<<
>>

2.1. Правове положення кредиторів і боржника

Важливе значення у правовому регулюванні судової процедури розпорядження майном має визначення кола сторін і учасників провадження та їх правовий статус, тобто осіб, на яких поширюється дія норм Закону про банкрутство.

З 19.01.2013 р. набрав чинності Закон про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р., яким більш якісно визначено й поліпшено правове становище кредиторів і боржника. Однак правовий статус таких суб’єктів банкрутства у процедурі розпорядження майном залишається не до кінця остаточно врегульованим, у зв’язку з чим його можливо визначити лише шляхом системного тлумачення положень Закону про банкрутство та Господарського процесуального кодексу України.

Ст. 1 Закону про банкрутство передбачає, що сторонами у справі про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут). Суміжним із визначенням поняття сторін у справі про банкрутство, але більш широким порівняно з ним, є поняття учасників у справі про банкрутство. До учасників провадження у процедурі розпорядження майном Закон про банкрутство (ст. 1) відносить сторони, забезпечених кредиторів, арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), власника майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, Фонд державного майна України, державний орган із питань банкрутства, представника органу місцевого самоврядування, представника працівників боржника, уповноважену особу засновників (учасників, акціонерів) суб’єкта підприємницької діяльності – боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство (ст. 85, 87-89, 96 Закону про банкрутство). Отже, Закон про банкрутство наділяє лише суб’єктів господарювання (суб’єктів підприємницької діяльності) України, а також державу, органи державної податкової служби та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, що не є суб’єктами господарювання, статусом учасника провадження у справі про банкрутство, оскільки правовідносини з організації, управління господарської діяльності та майном неплатоспроможного боржника виникають і існують лише в межах порушеного провадження у справі про банкрутство.

Проте правовий статус учасників у процедурі розпорядження майном відрізняється від правового статусу сторін цієї процедури. Зокрема, статус сторони у справі про банкрутство кредитор набуває на підставі активних дій з реалізації своїх суб’єктивних прав на подання відповідної заяви до суду для захисту своїх інтересів ст. 12, 23 Закону про банкрутство. У справі про банкрутство сторона на відміну від учасника процесу має в матеріальному аспекті більший обсяг прав та обов’язків, а також можливість переходу (трансформації) у представницький орган – комітет кредиторів. Крім того, на відміну від учасників провадження, які на зборах кредиторів у процедурі розпорядження майном мають право тільки дорадчого голосу (абз. 3 ч. 1 ст. 26 Закону про банкрутство), сторонам – конкурсним кредиторам (крім боржника) надається право вирішального голосу на зборах кредиторів (ч. 1 ст. 26 Закону про банкрутство).

Таким чином, для визначення правового положення сторін і учасників судової процедури банкрутства необхідно провести дослідження ознак і особливостей їх правового статусу.

Основною особою (стороною та учасником) у процедурі розпорядження майном боржника виступає кредитор, якого законодавець у ст. 1 Закону про банкрутство визначає як юридичну або фізичну особу, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника. Ідентичне поняття кредиторів неплатоспроможних боржників містить ст. 210 Господарського кодексу України [25]. Складовими ознаками правового статусу кредитора у справі про банкрутство є наступне.

По-перше, поняття кредитора безпосередньо пов’язано з терміном грошового зобов’язання та кредитора за грошовим зобов’язанням.

По-друге, обсяг прав кредиторів напряму пов'язаний з часом виникнення грошових зобов’язань.

По-третє, на статус кредиторів впливає соціальна значущість публічних інтересів, який захищається державою в законодавстві про банкрутство, або сприяння захисту приватних інтересів, які стабілізують та забезпечують належний торговельний і господарський обіг в економіці.

У цивільному та господарському законодавстві України (розділ І, глава 47, ст. 509, 510 ЦК України, ст. 173 ГК України) визначено, що кредитор є стороною в договірному зобов’язанні на користь якого інша сторона зобов’язання (боржник) зобов’язаний вчинити певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії. За загальними підставами зобов’язання у стороні виникають з договору (правочину), односторонньої угоди, внаслідок завдання майнової (матеріальної) чи моральної шкоди другій особі, збереження майна без достатньої правової підстави тощо. Тобто є відмінності у змісті зобов’язань та його характері. Поняття «кредитор», яке використовує Закон про банкрутство в судовій процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство, на відміну від поняття «кредитор», що визначає цивільне та господарське законодавство України, підлягає більш широкому тлумаченню через те, що поняттям кредитор (кредитори) в інституті банкрутства охоплюються суб’єкти інших, не тільки сфери цивільно-правових, господарсько-правових відносин, які засновані на рівності й автономії волі, а і сфери публічно-правових відносин, заснованих на владі і підпорядкуванні, наприклад: держави в особі відповідних уповноважених органів, а також кредиторів сфери трудових правовідносин, заснованих на вимогах працівників боржника (фізичних осіб) щодо оплати праці [56]. Крім того, статус конкурсного кредитора як сторони, зокрема, у процедурі розпорядження майном боржника набувається після порушення справи про банкрутство і введення судом процедури розпорядження майном боржника або приєднання до вже порушеної справи про банкрутство на підставі поданої заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника. І цієї процедурі. Причому обсяг прав кредитора, як сторони у справі про банкрутство, є набагато більший, ніж у сторони (кредитора-позивача) у позовному провадженні. Зокрема, на відміну від позовного провадження, в якому кредитор-позивач вимагає захисту свого права у вигляді передачі грошей, майна, виконання послуг, кредитор у процедурі розпорядження майном боржника претендує на передачу йому прав з управління активами боржника, трудовими ресурсами і розпорядженням майном боржника для задоволення своїх грошових зобов’язань (вимог).

Отже, як вірно вказує Тітов М.І., процесуальні права в неплатоспроможності слугують способом отримання управлінської влади над самим боржником, способом захисту свого майнового інтересу [178, с.43].

Що стосується часу виникнення та настання строку грошового зобов’язання, то застосування цього юридичного елементу відносин також призводить до ряду суперечностей у процедурі банкрутства, оскільки не всі кредитори при реалізації норм Закону про банкрутство про момент виникнення чи спливання терміну виконання зобов’язання стають стороною у процедурі розпорядження майном. Отже, набуття статусу кредитора, як сторони у справі про банкрутство, залежить від видової диференціації кредиторів. У ст. 1 Закону про банкрутство кредитори поділені на конкурсних – за вимогами, що виникли до порушення справи про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника, поточних – за вимогами, які виникли після порушення справи про банкрутство, та забезпечених, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). Натомість, статус сторони у процедурі розпорядження майном боржника набуває лише конкурсний кредитор за вимогами грошового характеру, який подав заяву до господарського суду у порядку ст. 23 Закону про банкрутство, і кредитор, вимоги якого були забезпечені заставною майна боржника, за умови відмови останнього від забезпечення (ч. 2 ст. 23 Закону про банкрутство), що значно розширює правові можливості цього виду кредиторів [154, с. 91].

Отже, при критерії диференціації кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника за ознакою часу виникнення грошової вимоги кредитора до боржника залежить статус кредитора як сторони, що надає можливість брати участь у конкурсі вимог кредиторів і впливати на хід провадження. У зв’язку з чим, саме початок конкурсу кредиторів, після порушення справи про банкрутство, є ключовою характеристикою процедури розпорядження майном боржника.

Як зазначав дослідник відносин неспроможності К.І. Малишев, у римсь­кому праві в разі недостатності маси на задоволення вимог кредиторів останні отримували задоволення домірно.

У такому випадку задоволення здійснюва­лося за конкурсом (concursu partes habemus), який означав збіг (стікання) декілька осіб чи стікання позовів на все майно боржника [84, с. 162-163]. Оскільки права одних кредиторів починали конкурувати з правами інших кредиторів на майно боржника, виникла необхідність у спеціальному правовому регулюванні здійснення кредиторами своїх прав на загальне майно боржника, яке в дореволюційному інституті банкрутства іменувалося «конкурсний процес». Проведення такого судового процесу дозволяло забезпечити відповідну визначеність об’єму майна боржника на протязі всієї процедури банкрутства і створювало рівні правові можливості реалізації майнових інтересів кредиторів наслідком пропорційного розподілу майна неспроможного боржника між всіма кредиторами. Саме збіг цих кредиторів до конкурсу вимог після порушення провадження у справі про банкрутство боржника стало пошуком засобів для задоволення «кредиту», який кредитори надали боржникові без забезпечення його заставою, оскільки в цінності самого кредиту вже було закладено приховане право кредиторів у вигляді комплексу правомочностей на все майно боржника (його цілісний майновий комплекс) як об’єкта для задоволення вимог кредиторів. Отже, з моменту порушення справи про банкрутство боргові права конкурсних кредиторів на цінність самого майна боржника перетворюються безпосередньо у речове право таких кредиторів на майно боржника, яке надає можливість відокремлювати майно, у широкому розуміння цього терміну, від особи боржника. У зв’язку з вищенаведеним до конкурсних кредиторів не відносилися кредитори (заставодержателі, віндіканти, інші особи, які обґрунтовували своє особисте право на індивідуально-визначене майно боржника).

Аналіз норм Закону про банкрутство свідчить проте, що у процедурі розпорядження майном боржника кредиторів можна поділити на «конкурсних» і «неконкурсних». «Неконкурсні» кредитори, це кредитори боржника, які не беруть участь у конкурсі вимог кредиторів у справі про банкрутство.

До «неконкурних» кредиторів відносяться поточні кредитори (п. 4 ч. 1 ст. 45 Закону про банкрутство). Зазначені кредитори не можуть брати участь у «конкурсі» вимог кредиторів, у зборах кредиторів або комітету кредиторів у справі про банкрутство, оскільки, виходячи із загальної теорії конкурсного процесу та Закону про банкрутство, боржник втрачає після порушення справи про банкрутство право на розпорядження своїм майном, що утворює конкурсну масу, або таке право боржника щодо розпорядження майном суттєво обмежується (ст. 19, ч. 5, 6, 8 ст. 22 Закону про банкрутство), і як наслідок, цю конкурсну масу неможливо обтяжувати новими (поточними) зобов’язаннями. Разом із тим після введення судом процедури розпорядження майном боржника боржник продовжує здійснювати оперативно-господарську діяльність і не обмежений проводити розрахунки з поточними кредиторами. На таки вимоги кредиторів не розповсюджується дія мораторію на задоволення вимог кредиторів (ч. 5 ст. 19 Закону про банкрутство). Якщо боржник не проводить розрахунки з поточним кредитором, то такий кредитор має право звернутися до боржника у справі про банкрутство в ліквідаційній процедурі після визнання боржника банкрутом (абз. 4 ч. 8 ст. 23 Закону) із включенням вимог цього кредитора до четвертої черги. Разом із тим є слушною правова позиція Вищого господарського суду України, яка визначена в постанові від 18.07.2006 р. за № 20-9/075-4/026-10/050-5/027 [71,с.409-412] щодо можливості включення вимог поточних кредиторів, у випадку їх письмової згоди, до умов укладеної між конкурсними кредиторами та боржником мирової угоди, яка стає комплексною мировою угодою з істотними умовами щодо конкурсних зобов’язань і неістотними (випадковими) умовами щодо поточних зобов’язань (неконкурсних). У зв’язку з чим не зайвим буде внесення доповнень до ст. 78 Закону про банкрутство, відповідно до яких визначити, що мирова угода може буде укладена у процедурі розпорядження майном боржника і з поточними кредиторами при наявності їх письмової згоди, що створить додатковий захист таких кредиторів у справі про банкрутство.

До неконкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника ( майнового поручителя). Відомості про майно боржника, що є предметом забезпечення, включаються розпорядником майна у процедурі розпорядження майном боржника до реєстру вимог кредиторів окремо (ч. 8 ст. 23 Закону про банкрутство).

До неконкурсних кредиторів відносяться кредитори, вимоги яких виникли до порушення справи про банкрутство, але заявлені у процедурі розпорядження майном після закінчення строку, встановленого для їх подання або не заявлені взагалі, у зв’язку з чим отримують погашення боргу в шосту чергу ліквідаційної процедури (ч. 4 ст. 23 Закону про банкрутство), а також вимоги кредиторів, які визначено сумою неустойки (штрафу, пені), фінансових санкцій, що включаються до шостої черги задоволення, вимоги кредиторів з сумами моральної шкоди, а також судового збору у справі про банкрутство, які сплачені кредиторами у провадженні у справі про банкрутство.

До неконкурних вимог кредиторів відносяться вимоги кредиторів, що включені до реєстру вимог кредиторів окремо (ч. 8 ст. 23 Закону про банкрутство). Це вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, вимоги щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю громадян (абз. 2, 3 ч. 8 ст. 23 Закону про банкрутство).

Для визначення кредитора як конкурсного або як поточного юридичне значення має дата виникнення у боржника обов’язку оплатити за виконані роботи, надані послуги, проданий товар, отриманий кредит за договором чи оплатити податок або збір. Отже для визначення питання, чи є грошова вимога кредитора поточною або конкурсною, необхідно виходити з такого. Грошове зобов’язання у процедурі розпорядження майном складається з цивільно-правових, податкових, позадоговірних та інших вимог. Строки виконання зобов’язань визначаються положеннями ст. 526, 530 ЦК України, згідно з якими визначено, якщо у зобов’язання встановлений строк (термін) виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). У разі, якщо термін виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Строк сплати податку і збору встановлюється відповідно до податкового законодавства для кожного податку окремо і визначається календарною датою, якою закінчується поточний звітний податковий період (ст. 33-34 Податкового кодексу України) [107]. Строк сплати заборгованості боржника за векселем (простим чи переводним) встановлюється, виходячи з того, що якщо вексель був імітований боржником до порушення справи про банкрутство та грошове зобов’язання щодо платежу за векселем виникла у боржника до порушення справи про банкрутство, то векселедержатель є конкурсним кредитором боржника за грошовим зобов’язанням щодо платежу за векселем [71, с.281-283].

Особливу увагу в Законі про банкрутство в редакції від 22.11.2011 р. серед «неконкурсних» кредиторів привертає правовій статус кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). Так, новелою Закону про банкрутство відносно забезпеченого кредитора є те, що грошові вимоги ініціюючого кредитора вважаються забезпеченими як майном самого боржника, так і майном його майнового поручителя ( третьої особи). Разом із тим відповідно до ч. 1 ст. 14 та ч. 7 ст. 16 Закону про банкрутство визначено, що суд відмовляє у порушенні справи про банкрутство, якщо вимоги кредитора повністю забезпечені заставою майна боржника. Здійснюючи аналіз вищезазначених норм Закону про банкрутство, автор дійшов висновку, що законодавець звузив для забезпеченого кредитора правові підстави звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство за основним зобов’язанням, допоки кредитор не вичерпає усі цивільно-правові та процесуальні можливості позовного й виконавчого провадження для задоволення своїх грошових вимог за рахунок предмета застави боржника або застави його майнового поручителя. Проте повністю погодитися з такою правовою позицією законодавця неможливо, оскільки у розумінні норм ч. 1 ст. 14, ч. 8 ст. 23, ч. 4.ст. 42 Закону про банкрутство мова йде про майно неплатоспроможного боржника, яке є предметом забезпечення і знаходиться у власності цього боржника. Таке майно не включається до складу конкурсної (ліквідаційної) маси (ч. 4 ст. 42 Закону про банкрутство) і у реєстрі грошових вимог кредиторів боржника визначається окремо від конкурсних вимог кредиторів (ч. 8 ст. 23 Закону про банкрутство). Отже, наявність майна, що знаходиться у власності третьої особи (майнового поручителя), яке є предметом застави (іпотеки) за договором майнової поруки, не перешкоджає ініціюючому кредитору подавати заяву про порушення справи про банкрутство до боржника, вимоги якого повністю забезпечені заставою майна майнового поручителя. Разом із тим норми Закону про банкрутство не обмежують право кредитора звернутися до суду з грошовими вимогами у тридцятидений термін (ч. 1 ст. 23) у разі порушення справи про банкрутство майнового поручителя, якщо основний боржник не сплатив борг за основним договором, оскільки і боржник, і майновий поручитель відповідають перед кредитором солідарно (постанова Верховного суду України від 02.09.2014 р. справа Б3/122-12) [134]. Таким чином, забезпечений кредитор не є стороною у справі про банкрутство, а є учасником провадження у справі про банкрутство, оскільки справа про банкрутство боржника зачіпає його права, який може брати участь у зборах кредиторів або комітету кредиторів із правом дорадчого голосу (ч. 1 ст. 26 Закону про банкрутство).

Як було вказано раніше (положення Закону про банкрутство, абз. 5 ч. 2 ст. 23, ч. 1 ст. 45), серед загальної кількості кредиторів боржника законодавець виділяє кредиторів за вимогами щодо виплати заборгованості із заробітної плати перед працюючими і звільненими працівниками банкрута, за вимогами щодо виплати грошових компенсацій за всі невикористані дні щорічної та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, інших коштів, належних працівникам у зв’язку з оплачуваною відсутністю на роботі (оплата часу простою не з вини працівника, гарантії на час виконання державних або громадських обов’язків, гарантій і компенсацій при службових відрядженнях, гарантії для працівників, що направляються для підвищення кваліфікації, гарантії для донорів, гарантії для працівників, що направляються на обстеження до медичного закладу, соціальні виплати у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності за рахунок коштів підприємства тощо, а також вимог щодо виплати сум вихідної допомоги, належної працівникам у зв’язку з припиненням трудових відносин і нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інше соціальне страхування, у тому числі вимоги щодо відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі, вимоги кредиторів, що виникли із зобов’язань, внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів, у тому числі до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України за громадян, які застраховані в цьому фонді, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, вимоги щодо сплати грошових зобов’язань зі страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інше соціальне страхування, вимоги з повернення невикористаних коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, а також вимоги громадян – довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб’єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників). Вищевказані вимоги кредиторів за своєю правовою природою у процедурі розпорядження майном боржника є привілейованими грошовими зобов’язаннями. Кваліфікаційний критерій, відповідно до якого вищезазначені кредитори є привілейованими, заснований на соціально – значимому, і як наслідок, обов’язково захищаючому державою інтересу. Основні ознаки таких вимог кредиторів є: по-перше, на вимоги таких кредиторів не розповсюджується тридцятидений строк, який необхідний для подання заяви з грошовими вимогами до боржника (абз. 2 ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство); по-друге, розпорядник майна зобов’язаний включити вимоги таких кредиторів до реєстру вимог кредиторів згідно з їх заявами, за відсутності заперечень боржника або за відсутності такої заяви на підставі даних бухгалтерського (фінансового) обліку боржника (абз. 3 ч. 8 ст. 23 Закону про банкрутство).

З урахуванням вищенаведеного, автор вважає за необхідне внести зміни до ст. 1 Закону про банкрутство й визначити: поточних, забезпечених кредиторів, кредиторів, з сумою неустойки (штрафу, пені), фінансових санкцій, моральної шкоди, кредиторів, вимоги яких внесені до реєстру вимог кредиторів окремо, вимоги кредиторів, які виникли до порушення справи про банкрутство, але заявлені у процедурі розпорядження майном після закінчення строку, встановленого для їх подання або не заявлені взагалі, у зв’язку з чим останні отримують погашення боргу в шосту чергу, загальним поняття «неконкурсних» кредиторів, що створить єдність у правозастосуванні, вірно визначати правовий статус такої групи кредиторів залежно від видової належності останніх.

Для більш поглибленого дослідження поняття ознак кредитора у процедурі розпорядження майном боржника необхідно зупинитися на окремих питаннях змісту цих ознак та їх законодавчої і практичної реалізації.

Окремими актуальними проблемами, які повинні бути вирішені при визначенні статусу кредитора, є застосування поняття «грошового зобов’язання», підсудність розгляду спорів за участю боржника та науково-практична класифікація видів кредиторів.

Необхідно відмітити, що у процедурі розпорядження майном боржника разом із поняттям «грошового зобов’язання» законодавець використовує і поняття «вимоги кредиторів». Зокрема, ст. 23 цього Закону зобов’язує в зазначеній вище судової процедурі конкурсних кредиторів подати заяви з вимогами до боржника, не конкретизуючи те, чи повинні вони обов’язково мати статус грошових. Таким чином, у процедурі розпорядження майном боржника законодавцем остаточно не визначено співвідношення термінів «грошове зобов’язання» і «вимоги кредиторів», у зв’язку з чим необхідно встановити, а що взагалі вкладено законодавцем у поняття «грошового зобов’язання» у процедурі розпорядження майном боржника .

У сучасній правовій літературі надто важко знайти єдине поняття «грошового зобов’язання». У працях вчених-цивілістів пропонувалися різні визначення грошового зобов’язання. У підручнику радянського цивільного права за редакцією О.О. Красавчикова «грошове зобов’язання», з огляду на його предмет, визначалося як цивільні правовідношення, в силу яких одна особа (боржник) зобов’язана передати на користь іншої особи (кредитору) певну грошову суму, що давало в подальшому кредитору право вимагати від боржника виконання його обов’язку [167, с. 234]. Науковець Л.О. Лунць виводив поняття «грошового зобов’язання через сплату грошових знаків, «... тобто на надання матеріальних речей, що виконують в обороті функцію засобу обороту» [82, с. 154]. Російський вчений Д.Г. Лавров визначає поняття «грошового зобов’язання» як мірило вартості блага кредиторів, обґрунтовуючи це тим, що гроші виконують не лише функцію платежу чи засобу обороту, а і слугують відшкодуванням цінності втраченого кредитором блага або засобом відновлення цінності пошкодженого блага [77, с. 64]. Український науковець І.М. Осадчий, досліджуючи поняття «грошового зобов’язання» у приватному праві, дійшов висновку про те, що визначальною ознакою «грошового зобов’язання» в цивільному законодавстві є обов’язок сплатити гроші на підставі цивільного договору і на інших підставах, визначених цивільним законодавством, у рахунок погашення існуючого боргу [103, с. 155]. У процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство під поняття «грошове зобов’язання» підпадають зобов’язання конкурсних кредиторів, які засновані на адміністративному підпорядкуванні, а також конкурсні зобов’язання кредиторів, що виникають у межах податкових, бюджетних, трудових відносин, фінансових зобов’язань, до яких цивільне та господарське законодавство не застосовується, але які законодавець у відносинах неплатоспроможності прирівнює до грошових зобов’язань боржника.

З огляду на вищевказане, можливо зробити висновок про те, що поняття „грошового зобов’язання” або „вимоги кредиторів”, подане в Законі про банкрутство, є фактично різновидом правового зобов’язання в широкому розумінні цього терміну і не є тлумаченням волі законодавця тільки в рамках цивільного права [97, с. 63]. Тобто зазначені вище правові терміни застосовуються в Законі про банкрутство з однією ціллю – забезпечення у процедурі розпорядження майном боржника інтересів широкого кола конкурсних кредиторів – учасників сфери цивільних, господарських (господарсько-виробничих чи організаційно-господарських) правовідносин, а також сфери податкових, фінансових, трудових, управлінських відносин.

Згідно з ч. 2 ст. 23 Закону про банкрутство передбачено, що склад і розмір грошових вимог кредиторів при поданні заяви конкурсного кредитора до суду та в разі затвердження реєстру вимог кредиторів визначається в національній валюті України. На цей час грошової одиницею України є гривня [58]. Якщо зобов’язання боржника визначені в іноземній валюті, то склад і розмір грошових вимог кредиторів визначаються в національній валюті за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання кредитором заяви з грошовими вимогами до боржника. У процедурі розпорядження майном боржника це потрібно для того, щоб визначити кількість голосів конкурсного кредитора при голосуванні на зборах кредиторів чи комітеті кредиторів (ст. 26 Закону про банкрутство). Абзац 4 ч. 2 ст. 23 Закону про банкрутство визначає, що до господарського суду можуть бути пред’явлені майнові вимоги кредиторів до боржника, які мають бути виражені у грошових одиницях. Тобто законодавець передбачає можливість включення до реєстру вимог кредиторів вимоги боржника, які виникли із зобов’язань виконати роботи, передати товар, надати послуги майнового характеру за умови, якщо такі вимоги кредитора будуть виражені у грошових одиницях (гривня). На думку Б.М. Полякова, «грошове зобов’язання» це є різновид майнових відносин, що регулюються нормами тільки цього спеціального Закону» [119, с. 22]. Відомий дослідник конкурсного права дореволюційної Росії Г.Ф. Шершеневич при дослідженні правовідносин конкурсного процесу відзначав, що «для рівномірного задоволення всіх кредиторів необхідно визначити співвідношення цінності майна неспроможного до цінності його зобов’язань (грошових і негрошових (майнових) зобов’язань) – застереження автора – С.М. Порівняння цінностей досягається приведенням їх до еквіваленту – до цінності грошей. Тому все майно неспроможного боржника продається і обертається у грошові кошти, і всі вимоги, пред’явлені до задоволення, повинні бути виражені у грошах» [202, с. 394]. Сучасний російський дослідник відносин банкрутства О.В. Валуйський, посилаючись на положення конкурсного законодавства Німеччини, пропонує встановити правило проведення перерахунку майнових вимог кредиторів у грошовий еквівалент на дату порушення справи про банкрутство, оскільки такі кредитори, вимоги яких виникли з цивільних зобов’язань, не повинні ставитися у явне нерівне положення лише в залежності від того, що зобов’язання повинно виконуватися за допомогою грошей або за рахунок майна боржника [20, с. 160-167]. Проте питання визначення і включення суми зобов’язань негрошового (майнового) кредитора до реєстру вимог конкурсних кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника продовжує бути актуальним, оскільки це питання остаточно не вирішено Законом про банкрутство та судовою практикою. Фактично, допущення Законом про банкрутство до конкурсних кредиторів негрошових (майнових) вимог кредиторів через «обертання» їх у грошову форму є формою реальних збитків, які кредитор має право отримати від боржника у процедурі банкрутства в разі неотримання чи неповернення майна.

Так, Вищий господарський суд України при розгляді справи про банкрутство зазначив, що до складу грошових зобов’язань боржника не включаються речево-правові вимоги з повернення індивідуально-визначеного майна або майна визначеного родовими ознаками, проте у випадку відсутності майна, що повинно бути повернено (передано), такий кредитор має право перевести ці вимоги до грошових зобов’язань та звернутися до господарського суду в рамках справи про банкрутство з заявою про визнання грошових вимог та включення їх до реєстру вимог кредиторів [127]. Викладене вище свідчить, що включення до реєстру вимог конкурсних кредиторів зобов’язань, які у своєї підставі мають негрошовий (майновий) характер і перераховані кредитором у грошову форму буде гармонувати з нормами українського законодавства про банкрутство, які визначають поняття вимог кредиторів, центральне місце в яких займає положення про грошове зобов’язання.

Закон про банкрутство не має загальної класифікації кредиторів (юридичних і фізичних осіб), які можуть брати участь у процедурі розпоряд­ження майном боржника. На думку автора, кредиторами неплатоспроможного боржника в цій процедурі є будь-які, передбачені ст. 62, 63-127 ГК України, ст. 80-176 ЦК України українські юридичні особи, іноземні юридичні особи (підприємства з іноземними інвестиціями, іноземні підприємства (ст. 116, 117, 129 ГК України); держава в особі уповноважених органів державної податкової служби України та пенсійного фонду України, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування з податків, зборів (обов’язкових платежів); Фонд державного майна України та його регіональні відділення – стосовно заборгованості з орендної плати державного майна, казенні підприємства, українські фізичні особи (ст. 24-34 ЦК України), фізичні особи – підприємці (ст. 128 ГК України, 50-53 ЦК України), іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні (ст. 129 ГК України).

Необхідно звернути увагу, що у сучасній юридичній літературі, присвяченій проблемам банкрутства, і у зарубіжному законодавстві про банкрутство подано декілька різних класифікацій кредиторів. Наприклад, Є.Ю. Пустовалова класифікує кредиторів за суб’єктним складом, підставами виникнення, «предметом» виконання, строком виконання зобов’язань і ставленням Закону про банкрутство до кредитора [152, с. 8]. В.С. Белих [8], О.О. Дубінчин і М.Л. Скуратовський [9, с. 67-71] подають класифікацію кредиторів за відношенням кредиторів до юридичних осіб чи громадян-фізичних осіб, за визначенням вимог кредиторів, за процедурами банкрутства і характером вимог кредиторів. Науковець М.В. Телюкіна найбільш повно класифікує та поділяє кредиторів, зокрема, за характером вимог (грошові, не грошові), за суб’єктом, що ініціює процес (заявники, не заявники), за статусом останнього у процесі (конкурсні чи неконкурсні), за сумою вимог кредиторів (великі чи малі), за визначеністю вимог (встановлені чи не встановлені), за настанням строку виконання зобов’язань боржника (дійсні, недійсні), залежно від порядку задоволення вимог (чергові і позачергові) [172, с. 136].

За положеннями Закону про неспроможність Республіки Молдова (ст. 2) кредитори боржника поділені на класи: забезпечені кредитори, вимоги яких виникли до порушення процесу про неспроможність і забезпечені гарантіями, незабезпечені кредитори, вимоги яких виникли до порушення процесу про неспроможність і незабезпечені гарантіями, і кредитори дебіторської маси, вимоги яких виникли після порушення процесу про неспроможність і задовольняються у поточному режимі [41].

У судовій процедурі розпорядження майном боржника грошові зобов’язання конкурсних кредиторів можна додатково кваліфікувати за ознакою їх «правової природи вимоги» [33, с. 248] і відокремити конкурсних кредиторів за поданими заявами з публічно-правовими зобов’язаннями, за поданими заявами з приватноправовими зобов’язаннями до боржника, із зобов’язаннями, що засновані на трудових взаємовідносинах боржника з кредитором ( стягнення заробітної плати, поновлення на роботі посадових і службових осіб боржника). Як відмічають науковці, категорія публічно-правових зобов’язань виникає з правовідносин різної «галузевої належності» [171, с. 17], яким властивий свій предмет, метод, свої принципи правового регулювання, своє коло учасників, і які в сукупності створюють відповідний тип регулювання таких суспільних відносин.

Отже, подані вище класифікації кредиторів свідчать про наявність достатньо широкого теоретичного підходу до кола кредиторів, що беруть участь у справі про банкротство, у зв’язку з чим можна констатувати, що поняття «кредитор», яке містить ст. 1 Закону про банкрутство, використовується з метою охоплення процедурою розпорядження майном боржника всіх потенційних кредиторів для забезпечення їх права участі в подальшому розподілу майнових активів боржника (банкрута) для задоволення їх грошових вимог.

Іншим суб’єктом судової процедури розпорядження майном у справі про банкрутство є боржник.

Згідно зі ст. 509 ЦК України боржник - є сторона зобов’язання, яка несе обов’язок вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав встановлених ст. 11 ЦК України, зокрема: з договорів і правочинів, у разі завдання матеріальної (моральної шкоди) іншої особи, з інших юридичних фактів.

У розумінні ст. 1 Закону про банкрутство і ст. 209 ГК України боржником у процедурі розпорядження майном може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності (юридична або фізична особа, що має статус підприємця), який повинен бути зареєстрований в ЄДР як суб’єкт підприємництва відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» [42] і нездатний виконати протягом трьох місяців свої грошові зобов’язання після настання встановленого строку їх виконання, які підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, і постановою про відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено цим Законом (ч. 3 ст. 10), або має невиконані грошові зобов’язання перед кредиторами щодо оплати роботи та послуг, строк виконання яких наступив до порушення справи про банкрутство, якщо кредитор звертається до суду з письмової заявою з вимогами до боржника у порядку ст. 23 Закону про банкрутство.

Стосовно боржників фізичних осіб – підприємців невиконання грошових зобов’язань обов’язково пов’язано зі здійсненням підприємцем підприємницької діяльності (ст. 90-92 Закону про банкрутство). Боржником не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо).

Разом із тим, виходячи з приписів ст. 95 Податкового кодексу України [107], доказами в підтвердження безспірності грошових вимог боржника перед ініціюючим кредитором – органу доходів і зборів (ДПІ) - є рішення суду про стягнення грошових коштів в погашення податкового боргу, що набрало законної сили, інкасові доручення для примусового стягнення коштів в дохід бюджету у рахунок погашення податкового боргу та докази вжиття відповідних заходів до отримання відповідної заборгованості за процедурою, визначеною Податковим кодексом України, що відповідає приписам ч. 7 ст. 11 Закону про банкрутство. Зазначений висновок, підтверджений постановою Верховного суду України від 29.04.2015 р. у справі № 920/629/14, відповідно до якої було визначено, що списання коштів з рахунків боржника здійснюється відповідно до умов і порядку, визначених Податковим кодексом України, а не Законом України «Про виконавче провадження» [136]. Вищенаведене необхідно взяти до уваги і внести відповідні доповнення до ст. 1 та ст. 10 Закону про банкрутство, зазначивши як доказ безспірності вимог органу доходів і зборів, крім рішення суду, інкасові доручення з примусового стягнення коштів в дохід бюджету у рахунок погашення податкового боргу за процедурою, визначеною Податковим кодексом України, що створить єдність у правозастосуванні норм Закону про банкрутство.

Необхідно також зазначити, що за нормами Закону про банкрутство боржником може стати суб’єкт підприємницької діяльності при наявності у нього загрози неплатоспроможності (ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство), під якої розуміється такий фінансовий (майновий) стан боржника, коли задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами. При цьому доведення загрози неплатоспроможності покладено на боржника. Отже, загроза неплатоспроможності виникає тоді, коли можна припустити, що боржник буде не в змозі в майбутньому виконати всі наявні грошові зобов’язання з настанням строків їх виконання, якщо виконає ті, строки яких настали. Тобто необхідно констатувати, що провадження у справі про банкрутство боржника в разі загрози його неплатоспроможності порушується за заявою боржника і вводиться процедура розпорядження майном за умови, коли вимога кредитора є близькою до безспірності й відсутні заперечення зі сторони його кредиторів, проте фінансовий стан боржника ще не характеризується ознаками неплатоспроможності, які визначені у ч. 3 ст. 10 Закону про банкрутство. Отже, у даному випадку суд повинен розглянути у сукупності внутрішній стан господарської діяльності боржника, який може бути доведений боржником документами про невиконані грошові зобов’язання (договірні або фінансові) перед кредиторами, наявністю у боржника майбутніх доходів і майбутніх витрат, майбутніх збитків, які негативно впливають на майновий стан боржника, наявних рішень суду про стягнення з боржника заборгованості тощо. У даному випадку, обов’язок звернення до суду боржника в разі загрози неплатоспроможності виникає незалежного від того, чи є у боржника безспірні вимоги кредиторів. Ця норма є фактично засобом правового захисту інтересів боржника від наявних і майбутніх кредиторів, оскільки у випадку не звернення до суду при наявності таких обставин подальший майновий стан боржника може бути вкрай тяжким , що не надасть можливість відновити фінансове становище останнього за допомогою реабілітаційних процедур банкрутства. Разом із тим Верховний суд України з цього питання дотримується позиції обов’язкової наявності у боржника лише безспірних вимог кредиторів у разі загрози неплатоспроможності [137]. Вказане унеможливлює звернення до суду боржника в разі виникнення вищенаведених обставин, і як слідство, збільшує кола неплатоспроможних боржників на теренах України, відводячи роль Закону про банкрутство як такого, що не спрямований на охорону та захист інтересів боржника. Зазначене створює підстави необхідності внесення змін і доповнень до ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство, яку викласти у такій редакції: Боржник зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності). При цьому боржник у підтвердження загрози неплатоспроможності має право подавати суду документи у вигляді невиконаних договірних і фінансових зобов’язань перед кредиторами.

Не може бути у розумінні норм Закону про банкрутство у процедурі розпорядження майном боржником юридична або фізична особа-підприємець за безспірними грошовими зобов’язаннями, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров’ю громадян, за зобов’язаннями з виплати авторської винагороди, за зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника – юридичної особи, що виникли з такої участі, які пов’язані з внутрішніми взаємовідносинами засновників господарчих товариств, що виникають відповідно до засновницького договору і статуту товариства. До складу грошових зобов’язань боржника при визначенні безспірної суми боргу у підготовчому засіданні не зараховуються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду, оскільки такі вимоги кредитора до боржника не є грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 1 Закону про банкрутство (Постанова ВСУ від 13.02.2014 р. у справі Б3/196-10 [135]).

Необхідно зазначити, що свого часу М.І. Тітов пропонував визначити суб’єктом банкрутства (боржників) не тільки суб’єктів підприємницької діяльності, але й господарської діяльності взагалі, обґрунтовуючи це тим, що господарська діяльність охоплює підприємницьку і до неї зводиться. Як приклад, автор подавав діяльність некомерційних організацій, ціллю діяльності яких не є отримання прибутку, але які відповідно до законодавства мають право здійснювати підприємницьку діяльність, якщо це потрібно для здійснення статутних завдань [178, с. 30-34]. Дійсно, наприклад, підприємства об’єднання громадян, релігійні організації (ст. 112 ГК України) чи благодійні та інші неприбуткові організації (131 ГК України) можуть здійснювати неприбут­кову господарську діяльність з метою виконання статутних цілей та завдань.

На думку автора, при розгляді цього питання слід враховувати таке.

У ХІХ столітті в конкурсному законодавстві Франції, Іспанії, Російської імперії, до складу якої входила Центральна і Південна територія України, набув поширення підхід, за яким в основу платіжної нездатності (неплатоспроможності) була покладена торговельна неспроможність, тоді як недостатність майна визнавалась критерієм неторговельної (цивільної, споживчої) неспроможності й застосовувалася до осіб, не причетних до купецтва або торгівлі, тобто до осіб, що не займалися торговим промислом. У зв’язку з цим провадження з торговельної неспроможності було підсудне комерційним судам, а провадження з неторговельної неспроможності – окружним судам. Сама ідея поділу неспроможності на торговельну і неторговельну в той історичний період виникла через відокремлення торгового або комерційного права від цивільного. Торговельне право виникло на ґрунті торгового кредиту, яке було пов’язано з торговими зобов’язаннями осіб, що займалися торговим промислом, що на той час було загальною і необхідною потребою для розвитку суспільства. Тому припинення платежів комерційним (торговельним) підприємством і його подальша неспроможність стає для суспільства фактом публічним, і процес банкрутства здійснювався саме з метою охорони такого торгового кредиту, як загальносуспільної потреби. Крім того, майно торговельного підприємства, власником якого є торгова особа, без кінця змінюється у своєму складі і цінності, що виключає будь-яку можливість точної оцінки й визначення достатності чи недостатності майна у боржника для задоволення вимог кредиторів. Навпаки, неторговельний (споживчий) кредит існував у некомерційній сфері і особливо не впливав на розвиток економічної сфери суспільства, оскільки не був пов’язаний тривалими ланками зобов’язань, характерними для комерційних юридичних осіб, тому не виникала потреба його захисту дією конкурсного права, достатньо було здійснити захист, керуючись приписами загальних норм цивільного права.

16.01.2003 р. Верховною Радою України був прийнятий Господарський кодекс України, відповідно до якого поряд з господарською комерційною діяльністю (підприємництвом)( глава 4, розділ І ГК України ) було визначено за суб’єктами господарювання і некомерційне господарювання (глава 5, розділ І ГК України) [25]. Тобто некомерційна господарська діяльність - це діяльність суб’єкта господарювання без мети одержання прибутку, так як діяльність такого суб’єкта спрямована лише на досягнення статутних завдань з метою створення й підтримання необхідних матеріально-технічних умов для нормального функціонування такого підприємства. З вищенаведеного виникає питання, чи може бути суб’єктом банкрутства підприємства-боржники, що здійснюють некомерційну діяльність, зокрема, кредитні спілки, як неприбуткові організації, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг (ст.1 Закону України «Про кредитні спілки» [47]), благодійні організації (фонди), що здійснюють некомерційну діяльність без отримання прибутку (ст. 131 ГК України), створені об’єднанням громадян госпрозрахункові установи й організації для здійснення господарської діяльності (ст. 1, 24 Закону України «Про об’єднання громадян» [48]. Г.Л. Знаменський і В.С. Щербина зазначають, що не можна ігнорувати того факту, що підприємництво і некомерційне господарювання, як види діяльності, тісно переплетені, у зв’язку з чим, на думку авторів, важливе значення має розмежування основної діяльності неприбуткових установ, організацій, підприємств, що полягає у наданні благодійної допомоги, просвітних, культурних, фінансових , наукових, освітніх та інших подібних послуг, від тієї їх діяльності, яка призначена для досягнення господарських цілей (як правило, додаткових, допоміжних) [100, с. 88]. Поляков В., досліджуючи поняття й ознаки некомерційної діяльності та посилаючись на думку Літвіної О., доходить висновку, що некомерційні організації можуть здійснювати лише некомерційну господарську діяльність, що є додатковою (факультативною), у зв’язку з чим отримання прибутку для таких суб’єктів господарювання необхідно лише для досягнення соціального й економічного ефекту (результату) у відповідності до статутних завдань (основна мета). Однак цей результат повинен бути одноразовий, а дії не суперечать мети створення такого суб’єкта господарювання [121, с. 75-78].

Вказані вище підходи визначають, що якщо господарська діяльність юридичної особи, яка зареєстрована як суб’єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності (систематичності, отримання доходу), то до такого суб’єкта в разі наявності у нього безспірної суми заборгованості перед кредиторами можуть бути застосовані положення Закону про банкрутство – порушена справа про банкрутство і введена процедура розпорядження майном боржника. У підтвердження вищенаведеного є постанова ВГСУ від 13.06.2007 р. у справі № 2-26/10026-2005(2-26/2865-20060), відповідно до якої вищою судовою інстанцією було зазначено, що положення Закону про банкрутство підлягають застосуванню і до юридичних осіб, які прирівняні до інших суб’єктів банкрутства, але метою їхньої діяльності не є отримання прибутку, тобто до неприбуткових (некомерційних) організацій [130]. У постанові ВГСУ від 14.01.2015 р. у справі № 922/1948/13 при скасуванні ухвали місцевого суду вищим судом і направлені справи на новий розгляд було зобов’язано суд першої інстанції дослідити обставини щодо здійснення боржником некомерційної чи комерційної діяльності для вирішення питання щодо подальшого руху справи про банкрутство [131]. Отже, хоча у чинному національному Законі про банкрутство немає поділу на торговельну (комерційну) і неторговельну (некомерційну) неспроможність, не зайвим було б встановити критерії або умови, згідно з якими до суб’єктів некомерційного (неприбуткового) господарювання можуть застосовані положення Закону про банкрутство, що створить можливості застосування до боржників суб’єктів некомерційного господарювання судової процедури розпорядження майном боржника.

В.В. Джунь, аналізуючи законодавство про неспроможність, дійшов висновку, що коло можливих боржників за Законом про банкрутство «...невиправдано обмежено», а тих, відносно яких закон забороняє порушувати справу про банкрутство, визначено «... вкрай суперечливо» [34, с. 119]. Дійсно, наприклад, за нормами Закону про банкрутство не можуть бути боржниками у розумінні положень останнього казенні підприємства (ч. 5 ст. 2 Закону про банкрутство), юридичні особи – боржники, що є об’єктами комунальної власності (ч. 11. ст. 96 Закону про банкрутство), фактично обмежено право порушувати справи про банкрутство у господарських судах відносно неплатоспроможних банків (ч. 3 ст. 2 Закону про банкрутство), обмежено право застосовувати санацію або ліквідацію до підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації (ч. 4 ст. 96 Закону про банкрутство). Також ч. 2, 3, 4 прикінцевих і перехідних положень Закону про банкрутство (розділ Х) відстрочено можливість порушення справи про банкрутство стосовно боржників гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства) до 01.01.2016 р., крім тих, що ліквідуються за рішенням власника [46]. На думку автора, такі законодавчі обмеження щодо вказаних категорій боржників лише створюють підґрунтя неможливості проведення необхідних реорганізаційних або обов’язкових ліквідаційних заходів, направлених на відновлення платоспроможності всіх суб’єктів господарювання, у тому числі й державного сектора економіки. Вони лише стримують задоволення вимог кредиторів і наносять збитки державі та суспільству. Наприклад, тривалий час, господарський суд не міг прийняти у процедурі розпорядження майном боржника рішення щодо укладення мирової угоди відносно державного підприємства, що є об’єктом права державної власності, який не підлягає приватизації, у зв’язку з тим, що боржником і державою в особі її виконавчих органів створювалися перешкоди комітету кредиторів щодо прийняття цього рішення, яке передбачало умови і порядок задоволення вимог конкурсних кредиторів [184].

Автор наголошує, що заборона у застосуванні до вищезазначених юридичних осіб норм Закону про банкрутство не є завжди економічно доцільним. Як відмічає науковець Г.В. Ільющенко, всі розвінути країни для подолання неспроможності визначають ступень важливості діяльності підприємства для стратегічних інтересів держави, у зв’язку з чим таким підприємствам з метою погашення зобов’язань перед кредиторами надається фінансова підтримка на поворотній основі, обмеження компетенції керівництва або прав власності, тобто застосовується часткова націоналізація [66, с. 70]. Отже для забезпечення стабільності містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств, як вірно наголошує Бондик В.А., основними напрямами вдосконалення законодавства у сфері банкрутства таких підприємств повинно стати: визначення порядку їх націоналізації, надання процедурі банкрутств таких підприємств особливих рис, ув’язання реформування права банкрутств у сфері діяльності цих підприємств із загальними напрямами Концепції модернізації господарського законодавства, налагодження механізму контролю (нагляду) за платоспроможністю таких підприємств [14, с. 14-15].

Таким чином, на думку дисертанта, держава в особі уповноважених органів повинна створити максимально сприятливі умови для реорганізації таких боржників за допомогою відносин банкрутства з метою захисту публічних і приватних інтересів, а не забороняти чи суттєво обмежувати участь таких боржників у процедурах банкрутства. У сучасних економічних умовах господарювання доцільним буде передбачити державну підтримку таких підприємств-боржників у разі порушення справ про банкрутство і введення процедури розпорядження майном у вигляді надання податкових пільг, отримання такими суб’єктами податкового кредиту, конвертації податкових зобов’язань у державні інвестиції, розроблення інших заходів, спрямованих на виявлення оптимального шляху реструктуризації й погашення боргових зобов’язань.

Також необхідно звернути увагу на те, що для здійснення судового провадження у справі про банкрутство щодо неплатоспроможного суб’єкта господарювання (боржника) необхідний обов’язковий збіг у процедурі розпорядження майном до боржника декількох конкурсних кредиторів. Основні причини полягають у наступному: по-перше, наявність конкуренції між кредиторами у справі про банкрутство попереджає захоплення майна боржника зі сторони тільки одного кредитора, по-друге, індивідуальні вимоги кредиторів у справі про банкрутство протиставляються колективної процедурі погашення заборгованості, котра дії як загальне правило, оскільки лише вона здатна забезпечити інтереси всіх кредиторів, у-третє, допустимість застосування наступних судових процедур банкрутства до боржника при наявності лише одного кредитора позбавляє всілякого сенсу у зв’язку з тим, що задоволення грошових зобов’язань боржника перед одним кредитором можливо виконати і при наявності відкритого виконавчого провадження з примусового стягнення з боржника боргу в порядку норм Закону України «Про виконавче провадження», у-четверте, наявність у боржника тільки одного конкурсного кредитора унеможливлює у процедурі розпорядження майном боржника створення і прийняття відповідних рішень зборами кредиторів, оскільки відсутня достатня кількість кредиторів (два або більше кредиторів ч. 2 ст. 210 ГК України).

Вищенаведене говорить про те, що при наявності у боржника після офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство та затвердження реєстру вимог кредиторів у попередньому засіданні у процедурі розпорядження майном боржника тільки одного кредитора створює обґрунтовані підстави для припинення провадження у справі про банкрутство у порядку п. 8 ч. 1 ст. 83 Закону про банкрутство.

Також необхідно звернути увагу на те, що у процедурі розпорядження майном боржника боржник залишається звичайним суб’єктом господарювання, а отже продовжує здійснювати поточну оперативно-господарську діяльність і є активним учасником судового процесу у справі про банкрутство. У зв’язку з чим, надання у процедурі розпорядження майном тільки окремим конкурсним кредиторам та арбітражному керуючому права звернення із заявою про визнання недійсними правочинів (договорів) і спростування майнових дій у порядку ст.20 Закону про банкрутство не є достатньо обґрунтованим, у зв’язку з чим необхідно закріпити таке право на подання вищевказаної заяви до суду керівнику боржника або органу управління боржника, для цього внести зміни до ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство.

<< | >>
Источник: МІНЬКОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ. РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОМ БОРЖНИКА У ПРОЦЕДУРІ БАНКРУТСТВА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Правове положення кредиторів і боржника:

  1. 2.2. Правове положення розпорядника майна боржника
  2. 2.3. Правовий статус зборів кредиторів та комітету кредиторів
  3. 2.4. Правове положення інших учасників процедури розпорядження майном боржника
  4. 5.2.2. Участь кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника
  5. 1.3. Механізм забезпечення вимог кредиторів та їх майнових інтересів у судовій процедурі розпорядження майном боржника
  6. 7.6. Проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів
  7. 3.1. Основні положення господарсько-процесуального регулювання інституту розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства
  8. 2.1. Американский и европейский передовой опыт социального пред- принимательства: сравнительно-правовая характеристика правового положения социальных предприятий
  9. § 3.1. Правовое положение участников франчайзинга бизнесформата
  10. 4.2. Правовое положение и ответственность фирм
  11. § 2. Правовое положение Центрального банкаРоссийской Федерации (Банка России)
  12. 6.4. Правовое положение инвестиционных фондов24
  13. § 3.2. Правовое положение участников торгового и конверсионного франчайзинга
  14. 3.1. Правовое положение отдельных материальных объектов (вещей)
  15. § 3.3. Система прав и обязанностей участников лизингового правоотношения и особенности их правового положения
  16. 11.3.6. УЧАСТЬ КРЕДИТОРІВ У ФІНАНСОВОМУ ОЗДОРОВЛЕННІ БОРЖНИКА
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -