридичних процесуальних норм зумовлено необхідністю реалізації матеріальних норм; 2) процесуальні норми забезпечують оптимальні умови правового регулювання і створюють відповідно процедуру, тобто господарський процес послідових дій у справи про банкрутство; 3) процесуальні норми несуть на собі основне навантаження з точки зору відновлення порушеного інтересу і нормативного зміцнення законності.

Разом з тим, необхідно констатувати, що процесуальний порядок розгляду справ про банкрутство відрізняється від процесуального порядку розгляду справ у позовному провадженні і характеризується такою матеріально-правовою і техніко-процесуальною природою, яка проявляється в особливих передумовах звернення заявника (кредитора, боржника) до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство, особливостях захисту права і охоронюваного законом інтересу у відносинах неспроможності, у складі сторін і учасників провадження, процесуальний статус яких в процедурах банкрутства не є однаковим. Зокрема, сутність позовного провадження полягає у встановленні судом наявності чи відсутності спору про право, на якому ґрунтується матеріально-правова вимога позивача, що є самостійною підставою для порушення справ у позовному провадженні. Проте, підставою для порушення справи про банкрутство боржника і введення процедури розпорядження майном стає неможливість реалізації суб’єктивного права кредитора, яке підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, виконавчим документом, постановою про відкриття виконавчого провадження, яке не виконано протягом трьох місяців. Тобто, об’єктом процесуальних правовідносин у справах про банкрутство стає не матеріально-правовий спір, а охоронюваний законом інтерес сторін, який, як визначає процесуаліст – науковець М.О. Рожкова, є «… потрібністю суб’єкта в отримання користі (вигоди, блага), яке може бути досягнуто лише наслідком реалізації суб’єктивного права або руху правовідношення» [162, с.

47]. Отже, для здійснення свого матеріально-правового інтересу кредитору надається судовий захист наслідком звернення до суду з заявою про порушення справи про банкрутство боржника та застосування до неплатоспроможного суб’єкта господарювання процедури розпорядження майном. Причому, як вірно відмічає А.Г. Лордкипанідзе, головна відмінна риса конкурсного процесу полягає в тому, що з його відкриттям припиняються чи обмежуються права кредиторів щодо самостійного переслідування боржника. У конкурсному процесі ці права здійснюються не самостійно, тобто не індивідуально кредитором на свій розсуд, а на колективній основі, під контролем особливим чином організаційного колективу кредиторів та суду [81, с. 30].

Згідно з ст. 4-1 ГПК України визначено дві форми судового процесу: позовне провадження та провадження у справі про банкрутство. Проте, правова природа справ про банкрутство є більш складною, має іншу мету і, як наслідок, не може бути розкрита у повному обсязі, застосовуючи лише у субсидіарному порядку норми ГПК України. Зокрема, абсолютно невірним є застосування до учасників процедури банкрутства ст. 22 ГПК України, оскільки їх права та обов’язки не мають нічого спільного з характерними правами та обов’язками сторін позовного провадженням, оскільки визначеній у ч. 2 ст. 4-1 ГПК України формі судового провадження відповідають інші правила вчинення процесуальних дій сторонами та учасниками процедур банкрутства.

На підставі вищенаведеного можна констатувати, що по-перше, відсутність спору про право стала істотною ознакою, яка визначила принципову відмінність і особливість провадження у справі про банкрутство від позовного процесу. Будуть матеріальні вимоги кредитора задовольнятися за правилами позовного провадження і далі виконавчого чи за правилами інституту банкрутства залежить від того, чи визнає суд боржника – суб’єкта підприємницької діяльності неплатоспроможним .

По-друге, необхідність захисту охоронюваного законом інтересу сукупності кредиторів, а не суб’єктивного права позивача викликало, необхідність зміни самого техніко-організаційного механізму судового процесу у справі про банкрутство – з задоволення індивідуальних вимог позивача на задоволення сукупного кола вимог кредиторів боржника через проведення конкурсу всіх його кредиторів наслідком їх виклику до процедури розпорядження майном.

По-третє, участь різних суб’єктів у спільному регулюванні проблеми боргових зобов’язань окремої юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності (боржника) зумовили більш широке коло сторін і учасників провадження у справі про банкрутство, інші принципи їх взаємодії між собою, що визначило особливий порядок просування дій, що направлені на захист прав і законних інтересів і кредиторів, і боржника одночасно. Наприклад, у процедурі розпорядження майном взаємовідносини сторін (кредитора, боржника, розпорядника майна) будуються не на принципах змагальності, а „... набувають рис угодовства і співробітництва” [34, с. 136-149], метою яких є встановлення та визначення сум грошових вимог кредиторів до боржника, здійснення нагляду і контролю за наявним у боржника майном та господарською діяльністю, проведення аналізу фінансового становища боржника, створення повноважних органів кредиторів для визначення юридичної «долі» боржника.

По-четверте, порівняно з позовним провадженням, сторони у справі про банкрутство не можуть передати вирішення справи про банкрутство на розгляд третейського суду, а кредитор у заяві про порушення справи про банкрутство не має право об’єднати свої вимоги до боржника із немайновими вимогами.

По-п’яте, абсолютно не характерним суб’єктом для позовного провадження є фігура розпорядника майна, за відсутністю якого створюється неможливість взаємодії всіх учасників відносин процедури розпорядження майном та господарського суду між собою.

По-шосте, особливістю ініціювання справи про банкрутство за заявою кредитора є те, що ініціюючому кредитору не заборонено повторно подати заяву про порушення справи про банкрутство боржника, якщо є ухвала про припинення провадження по справи у порядку п. 11 ч. 1 ст. 83 Закону про банкрутство або ухвала про повернення заяви про порушення справ про банкрутство у порядку ч. 1 ст. 15 Закону про банкрутство, проте у позовному провадженні при вирішенні питання допустимості повторної подачі позовної заяви враховується зміст предмета та підстави позову.

По-сьоме, на відміну від позовного провадження, в якому розгляд господарського спору не може перевищувати більше ніж двох місяців з моменту одержання позовної заяви (ст. 69 ГПК України), судова процедура розпорядження майном боржника у справі про банкрутство вводиться на строк сто п’ятнадцять календарних днів, тобто на 3 місяця та 15 днів ( ч. 2 ст. 22 Закону про банкрутство), що об’єктивно пов’язано з необхідністю досягнення її мети.

По-восьме, заява про порушення справи про банкрутство може бути подана самостійно неплатоспроможним боржником, в позовному провадження – тільки позивачем, тобто суб’єктом, права якого порушено.

Викладене вище свідчить, що вищевказана характеристика відповідних відмінностей у порядку провадження справ про банкрутство, зокрема, формування уособленої категорії справ, наявність специфічних цілей та завдань цього судового провадження, особливий суб’єктний склад, тривалість судового процесу у справі про банкрутство відтворює процесуальні особливості розгляду таких справ і визначає ступень диференціації процесуальної форми, яка створює підґрунтя раціональності, оптимальної узгодженості і збалансованості всього господарського судового процесу у справі про банкрутство і дає можливість захистити законний інтерес кредитора та відновити платоспроможність боржника.

Разом з тим, відсутність концептуального підходу процедурного механізму у справах про банкрутство є пробілом законодавця і свідчить, що недооцінка різниці між двома формами судового процесу, які визначені в ст. 4-1 ГПК України, призводить до прогалин у процедурах банкрутство сторонами та учасниками процесу.

У п.1.3 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України (далі – президія ВГСУ) зазначено, що провадження у справах про банкрутства складається з таких стадій:

– встановлення факту неплатоспроможності боржника і безспірності вимог ініціюючого кредитора (коли справа порушується за заявою кредитора);

– виявлення кредиторів та інвесторів;

– проведення санації (коли остання можлива) чи визнання боржника банкрутом і його ліквідації, чи укладення мирової угоди [155].

Проте далі, в абз. 1 п. 1.3. президія ВГСУ говорить про процедури банкрутства, тобто фактично ототожнює стадії провадження з процедурами банкрутства.

Про стадії судового провадження Закон про банкрутство згадує в ч. 2 ст. 83 в переліку підстав припинення провадження у справі про банкрутство.

Дослідники теорії юридичного процесу В.І. Лайтман [77, с. 4] і В.М. Горшеньов [176, с. 130] визначали стадію процесу як відносно замкнена, динамічна сукупність послідовно здійснених юридичних дій учасників процесу, направлених на досягнення загального правового результату, що проводяться відповідно до нормативних процедурно-процесуальних вимог.

Науковці-цивілісти К.С. Юдельсон [207, с. 24], В.І. Тертишніков [177, с. 9-12] під стадіями процесу розуміють сукупність процесуальних дій і процесуальних відносин, об’єднаних найближчою процесуальною ціллю. Т. Степанова, досліджуючи питання стадій судового процесу визначає стадії процесу як відносно самостійні частині провадження, які мають специфічні завдання та оформлюються окремим актом, що вказує на подальший хід справи [169, с. 59 ].

Після завершення аналізу законодавства та наукових джерел вищевказаних вчених можна дійти до висновку, що основними ознаками стадій у господарському процесі є: 1) специфічні завдання кожної стадії; 2) наявність сукупності процесуальних дій та відносин, що створюють процедуру; 3) коло суб’єктів процесуальної діяльності (учасників процесу); 4) юридичне оформленні отриманих процесуальних результатів стадії у підсумковому судовому акті.

Проте у більшості випадків зі стадіями процесу науковці М.Й. Штефан [205], В. Григор’єва [29, с. 84-86], С.В. Васильєв [16, с. 16] пов’язують розгляд позовних заяв у місцевих судах загальної юрисдикції по суті і рух судових актів (рішень, ухвал і постанов) відповідно до судової юрисдикції в разі перегляду останніх в апеляційному чи касаційному порядку.

Проте, господарський процес у справі про банкрутство має свою специфіку, що полягає у тісному зв’язку такого процесу з судовими процедурами банкрутства, що застосовуються до боржника. Саме в межах процедур банкрутства формується процесуальні стадії, що відокремлюється одна від одної сукупністю процесуальних дій та покладеними на них завданнями.

О. Вечірко розуміє під стадіями провадження у справі про банкрутство конкретні етапи розгляду справи при прийнятті заяви до розгляду і порушення провадження у справі про банкрутство, при розгляді справи на підготовчому засіданні і на попередньому засіданні, на яких вирішуються визначені законом завдання, зокрема, на підготовчому встановлюється факт наявності безспірної вимоги ініціюючого кредитора, на попередньому вирішується питання про визнання вимог кредиторів і затвердження реєстру вимог кредиторів [17, с. 12-14].

На думку дисертанта, про стадії провадження у справах про банкрутство можна говорити, виходячи з широкого розуміння стадійності судового господарського процесу та більш вузького. Якщо розглядати стадійність процесу у справах про банкрутство у широкому розумінні, тобто враховуючи загальні положення ГПК України, (принципи господарського процесу, підвідомчість та підсудність справ, докази, судові витрати, процесуальні строки тощо) та положення ст.1, розділу І та ІІ Закону про банкрутство, то структурно можна виділити концептуальні стадії, на яких вирішуються однорідні по функціям та завданням питання: 1) прийняття, відмова у прийнятті, повернення чи залишення без розгляду заяви про порушення справи про банкрутство; 2) розгляд справи про банкрутство у суді першої інстанції з наявністю окремих процедур-стадій: розпорядження майном боржника, санація, ліквідація, мирова угода; 3) здійснення перегляду судових рішень (ухвал та постанов місцевого суду) в апеляційному порядку; 4) здійснення перегляду судових рішень (ухвал та постанов місцевого та апеляційного суду) в касаційному порядку; 5) здійснення перегляд судових рішень (постанов ВГСУ) Верховним Судом України. Усі вищенаведені стадії є відносно самостійними, оскільки кожна із них може стати останньою в конкретній справі. Зокрема, в разі скасування ухвали місцевого господарського суду, що прийнята за наслідками розгляду заяви кредитора про порушення справи про банкрутство в підготовчому засіданні, стадія перегляду цього судового рішення в апеляційному порядку буде остатньою при розгляді конкретної справи про банкрутство.

Разом з тим, єдність в мети, функціях, спрямованість процесуальних дій, певний склад учасників дозволяють поєднати процесуальні дії всіх учасників на стадіях процесу у справі про банкрутство у відповідні етапи. Такий підхід дозволяє розглядати стадійність господарського процесу у більш вузькому контексті, зокрема, в межах однієї з передбачених законодавцем процедур банкрутства. Тоді однією процесуальною стадією провадження охоплюються процедурні етапи судового процесу у справі про банкрутство, що направлені на реалізацію цілей і задач тієї чи іншої процедури через об’єднану систему процесуальних дій сторін, учасників процесу і господарського суду. Ці етапи створюють внутрішню структуру кожної стадії і дозволяють створити цілісну картину про послідовність проведення кожної судової процедури банкрутства.

Зокрема, на стадії процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство можна виділити декілька її етапів:

Перший етап (підготовчій), на якому судом здійснюється перевірка наявності підстав для порушення провадження у справі про банкрутство, обґрунтованість вимог заявника, їх безспірність, обґрунтованість боржника та за наслідками порушує провадження у справи про банкрутство або відмовляє заявнику в порушенні провадження у справі про банкрутство. В ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство суд визнає вимоги кредитора та їх розмір, застосовує мораторій на задоволення вимог кредиторів, вводить процедуру розпорядження майном боржника та призначає розпорядника майна, якому встановлює розмір оплати його послуг та джерела її сплати (ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство) Тобто, суд у сукупності повинен констатувати юридичний факт неплатоспроможності (нездатності ) боржника задовольнити безспірні вимоги кредитора(ів) або наявності у боржника загрози його неплатоспроможності. На цьому етапі в повному обсязі діють ті принципи господарсько-процесуального права, які мають універсальний характер для будь-якої форми судового процесу з метою з’ясування ознак неплатоспроможності боржника, наявності чи відсутності перешкод подальшого руху справи про банкрутство [125]. До таких принципів можна віднести: рівність усіх учасників процесу перед законом та судом (ст. 4-2 ГПК), змагальність (ст. 4-3 ГПК), гласність (ст. 4-4 ГПК), що надають боржнику можливість вжити заходи захисту від поданої кредитором заяви про порушення справи про банкрутство шляхом подання обґрунтованих заперечень щодо вимог заявника – кредитора (ч. 2 ст. 13 Закону про банкрутство). В цьому випадку господарський суд зобов’язаний перевірити обґрунтованість вимог кредитора та заперечень боржника, визначити фактичні обставини, що визначені в заяви кредитора або боржника, допустимість доказів, поданих сторонами наслідком забезпечення неухильного застосування сторонами Господарсько-процесуального кодексу України і положень (ст. 13, ст. 16 Закону про банкрутство).

Другий етап (попередній), на якому судом розглядаються грошові вимоги конкурсних кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, а також ті, що визнані боржником та внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та вирішує питання про його затвердження (ч. 2 ст. 25 Закону). Тобто, на попередньому засіданні „... суд формує пасив боржника” [126, с. 409-413] через розгляд заяв конкурсних кредиторів.

Третій етап (основний), на якому створюються повноважні органі кредиторів (збори кредиторів та комітет кредиторів) за допомогою арбітражного керуючого (розпорядника майна) і до закінчення процедури розпорядження майном боржника на підставі поданого розпорядником майна аналізу фінансово-господарської діяльності боржника та розробленого боржником сумісно з розпорядником майна плану санації зборами кредиторів приймається рішення щодо наступної процедури банкрутства у порядку ст. 27 Закону про банкрутство. Отже, на основному етапі створюються гарантії додержання прав та охоронюваних законом інтересів не тільки боржника та конкурсних кредиторів, а й інших учасників процедури[132] та приймається рішення, які найбільш повно відповідають інтересам всіх учасників провадження. На цьому етапі суд розглядає питання організації та проведення повноважних органів кредиторів, перевіряє порядок визначення кількості голосів кредиторів у зборах кредиторів чи комітету кредиторів, дотримання допуску до участі у зборах кредиторів органу уповноваженому управляти майном боржника, уповноваженого представника працівників та засновників боржника.

Четвертий етап (підсумковий), на якому суд на підставі поданих документів за пропозицією розпорядник майна та рішення зборів кредиторів приймає одне з судових рішень: ухвалу про введення процедури санації та затвердження плану санації у разі схвалення плану санації боржника зборами кредиторів та погодження його забезпеченими кредиторами в порядку, встановленому статтею 30 цього Закону, ухвалу про введення процедури санації та зобов'язання керуючого санацією підготувати план санації у разі відхилення плану санації боржника зборами кредиторів або неподання його боржником, постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство, з підстав, визначених п.п. 5, 7, 8 ст. 83 Закону про банкрутство, ухвалу про продовження строку процедури розпорядження майном та відкладення підсумкового засідання суду в межах граничного строку, визначеного ч. 2 ст. 22 Закону про банкрутство.

Таким чином, поділ стадії процесу на етапи дозволяє створити цілісну картину о послідовності розвитку судового процесу у справі про банкрутство при застосуванні до боржника процедури розпорядження майном. Крім того, такий підхід дисциплінує учасників судового провадження, забезпечує неухильне виконання вимог Закону про банкрутство та ГПК України, що формує цілісний алгоритм провадження у справах про неспроможність.

З урахуванням вищевказаного можна констатувати, що стадія господарського процесу у процедура розпорядження майном боржника є комплексом взаємопов’язаних і послідовно обумовлюючих процесуальних дій, які, по-перше, утворюють певну сукупність процесуальних правовідношень між сторонами, учасниками провадження у справі про банкрутство, розпорядником майна та господарським судом; по-друге, викликають потребу встановлення, доказування, обґрунтування матеріально правового інтересу кредиторів до боржника та визначають порядок захисту цього інтересу в цієї процедурі; по-трете, зумовлюють необхідність закріплення та оформлення отриманих результатів у рішеннях повноважних органів кредиторів та судових актах суду в процедурі розпорядження майном боржника. Всі перелічені дії спрямовані на єдину мету – відновити платоспроможність суб’єкта господарювання або припинити його господарську діяльність з метою здійснення заходів щодо задоволення вимог кредиторів шляхом продажу майна боржника.

Мета та функції, які реалізуються в процедурі розпорядження майном боржника, повинні відображатися в певних юридичних діях, тим самим визначаючи характер самої процедури. Співвідношення функцій з основною спрямованістю процедури розпорядження майном підкреслює поділ на основні та другорядні функції цієї процедури. Так, при відміченому в першому розділі нашого дослідження описі меті процедури розпорядження, яка орієнтована на забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, та визначення правових підстав для подальшого застосування оптимальної судової процедури банкрутство (санації, мирової угоди або ліквідації) до боржника, чітко проявляється інтерес кредиторів як основних учасників, які колективно приймають рішення щодо подальших процесуальних дій відносно боржника. Тому, серед всіх відмічених функцій: регулятивної, контрольно-наглядової, забезпечувальної та аналітичної, фактично основною, яка впливає на подальші процесуальні дії, є забезпечувальна, яка «приміряється» щодо майбутнього задоволення інтересів кредиторів. І саме в цьому напрямку і повинні здійснюватися процесуальні дії, надаватися можливість прийняття колективних рішень кредиторами та визначатися у процедурі розпорядження майном боржника з «прокредиторьскою» або «продебіторською» спрямованістю подальших процедур банкрутства, враховуючи в певній мірі приватні та публічні інтереси шляхом впровадження процесуальних обмежень для прийняття рішень кредиторами та звертаючи увагу на те, що в правовому регулюванні відносин неспроможності законодавець направив на збереження суб’єкта господарювання – боржника. Як вірно відмічає Н.В. Асєєва неспроможність боржника повинна розглядатися з позицій – корисності суб’єкта господарювання, державі та суспільства [4].

Розглянемо приклад з обов’язковим продебіторьским та прокредиторьским процесуальними механізмами для окремих боржників. На ускладнення в здійсненні процедури розпорядження впливає правовий статус боржника, його місце як суб’єкта господарювання в економічних відносинах. В Законі про банкрутство виділяються декілька категорій суб’єктів підприємницької діяльності, до яких застосовуються особливості банкрутства (розділ VII Закону про банкрутство). Це суб'єкти підприємницької діяльності, що мають суспільну, іншу цінність або особливий статус (ст. 85); професійні учасники ринку цінних паперів та інститутів спільного інвестування (ст. 88 Закону про банкрутство), державні підприємства та підприємства, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків (ст. 96 Закону про банкрутство). Отже, провадження в справах про банкрутство по наведеним вище категоріям боржників в процедурі розпорядження майном боржника суттєво залежить від виду суб’єкта господарювання. Таке регулювання підкреслює «продебіторську» складову законодавства України про банкрутство

Разом з тим фактично 80% суб’єктів господарювання середнього та малого підприємництва боржників, у тому числі мікропідприємництва відносно яких порушені справи про банкрутство, закінчується процедурою судової ліквідації без застосування фінансово-відновлюючих процедур санації або мирової угоди. Отже, необхідно констатувати, що саме в процедурі розпорядження майном боржника відбувається «перелом» «продебіторського» провадження на «прокредиторське». На нашу думку, розміри підприємства - це фактор, що має бути обов’язково врахований на стадії порушення провадження у справі про банкрутство та введенні процедури розпорядження майном боржника, оскільки для великого підприємства та і для середнього та малого є абсолютно різним показником фінансове становище боржника. Так, для великого підприємства непогашення заборгованості у 300 мінімальних заробітних плат може говорити лише про тимчасову фінансову неспроможність, яку можливо та необхідне відновити, а для середнього або для малого підприємства – про стан стійкої заборгованості та повне банкрутство. Отже врахування величини суб’єкта господарювання є тим механізмом, що на практики працює на користь усіх учасників процедури банкрутства, оскільки врахування його, ще на початку процедури розпорядження майном боржника поставить різні суб’єкти господарювання в адекватні, а тому рівні умови користування передбаченими правовими механізмами відносин неплатоспроможності.

Разом з тим, зокрема, в законодавстві ЄС формується відповідна практика і декілька років поспіль розробляється механізм підтримки малих та середніх підприємств шляхом прискорення процедури банкрутства та надання можливості швидкого повернення до підприємницької діяльності. Відповідно до Повідомлення Комісії ЄС от 09.01.2013 р. Європейському парламенту, Раді, Європейському економічному та соціальному Комітету та Комітету регіонів «Підприємництво 2020 план дій з відновлення підприємницького духу в Європі» [210] розпочаті консультації з громадськістю, щоб вислухати думки заінтересованих сторін з приводу питань підтримки МСП, в тому числі про надання «чесним банкротам», банкрутство яких відбулося без будь-якого шахрайства з боку підприємця, другого шансу, а також з питання скорочення та зрівняння «часу розряду» – рекомендованого періоду для повернення боржника до підприємницької діяльності терміном не більше 3 років. Надалі, при розгляді у співвідношенні до реструктуризації, в п. 13 преамбули Рекомендацій Комісії ЄС № 2014/135/ЕС від 12.03.2014 р. [208] було відмічено, що малі та середні підприємства виграють від застосування більш узгодженого підходу на рівні ЄС, оскільки вони не мають відповідних ресурсів, щоб впоратися з великими витратами на реструктуризацію та скористатися перевагами ефективної реструктуризації в деяких державах – членах ЄС.

Для українського права такий орієнтир законодавства може цілком бути імпламентованим до Закону про банкротство. Тим більш, критерії мікро-, малих та середніх підприємств в законодавстві ЄС в Рекомендаціях Комісії від 6 травня 2003 р., що стосуються визначення мікро-, малих та середніх підприємств (доведені під номером документа С(2003) 1422) [209] в переважній більшості співпадають з класифікацією МСП, що визначено у ст. 55, України, а саме: для мікропідприємництва – середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро; для малого та середнього підприємництва кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, хоча в ЄС для грошового критерію додатково застосовується загальна сума річного балансу, яка співпадає з наведеними, крім 43 мільйонів євро для середніх підприємств.

Таким чином, як висновок, необхідно брати до уваги, що окремі категорії боржників суб’єктів підприємницької діяльності, які мають суспільну цінність та особливий статус, що створюють особливості їх банкрутства, державні підприємства та підприємства у статутному капіталі яких частка власності перевищує 50 відсотків (ст.ст. 84, 85, 87, 88, 89, 96 Закону про банкрутство) та великі підприємства, за класифікацією, що визначена ст. 55 ГК України, потребують обов’язкового додаткового захисту публічних та приватних інтересів у справі про банкрутство, наслідком створення дійових напрямків, направлених на збереження цих неплатоспроможних суб’єкта господарювання, через проведення відновлюючи реорганізаційних заходів та пріоритетом щодо укладення з таким боржником мирової угоди, що стане корисним для держави та суспільства (продебіторський підхід). Щодо малих та середніх підприємств, то найбільш оптимально обґрунтованим для цих підприємств стає відновлення їх платоспроможності за допомогою процедури ліквідації, враховуючи отримання позитивних результатів без зайвих часу від проведення ліквідації таких підприємств більш дієвого економічного ефекту (прокредиторський підхід).

З урахування вищенаведеного можливо окреслити основні характеристики змісту запропонованого розділу «Судова процедура розпорядження майном боржника» Кодексу про банкрутство, такі як: чотири етапи узгодження інтересів учасників процедури – підготовче, попереднє, основне та підсумкове, де на підготовчому та попередньому етапі узгоджуються інтереси конкурсних кредиторів, а на основному та підсумковому – всіх інших заінтересованих сторін та учасників, спрямованість на відновлення платоспроможності великих підприємств та пріоритет укладення з такими суб’єктами мирової угоди, скорочена процедура розпорядження майном боржника для суб’єктів малого підприємництва та некомерційного господарювання, що створить можливість суттєво скоротити перебіг стадії і затрати на арбітражного керуючого, посилення інтересів трудового колективу боржника, що сприятиме знаходженню розумного компромісу та додаткові важелі щодо відновлення фінансового становища боржника.

<< | >>
Источник: МІНЬКОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ. РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОМ БОРЖНИКА У ПРОЦЕДУРІ БАНКРУТСТВА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.2. Розпорядження майном боржника як стадія провадження у справі про банкрутство та її етапи:

  1. 7.10. Припинення провадження у справі про банкрутство
  2. 1.2. Мета, функції та особливості застосування розпорядження майном боржника як процедури банкрутства
  3. 3.1. Основні положення господарсько-процесуального регулювання інституту розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства
  4. 2.4. Правове положення інших учасників процедури розпорядження майном боржника
  5. 1.3. Механізм забезпечення вимог кредиторів та їх майнових інтересів у судовій процедурі розпорядження майном боржника
  6. 7.4. Процедура розпорядження майном боржника. Функції та повноваження розпорядника майна
  7. 1.1. Історичні аспекти становления та розвитку інституту розпорядження майном боржника
  8. 8.10. Особливості провадження санації боржника його керівником
  9. 8.9.Особливості банкрутства відсутнього боржника
  10. 8.8. Особливості банкрутства боржника, що ліквідується власником
  11. 7.2. Порядок порушення справи про банкрутство
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -