<<
>>

1.2. Мета, функції та особливості застосування розпорядження майном боржника як процедури банкрутства

Використання в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 22.11.2011 р. (далі - Закон про банкрутство) [46] правового інструментарію судової процедури розпорядження майном боржника зустрічає, як показує судова практика, суттєві труднощі у правозастосуванні у зв’язку з відсутністю в належній мірі тієї послідовності і повноти правового регулювання, як у частині певних статей, так і в логіці викладення правових норм, що регулюють цю процедуру в Законі про банкрутство, особливо в його розділі II.

Виникає питання, чому, наприклад, зазначаючи у ст. 7, 22-27 цього Закону про банкрутство судову процедуру розпорядження майном, законодавець розміщає норми, що її регулюють, в одному розділі Закону поряд з нормами, які визначають судову процедуру санації (відновлення платоспроможності), а не відокремлює її в окремому розділу цього закону. Така побудова правових норм судової процедури розпорядження майном боржника створює загалом у сторін і учасників провадження у справі про банкрутство правове непорозуміння необхідності введення до кола судових процедур банкрутства процедури розпорядження майном, що негативно впливає на узагальнення судової практики розгляду справ про банкрутство у господарських судах України. Крім того, судову процедуру розпорядження майном боржника законодавець передбачив лише для юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, проте не визначив правових підстав її застосування до боржників – фізичних осіб – підприємців (ст. 90-92 Закону про банкрутство), комерційних банків, суб’єктів некомерційної господарської діяльності, що створює порушення єдиного порядку відновлення платоспроможності для однієї групи суб’єктів економічно-господарських відносин. Тому є справедливим, з чим ми погоджуємося, що на цей час законодавець не створив чіткої і зрозумілої судової процедури розпорядження майном боржника із «загальним алгоритмом провадження у справах про банкрутство» [36, с.

216].

З огляду на вищевикладене, потрібно визначити належну роль серед інших судових процедур банкрутства шляхом обґрунтування та нормативного закріплення: цілей і головних функцій процедури, її особливостей, що вирізняють судову процедуру розпорядження майном боржника з поміж інших процедур банкрутства; кола учасників процедури і їх правового положення, правового статусу зборів кредиторів і комітету кредиторів, інших учасників судового провадження. Особливо це важливо в умовах того, що на цей час державна політика у сфері банкрутства спрямована, перш за все, на відновлення платоспроможності боржника та найбільш повного задоволення вимог кредиторів. Зазначене вище стане необхідною та дієвою гарантією захисту основних процесуально-правових гарантій, передбачених ст. 129 Конституції України [74], ст. 6 Конвенції про захист людини і основоположних свобод [73], та виконанням головних принципів господарського процесу, визначених ст. 4, 4-1, 4-2, 4-4 Господарського процесуального кодексу України [26].

У зв’язку з наведеним стає необхідним провести змістовний та функціонально-цільовий аналіз судової процедури розпорядження майном боржника й обґрунтувати відповідні місце та характер складових цієї процедури з наступних питань: судова процедура розпорядження майном боржника як обов’язкова процесуальна форма та її зв’язки; мета процедури; функції процедури.

По-перше, щодо процесуальної форми, так, розпорядження майном боржника за чинним Законом про банкрутство в редакції є однією з судових процедур банкрутства (ст. 7), що не була відома ні дореволюційному конкурсному законодавству про банкрутство, ні першому національному Закону України «Про банкрутство» в редакції від 14.05.1992 р. [44]. У цивільному праві України термін «розпорядження майном» вживається у змісті характеристики суб’єктивного права власності (ст. 317 ЦК України), що ґрунтується на «тріаді» «правомочностей» по володінню, користуванню і розпорядженню [196, с. 315-316]. Окремо словосполучення розпорядження майном у сучасному науковому розумінні „тріади” права власності означає можливість «...визначення юридичної долі речі шляхом зміни її належності, стану і призначення...» [28, с.

202], а також у контексті висвітлення змісту договору управління та довірчого управління. На нашу думку, український законодавець запровадив процедуру розпорядження, скориставшись досвідом французького законодавства про банкрутство [40, с. 147-148] і запозичивши положення (глави IV) федерального закону Російської Федерації «Про неспроможність (банкрутство)» в редакції від 26.10.2002 р. [187] в частині судової процедури «нагляду», яка застосовується до боржника з моменту прийняття арбітражним судом заяви про порушення справи про банкрутство, до дати визнання боржника банкрутом і відкриття конкурсного провадження чи до затвердження мирової угоди або до введення процедури фінансового оздоровлення чи процедури зовнішнього управління. Слід зауважити, що предметом розділу II Закону про банкрутство є матеріальні і процесуальні норми, які регулюють відносини, що складаються між сторонами і учасниками провадження: кредиторами, власником майна (органом, уповноваженим управляти майном боржника), учасниками (акціонерами) боржника, арбітражним керуючим в особі розпорядника майна, державним органом з питань банкрутства, органами місцевого самоврядування і боржником. Проте повноцінне наукове дослідження цієї окремої процедури банкрутства неможливе без визначення загальних понять і термінів, які є «базисом» Закону про банкрутство, і до яких, крім питання про те, що розуміє законодавець під «процедурою банкрутства» в цілому, відноситься і те, який зміст законодавець вкладає в поняття «розпорядження майном боржника».

Закон про банкрутство не розкриває змісту словосполучення «процедура банкрутства». Отож вперше треба взагалі встановити, що означає слово «процедура» з урахуванням етимологічного та економіко-правового визначення цього терміну. На думку науковця-філолога В.С. Калашника, поняття «процедура» визначається як «офіційно встановлений чи узвичаєний порядок виконання або оформлення чого-небудь» [179, с. 665]. За дослідженням науковця-економіста Б.А. Райзберга, поняття процедура визначається як «офіційно встановлений, передбачений правилами засіб і порядок дії при виконанні, здійсненні справ» [154, с.

336]. В.В. Джунь розглядає процедуру банкрутства з матеріального боку як «... самостійний інструмент урегулювання проблеми неплатоспроможного боржника», а з процесуальної – як «... окрему структурну одиницю у провадженні зі справ про неспроможність» [34, с. 126]. Б.М. Поляков визначає, що «судова процедура – це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних засобів неспроможності з метою створення необхідних умов для відновлення платоспроможності або ліквідації» [120, с. 161]. З вищенаведеного випливає висновок, що «процедура» – це відповідний порядок чи послідовні впродовж встановленого терміну дії, направлені на виконання правил чи приписів для отримання бажаного результату. Тоді судову процедуру банкрутства можна визначити як офіційно встановлений порядок чи процес, який передбачений Законом про банкрутство, що встановлює послідовні дії, направлені на відновлення платоспроможності суб’єкта господарювання (санація) або примусову ліквідацію (фізичної особи-підприємця або юридичної особи).

По-друге, щодо мети процедури розпорядження майном боржника. Відмітимо окремі погляди науковців з наведених питань.

За висловлюванням Р.Г. Афанасьєва, головною метою процедури розпорядження майном боржника є «... відновлення його платоспроможності і недопущення погіршення його майнового стану» [5, с. 117]. Дослідник конкурсного права М.В. Телюкіна стверджує, що ціллю процедури «спостереження» (аналог української процедури розпорядження майном боржника – застереження автора – С.М.) є «… досягнення балансу інтересів боржника і кредиторів, запобігання можливим зловживанням» [172, с. 277]. Вищезазначені наукові погляди збігаються з думкою автора про те, що незалежно від суб’єктивних і об’єктивних причин неплатоспроможності боржника, процедура розпорядження майном боржника є режимом найбільшого сприяння для власника та керівних органів боржника, що забезпечується застосуванням до неплатоспроможного боржника встановлених і дозволених Законом про банкрутство заходів з нагляду і контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника, метою яких є забезпечення збереження й ефективне використання майнових активів боржника.

Вищенаведене підкреслює різновекторні наукові підходи до поняття судової процедури розпорядження майном у справі про банкрутство, у тому числі через визначення основної мети, функцій та її особливостей з урахуванням матеріально-правових і процесуальних істотних ознак цієї процедури. Разом із тим, на думку автора, необхідно, перш за все, розкрити поняття «контролю» і «нагляду», визначених при запропонованій характеристиці цієї процедури.

Згідно з ч. 1 ст. 22 Закону про банкрутство судова процедура «розпорядження майном» у справі про банкрутство є системою заходів щодо нагляду і контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження й ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Фактично в законодавстві визначаються поточні завдання цієї процедури, але не встановлюється загальна мета цієї процедури, не говориться прямо про те, чиї інтереси кредиторів чи боржника захищає ця процедура. Навпаки, при визначенні в Законі про банкрутство поняття процедури «розпорядження майном боржника» йдеться не про одну, а про чотири основні цілі цієї процедури, які у правових нормах чітко не пов’язані єдиною спрямованістю:

1) контроль і нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника до винесення господарським судом ухвали про санацію боржника чи до визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи до припинення провадження на підставах, передбачених ст. 83 Закону про банкрутство;

2) забезпечення збереження й ефективного використання майнових активів боржника для подальшого розподілу наявного майна боржника між всіма кредиторами у разі переходу до інших процедур банкрутства з метою задоволення грошових вимог кредиторів;

3) проведення аналізу фінансового становища боржника;

4) визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди, ліквідації) для задоволення вимог кредиторів.

Спільним у цих завданнях є те, що вони ґрунтуються на негативній діяльності боржника: 1) боржник нерентабельне господарює і завдяки непрофесійним діям довів підприємство до стану неспроможності (банкрутства); 2) такий боржник підлягає обов’язковому контролюванню з боку його кредиторів при здійсненні ним господарської (підприємницької) діяльності з метою запобігання зменшенню або повного розпродажу боржником майнових активів всупереч інтересам кредиторів; 3) потребується обов’язковий зовнішній нагляд за оперативно-господарською діяльністю неплатоспроможного боржника і за ефективним розпорядженням боржником своїми майновими активами в цей період.

У словнику С.І. Ожегова і Н.Ю. Шведової «контроль» подається як перевірка, а також постійний нагляд в цілях перевірки або нагляду [102, с. 292]. У Великій економічній енциклопедії «контроль» визначається як складова частина управління економічними об’єктами і процесами з ціллю перевірки відповідності наглядового об’єкта бажаному та необхідному стану, передбаченому законами, положеннями, планами тощо [13, с. 304]. Як визначає науковець В.П. Попелюк, поняття контролю та нагляду розглядається переважно як одна з основних форм державного управління, відповідно до якої держава здійснює контрольно-наглядові відносини в контексті організаційно-господарських та публічно-господарських відносин, при цьому нагляд є складовою контролю, певним видом контролю [122, с. 157-162]. Науковці О.Г. Поршнєв, З.П. Румянцева, О.П. Саломатін визначають „контроль” як управлінську діяльність, завданням якої є кількісна і якісна оцінка й облік результатів роботи організації [181, с. 74]. «Нагляд», з економічної точки зору науковця Б.О. Райзберга, є різновидом активного контролю [155, с. 247]. О.М. Переверзєв, досліджуючи поняття «контролю» в контексті корпоратив­ного контролю в акціонерних товариствах, визначає, що останній є замикаючим елементом у ланцюжку функцій управління й означає активне спостереження за виконанням управлінських рішень, перевірку дотримання правових норм, що регулюють діяльність господарюючого суб’єкта [106, с. 64-65 ].

Оцінюючи вищенаведене, необхідно відмітити, що в судовій процедурі розпорядження майном поняття «контролю» по відношенню до поняття «нагляду» має більш широке використання і залежить від специфіки методів і системи правових заходів, за допомогою яких забезпечується дотримання певних обмежень, умов, порушення яких завдає шкоди кредиторам, у зв’язку з чим контролюючому органу чи уповноваженій особі надано право втручання в оперативно-господарську діяльність боржника. Зокрема, при прийнятті рішень органами управляння боржника, які потребують погодження або надання згоди розпорядника майна з реорганізаційних, засновницьких питань і рішень, при укладенні боржником правочинів (договорів) з майном або таких, що збільшують дебіторську заборгованість, значних правочинів (ч. 5–9 ст. 22 Закону про банкрутство), у разі, якщо керівником боржника та його виконавчими органами не вживаються заходи щодо забезпечення збереження майна боржника, існують перешкоди ведення господарської діяльності боржником та відновлення його платоспроможності чи допускаються інші порушення законодавства, що створює підстави для припинення повноважень керівника боржника та виконавчих органів його управління (ч. 1, 2 ст. 18, ч. 12–13 ст. 22 Закону про банкрутство).

Проте термін «нагляд» у судовій процедурі розпорядження майном визначається лише в активному зовнішньому спостереженні за господарською діяльністю органів управління неплатоспроможного суб’єкта підприємницької діяльності (ч. 3 ст. 209 Господарського кодексу України [25] ) без втручання в оперативно-господарську діяльність боржника (ч. 10 ст. 22 Закону про банкрутство). Так, розпорядник майна, здійснюючи активний нагляд (спостереження), аналізує стан фінансово-господарської діяльності боржника, повідомляє конкурсних кредиторів про результати розгляду їх вимог і веде реєстр вимог кредиторів, скликає збори (комітету) кредиторів, вживає заходи для захисту майна боржника, бере участь у розробці плану санації, організовує інвентаризацію майна боржника й визначає його вартість, надає пропозиції щодо наступної судової процедури банкрутства (ч. 3 ст. 22, ч. 3 ст. 27 Закону про банкрутство).Такий інструментальний аналіз підтверджує, що у процедурі розпорядження майном боржника за допомогою активного зовнішнього нагляду виявляються конкурсні кредитори та інвестори, оцінюється ефективність організації і здійснення господарської діяльності та управлінських функцій керівними органами боржника як до порушення справи про банкрутство, так і після порушення справи про банкрутство в частині здатності керівника боржника управляти і розпоряджатися майном боржника, уміло та економно вести справи у сфері суспільного виробництва, визначаються можливі резерви і заходи, які можуть бути застосовані до боржника при переході до наступних процедур банкрутства. Тоді як «контроль» у процедурі розпорядження майном боржника проявляється в активному втручанні, у випадках, передбачених Законом про банкрутство, в організацію здійснення господарської діяльності боржника після порушення справи про банкрутство з метою захисту інтересів конкурсних кредиторів, прав боржника, для запобігання можливому приховуванню або відчуженню майнових активів, фінансової чи договірної документації боржника, перешкоджання та попередження незаконним діям керівника боржника та його виконавчих органів.

Разом із тим необхідно відмітити, що згідно з ч. 4-6 ст. 3 ГК України передбачають, що сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-виробничі та внутрішньогосподарські відносини. У зв’язку з чим необхідно уточнити те, що розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, що реалізується виконавчими органами боржника у господарсько-виробничих, організаційно-виробничих і внутрішньо господарських відносинах, крім випадків, передбачених Законом про банкрутство.

На підставі вищенаведеного можливо визначити, що метою судової процедури розпорядження майном боржника у справі про банкрутство є контроль, що здійснюється, у тому числі засобами активного нагляду (спостереження) за господарською діяльністю боржника, без втручання в оперативно-господарську діяльність останнього, крім випадків, передбачених Законом про банкрутство, що контролюється розпорядником майна боржника, з метою збереження й ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, визначення правових підстав для подальшого застосування оптимальної судової процедури банкрутства (санації, мирової угоди або ліквідації) до боржника.

Враховуючи визначення мети судової процедури розпорядження майном боржника, до основних функцій процедури розпорядження майном боржника слід віднести: 1) регулятивну; 2) контрольно-наглядову; 3) забезпечувальну; 4) аналітичну.

Регулятивна функція призводить до упорядкування матеріальних і процесуальних правовідносин між сторонами і учасниками процедури розпорядження майном боржника через визначення прав і обов’язків боржника, кредиторів, власника, Державного органу з питань банкрутства, арбітражного керуючого (розпорядника майна боржника) та інших учасників процесу.

Контрольно-наглядова функція процедури полягає в тому, що господарську діяльність боржника в цій стадії провадження контролює та наглядає у випадках, передбачених Законом про банкрутство, призначений судом арбітражний керуючий (розпорядник майна боржника) за допомогою покладених на нього повноважень.

Забезпечувальна функція полягає у створенні умов і можливостей для попередження неналежних дій керівника (органів управління) боржника або власника майна, збереження наявного у боржника майна з метою подальшого задоволення вимог конкурсних кредиторів в інших судових процедурах банкрутства. За аналогією ця функція близька до заходів, направлених на забезпечення позовних вимог у господарському процесі згідно з розділом Х ГПК України, але у справах про банкрутство, на відміну від позовного провадження, в якому забезпечувальна функція здійснюється з метою захисту інтересів позивача і стягнення з боржника заборгованості, ця функція направлена на захист інтересів сукупності кредиторів.

Аналітична функція визначає перелік основних фінансово-економічних і правових заходів, за якими можливо відновити платоспроможність боржника й задовольнити грошові вимоги його кредиторів у порядку подальших судових процедур банкрутства.

Б.М. Поляков, досліджуючи відносини банкрутства, визначає фактично ще одну функцію судової процедури розпорядження майном боржника – підготовчу, яка «… створює передумови для застосування інших судових процедур...» і «... визначає подальшу долю боржника» [117, с. 122]. Про підготовчу функцію процедуру, враховуючи її службове призначення, говорить і В.В. Джунь [34, с. 103, 136-137]. Як вважає автор, ця процедура не зайва, однак може бути врахована разом із функцією забезпечувальною, тому що обидві функції (забезпечувальна і підготовча) взаємопов’язані між собою.

Правовими і процесуальними умовами, які необхідні для виконання функцій процедури розпорядження майном боржника, слід віднести:

– призначення незалежного арбітражного керуючого – розпорядника майна боржника, який, як фізична особа, відповідно до судового рішення господарського суду, забезпечує здійснення і проведення процедури розпорядження майном;

– введення при порушенні провадження у справі про банкрутство на підготовчому засіданні мораторію на задоволення вимог конкурсних кредиторів, що створює підстави для зупинення примусового виконання конкурсних грошових зобов’язань кредиторів, термін яких настав до дня введення мораторію і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань;

– наявність збігу декількох (двох і більше) конкурсних кредиторів до попереднього засідання суду, на якому затверджується реєстр вимог кредиторів, що створює конкурс вимог кредиторів на загальне майно боржника.

– створення повноважних органів конкурсних кредиторів (зборів кредиторів і комітету кредиторів).

Обов’язкова присутність вищевказаних умов, які необхідні для виконання функцій процедури розпорядження майном боржника, пояснюється тим, що вони надають можливість виконати мету процедури розпорядження майном боржника. Відсутність будь-якої з вищевказаних умов створює неможливість досягнення мети цієї процедури.

На виконання функцій розпорядження майном спрямований ступень обов’язковості застосування засобів цієї процедури, що, як наслідок, визначає особливості цієї процедури у порівнянні з іншими процедурами у справі про банкрутство та загальним господарським процесом. А саме, з урахуванням змісту функцій процедури розпорядження майном боржника можна визначити основні особливості судової процедури розпорядження майном боржника у справі про банкрутство: 1) обов’язковість введення процедури розпорядження майном боржника (за окремими виключеннями ст. 90-92, 95 Закону про банкрутство); 2) наявність мораторію на задоволення вимог кредиторів, що визначає особливості збігу конкурсних кредиторів до боржника та облік грошових зобов’язань кредиторів у реєстру вимог кредиторів; 3) обмеження господарської компетенції при здійсненні господарської діяльності боржником, що визначено Законом; 4) наявність незацікавленої фізичної особи- арбітражного керуючого (розпорядника майна боржника), що здійснює контроль та нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника; 5) визначення конкретного строку проведення процедури банкрутства; 6) наявність граничного строку щодо вимог кредиторів, які подають заяви з грошовими вимогами до боржника; 7) визначення у процедурі розпорядження майном боржника подальшого прокредиторського або продебіторського спрямування справи про банкрутство боржника.

Першою особливістю є обов’язковість введення судової процедури розпорядження майном боржника, яка полягає в тому, що ця судова процедура застосовується господарським судом незалежно від того, хто ініціював провадження у справі про банкрутство – боржник чи кредитор. Проявляється ця особливість у тому, що боржник не може оминути статус або стан його перебування в такій процедурі, тоді як будь-яка інша судова процедура банкрутства (санація, ліквідація або мирова угода), передбачена ст. 7 Закону про банкрутство, може до неплатоспроможного боржника не застосовуватися. Вищевказане свідчить, що введення господарським судом процедури розпорядження майном до боржника – суб’єкта підприємницької діяльності (суб’єкта господарювання) ст. 55, 63–132 ГК України є обов’язковим ні необхідним з точки зору виконання функцій цієї процедури. Крім того, після прийняття заяви кредитора або боржника процедура розпорядження майном вводиться не пізніше чотирнадцятого дня у підготовчому засіданні суду з моменту винесення ухвали порушення провадження у справі про банкрутство (ч. 2 ст. 12 Закону про банкрутство). Слід погодитися, що такий механізм введений Законом про банкрутство для того, щоб суд, як орган судової гілки влади і соціальна державна інституція в постаті необхідної соціальної справедливості, визначив і розсудив юридичну долю підприємства-боржника [143, с. 170]. Тому сучасні українські й іноземні дослідники відносин неспроможності судову процедуру розпорядження майном боржника називають системою або внутрішньосистемним алгоритмом «єдиного входу» [68, с. 70], в межах якого «... відбувається вибір основної процедури для врегулювання проблеми заборгованості неплатоспроможного боржника» [34, с. 304]. Вищевказаний алгоритм створює правові підстави захисту права на справедливий, відкритий і публічний судовий розгляд безстороннім і незалежним судом, враховуючи головні принципи господарського процесу , які визначені ст. 4-2, 4-3, 4-4 ГПК України [10, с. 60-63]. Відкритість характеру господарського процесу передбачає право особи бути заслуханою в суді при розгляді справи, у тому числі у справі про банкрутство, оскільки, як справедливо звертають увагу А.О. Селиванов і М.Б. Гусак, безпідставне порушення справи про банкрутство зачіпає права та інтереси боржника, що охоплюються законом [165, с. 137-144], і в цьому випадку застосування процедур банкрутства буде лише створенням «штучного банкрутства» підприємств [32, с. 16].

Другою особливістю судової процедури розпорядження майном боржника є застосування господарським судом з моменту порушення справи про банкрутство мораторію на задоволення вимог кредиторів (ст. 19 Закону про банкрутство), який діє до дня припинення провадження у справі про банкрутство (ст. 83 цього Закону). За класичним визначенням у словнику іноземних мов, за редакцією І.В. Лехіна і проф. Ф.І. Петрова, під «мораторієм» (moratorius – затримуючий, уповільнюючий) розуміється «… відстрочка платежів, встановлювана урядом на відповідний строк через настання надзвичайних обставин, стихійного лиха, бід, війн, фінансової кризи...» [80, с. 463]. Згідно зі ст. 263 ЦК України [198] під «мораторієм» розуміється відстрочка виконання зобов’язань на підставах, встановлених законом. Зазначене узгоджується з положеннями, викладеними в рішенні Конституційного суду України від 10 червня 2003 р. у справі № 11-рп/2003 (справа про мораторій на примусову реалізацію майна) [159]. Щодо обов’язковості введення судом у процедурі розпорядження майном боржника мораторію, то, як слушно вбачає А.А. Бутирський, роль мораторію є забезпечення перепочинку від тиску кредиторів [15, с. 35-36], що сприяє фінансовому оздоровленню господарюючих суб’єктів, з чим також є підстави погодитися.

Отже, необхідно констатувати, що застосування судом мораторію у процедурі розпорядження майном, по-перше, виключає передчасне задоволення боржником грошових вимог ініціюючого конкурсного кредитора, інших конкурсних кредиторів боржника до часу, встановленому положеннями Закону про банкрутство, по-друге, захищає майнові активи боржника від стягнення за вимогами кредиторів поза судовою процедурою розпорядження майном боржника у виконавчому провадженні наслідком заборони стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах (ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство), у третє, забороняє, нарахування неустойки (штраф, пеня), інших фінансових санкцій боржнику за невиконання або неналежне виконання зобов’язань конкурсних кредиторів, у четверте, зупиняє перебіг строку позовної давності.

Таким чином, „мораторій” у процедурі розпорядження майном боржника є період часу, протягом якого встановлюється відстрочка виконання конкурсних грошових зобов’язань боржника перед кредиторами, вимоги яких до боржника виникли до введення цієї процедури, і припиняються заходи, спрямовані на примусове стягнення вимог таких кредиторів у виконавчому провадженні, що були застосовані до дня введення мораторію. Проте наявність мораторію у процедурі судової санації надає можливість задовольнити вимоги кредиторів згідно із затвердженим судом планом санації (ст. 29 Закону про банкрутство), а у процедурі примусової ліквідації створює підстави для задоволення вимог кредиторів в порядку черговості, яка визначена ст. 45 Закону про банкрутство. Разом із тим необхідно відмітити, що мораторій на задоволення вимог кредиторів, введений у зв’язку з порушенням справи про банкрутство у процедурі розпорядження майном боржника не зупиняє (ч. 5 ст. 19 Закону про банкрутство) виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які виникли після його введення, а відтак не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення, а саме: нарахування пені та штрафних санкцій за несвоєчасну сплату страхувальником страхових внесків до ПФУ (постанова ВСУ від 02.12.2014 р. у справі № 21-543а14) [129], а крім того, наявність мораторію у процедурі розпорядження майном боржника не поширюється на одночасне задоволення вимог кредиторів боржником.

Третьою особливістю судової процедури розпорядження майном боржника є обмеження господарської компетенції боржника або його цивільної правосуб’єктності щодо права на розпорядження майном і прийняття відповідних управлінських рішень керівником боржника у випадках, прямо передбачених Законом про банкрутство (ч. 5-8 ст. 22 Закону про банкрутство ), яке визначається через обов’язкове письмове погодження чи надання письмової згоди розпорядником майна боржника. На такі правові обмеження було звернуто увагу в постанові Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 24.12.2003 р. у справі про банкрутство № 7Б-209 -3/10Б [144, с. 392-395]. В.В. Джунь називає таке забезпечення майнових інтересів кредиторів у цій судовій процедурі «... режимом захисту майнових активів боржника» [37, с. 188].

Щодо характеру обмежень господарської компетенції боржника, то слід врахувати наукові погляди на співвідношення правоздатності і дієздатності юридичної особи. На думку В.В. Лаптєва [79, с. 13-21], В.Д. Фролова [190, с. 219-225], коли йдеться про юридичну особу незалежно від її спеціальної правоздатності, під якою розуміється наявність у юридичної особи таких прав і обов’язків, які відповідають цілям і задачам її діяльності, відбувається збіг правоздатності і дієздатності юридичної особи з моменту її створення і використовується узагальнюючий термін «правосуб’єктність». М.В. Телюкіна, аналізуючи правосуб’єктність юридичної особи з точки зору її фінансової неспроможності, дійшла висновку про існування змін у дієздатності неспроможного боржника при незмінності його правоздатності, що в умовах банкрутства свідчить про те, що немає збігу категорій правоздатності і дієздатності у боржника [173, с. 35].

Висловлюючи власну думку, слід відмітити, що у судовій процедурі розпорядження майном боржника боржник набуває свого правового статусу тільки в залежності від змісту і характеру конкретних, встановлених законодавством правовідносин. Якщо розглядати господарське право як галузь права [24, с. 6], а інститут неспроможності як підгалузь господарського права [118, с. 96-103], що охоплює за суб’єктним складом вертикальні і горизонтальні взаємовідносини між сторонами, у тому числі й пов’язані з неплатоспроможністю суб’єкта господарювання, то залежно від цього право неспроможності визначає свій «спеціальний режим господарювання» [116, с. 29] підприємства-боржника в умовах банкрутства. На думку автора, для характеристики обмежень обсягу прав і обов’язків боржника доречно використовувати відповідно до ст. 55 Господарського кодексу України поняття господарської компетенції, у тому числі як категорію доктрини господарського права, через яку саме розкривається господарська правосуб’єктність суб’єкта господарювання [1, с. 86-87]. Згадані обмеження боржника саме окреслюються необхідністю отримання погодження на здійснення окремих дій і рішень органу управління боржника (власника, загальних зборів засновників чи акціонерів, виконавчого органу (правління, директора тощо) від або з (курсив автора – С.М.) розпорядником майна боржника, перелік яких визначений в ч. 11-13 ст. 13 Закону про банкрутство. Яскраво це було відображено при прийнятті рішення господарським судом Харківської області, відповідно до якого суд визнав договір про спільну діяльність недійсним, оскільки договір був укладений без погодження з розпорядником майна, що порушує вимоги положень Закону про банкрутство [161].

Четвертою особливістю процедури є обов’язкове призначення у підготовчому засіданні суду незалежного арбітражного керуючого (фізичної особи – громадянина України) розпорядника майна боржника, на якого покладається повноваження щодо нагляду і контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника. Необхідно відмітити, що правове положення розпорядника майна суттєво відрізняється від правового статусу керуючого санацією, що організовує здійснення судової санації боржника (відновлення платоспроможності) чи ліквідатора, що організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом. Розпорядник майна боржника призначається судом відповідно до положення про автоматизовану систему з вибору кандидатів на призначення розпорядника майна (ч. 1 ст. 114, ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство), натомість кандидатура керуючого санацією або ліквідатора визначається судом за клопотанням комітету кредиторів (абз.6 ч. 1 ст. 114 Закону про банкрутство). У процедурі розпорядження майном розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених цим Законом. Натомість при призначенні керуючого санацією або ліквідатора зупиняються (припиняються) повноваження органів управління боржника – юридичної особи щодо управління та розпорядження майном боржника (банкрута), управління боржником переходять до керуючого санацією (ч. 4 ст. 28 Закону про банкрутство) або до ліквідатора (ч. 2 ст. 39 Закону про банкрутство). Крім того, на відміну від розпорядника майна боржника керуючий санацією самостійно у відповідності до затвердженого судом плану санації (ст. 29-36 Закону про банкрутство ) організовує проведення санації та виконання плану санації боржника, а ліквідатор самостійно організовує виконання ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом і забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у порядку, визначеному Законом про банкрутство (ст. 41-45 Закону про банкрутство).

П’ятою особливістю судової процедури розпорядження майном є визначення конкретного строку її проведення - сто п’ятнадцять календарних днів, а за вмотивованим клопотанням розпорядника майна або комітету кредиторів - подовження процедури ще на два місяця (ч. 2 ст. 22 Закону про банкрутство). Отже, загальний строк процедури не може перевищувати сто сімдесят п’ять днів, за винятком, наприклад, проведення банкрутства селянського (фермерського) господарства, де процедура розпорядження майном може бути введена на строк п’ятнадцять місяців (ч. 6 ст. 93 Закону про банкрутство). Проте строк процедури судової санації шість місяців і може бути продовжений на більше ніж на дванадцять місяців (ч. 1, ст. 28), строк процедури судової ліквідації складає дванадцять місяців і не може бути взагалі подовжений (ч. 1 ст. 37 Закону про банкрутство). В.В. Джунь вважає, що строк процедури розпорядження майном необхідно скоротити, враховуючи швидке знецінення активів боржника, особливо нематеріальних, внаслідок публічного розголосу об’яви про його неспроможність [34, с. 137-138]. На нашу думку, є недоцільним скорочення процедури розпорядження майном боржника, який визначений у ст. 22 Закону про банкрутство. Швидке зниження ринкової ціни бізнесу при неплатоспроможності боржника після офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство не може бути тим єдиним критерієм для скорочення строку процедури, оскільки активи (матеріальні й нематеріальні) знецінюються в часі не однаково, а крім того, сучасне економічне становище в Україні і рівень правосвідомості суспільства не надає достатніх підстав скорочувати строк процедури. Необхідно встановити інший критерій, який повинен існувати незалежно від ринкового фактора зниження вартості активів боржника, оскільки забезпечувальний інтерес учасників у процедурі розпорядження майном повинен реалізуватися через визначений Законом про банкрутство такий строк процедури розпорядження майном боржника, що гарантує сторонам розумність його тривалості з урахуванням необхідності здійснення захисту інтересу кредиторів і прав боржника виконання.

Шостою особливістю судової процедури розпорядження майном є те, що з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство боржника протягом тридцяти днів конкурсні кредитори зобов’язані подати письмові заяви з грошовими зобов’язаннями до боржника. Зазначений тридцятиденний строк звернення кредиторів із вимогою до боржника є граничним (ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство), який не підлягає поновленню судом у справі про банкрутство. Правові наслідки для кредитора, що заявив вимоги до боржника після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявив взагалі, стає те, що такий кредитор втрачає право бути конкурсним кредитором, і його вимоги погашаються лише в шосту чергу в ліквідаційній процедурі. Відповідне правило не поширюється на вимоги кредиторів щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також на вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров’ю громадян, сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування (ч. 4 ст. 23 Закону про банкрутство).

З вищезазначеного випливають такі висновки: по-перше, кредитор, який подав заяву з грошовими вимогами до боржника після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявив вимоги до боржника взагалі, не є конкурсним кредитором, наслідком чого він не може брати участь у повноважних зборах (комітеті) кредиторів при визначенні подальшої процедури банкрутства, по-друге, такий кредитор втрачає право на задоволення його вимог у процедурі розпорядження майном боржника у випадку одночасного проведення розрахунків зі всіма конкурсними кредиторами після затвердження реєстру вимог кредиторів (ч. 9 ст. 23 Закону про банкрутство), чи в разі укладення з боржником у процедурі розпорядження майном мирової угоди (ст. 77 Закону про банкрутство), оскільки вимоги цього кредитора погашаються в ліквідаційній процедурі. Зазначене вище правило направлено саме на захист неплатоспроможного боржника, що свідчить про продебіторську направленість цієї норми Закону про банкрутство.

На підставі вищевикладеного нами пропонується звернути увагу на сьому особливість процедури розпорядження майном боржника. Згідно з преамбулою Закону визначено, що Закон про банкрутство встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника, а потім вже застосування до боржника ліквідаційної процедури. Отже, повна нездатність боржника відновити свою неплатоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів створює подальшу можливість застосування до боржника ліквідаційної процедури (ч. 4 ст. 205, ст. 209, ГК України). Тому бажано в судовій процедурі розпорядження майном у залежності від виду суб’єкта господарювання з урахуванням проведеного арбітражним керуючим аналізу фінансової господарської діяльності застосовувати до суб’єктів малого і середнього підприємства, в яких чисельність працюючих не перевищує п’ятдесят осіб, а річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує десяти мільйонів євро, і до суб’єктів мікропідприємництва фізичних осіб – підприємців, у яких чисельність працюючих не перевищує десять осіб, а річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує два мільйону євро судову процедуру ліквідації, що стане економічно доцільним для держави і суспільства, зменшить додаткові витрати часу та витрати кредиторів на судові процедури банкрутства, оплату послуг арбітражного керуючого. Проте одночасно необхідно за допомогою Закону про банкрутство створити і дієвий продебіторський напрямок в законодавстві про неспроможність з метою посилення правового захисту боржника й охоплення дією цього закону суб’єктів підприємницької діяльності різних форм власності, особливо великих суб’єктів господарювання, за класифікацією, що визначена у ст. 55 ГК України, підприємств, що мають суспільну цінність або особливий правовий статус, підприємств у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків з метою захисту інтересів держави, посилення захисту прав робітників таких підприємств, меншості корпоративних учасників ( акціонерів) товариств. У зв’язку з чим пропонується збільшити строк процедури розпорядження майном до 1 року щодо таких підприємств, що здійснить виважений підхід до формування правових і економічних підстав відновлення платоспроможності останніх. В якості підстави для збільшення терміну цієї процедури передбачити виключно необхідність проведення значних за часом і за обсягом інвентаризацій та оцінки майна таких боржників. Саме такі норми будуть відповідати узгодженню як приватних, так і публічних інтересів у процедурі банкрутства, на необхідність чого звертає увагу Н.В. Асєєва [4, с. 4].

Судова процедура розпорядження майном боржника у справах про банкрутство не застосовується у відношенні боржників громадян-підприємців (ст. 90-92 Закону про банкрутство), при особливостях банкрутства боржника, що ліквідується власником (ст. 95), при банкрутстві страховиків (ст. 87). До кола цих суб’єктів банкрутства, крім банкрутства страховиків, до яких може бути застосована процедура санації (ч. 5 ст. 87 Закону про банкрутство), застосовується лише ліквідаційна процедура. Не застосовується процедура розпорядження майном боржника до суб’єктів некомерційного господарювання, до фізичних осіб – підприємців, до комерційних банків. Так, у разі загрози неплатоспроможності банку вводиться тимчасова адміністрація (глава 15 Закону України «Про банки і банківську діяльність») [43], що за своєю суттю є аналогом процедури відновлення платоспроможності (санації) (розділ ІІ Закону про банкрутство), а в разі неплатоспроможності боржника застосовується процедура ліквідації банку (глава 16 цього Закону). Зазначене порушує умови і єдиний порядок відновлення платоспроможності всіх суб’єктів підприємницької діяльності – боржників як юридичних осіб, так і фізичних осіб – підприємців. У зв’язку з чим необхідно застосування процедури розпорядження майном до боржників – фізичних осіб – підприємців, а також до суб’єктів некомерційного (неприбуткового) господарювання у разі, якщо неприбуткова діяльність суб’єкта некомерційного господарювання набуває характеру підприємницької діяльності (систематичність отримання доходу). Наведені правила створять однаковий підхід у разі порушення справи про банкрутство до однієї групи суб’єктів економічних відносин як до юридичних (комерційного та некомерційного господарювання), так і до фізичних осіб – підприємців.

Вищевказане підтверджується законодавством про банкрутство Німеччини [105], яке визначає суб’єктами процедур банкрутства, що є аналогічним процедурі розпорядження майном боржника, юридичних і фізичних осіб – підприємців.

Крім того, необхідно звернути увагу на ключову термінологію законодавства України про неспроможність в частині назви цієї процедури, оскільки остання потребує вдосконалення в зв’язку з тим, що не відповідає мети судової процедури розпорядження майном боржника, і за своїм змістом ця судова процедура не спрямована на розпорядження майновими активами боржника, а навпаки, направлена на контроль, нагляд та охорону за операціями з активами боржника у широкому розумінню цього терміну. З огляду на цілі цієї процедури оптимальною її назвою може бути «спостереження за господарською діяльністю боржника».

<< | >>
Источник: МІНЬКОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ. РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОМ БОРЖНИКА У ПРОЦЕДУРІ БАНКРУТСТВА. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Мета, функції та особливості застосування розпорядження майном боржника як процедури банкрутства:

  1. 7.4. Процедура розпорядження майном боржника. Функції та повноваження розпорядника майна
  2. 3.2. Розпорядження майном боржника як стадія провадження у справі про банкрутство та її етапи
  3. 2.4. Правове положення інших учасників процедури розпорядження майном боржника
  4. 3.1. Основні положення господарсько-процесуального регулювання інституту розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства
  5. 1.3. Механізм забезпечення вимог кредиторів та їх майнових інтересів у судовій процедурі розпорядження майном боржника
  6. 1.1. Історичні аспекти становления та розвитку інституту розпорядження майном боржника
  7. 8.9.Особливості банкрутства відсутнього боржника
  8. 8.8. Особливості банкрутства боржника, що ліквідується власником
  9. 8.10. Особливості провадження санації боржника його керівником
  10. 8.3.Особливості банкрутства сільськогосподарських підприємств
  11. 8.4. Особливості банкрутства страховиків
  12. 8.1.Особливості банкрутства містоутворюючих підприємств
  13. 8.2.Особливості банкрутства особливо небезпечних підприємств
  14. 7.1. Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприємств
  15. 8.5.Особливості банкрутства професійних учасників ринку цінних паперів
  16. 7.7.1.Винесення ухвали про проведення санації боржника. Функції та повноваження керуючого санацією
  17. 8.6.Особливості банкрутства суб'єкта підприємницької діяльності - громадянина
  18. 8.7.Особливості банкрутства селянського (фермерського) господарства
  19. РОЗДІЛ 3 ГОСПОДАРСЬКО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОМ БОРЖНИКА У ПРОЦЕДУРІ БАНКРУТСТВА
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -