<<
>>

2.1. Класифікація навчальних закладів

У сфері освіти можуть діяти різні суб’єкти господарювання - НЗ. І хоча, наприклад, згідно із законодавством усі ВНЗ є некомерційними, проте можуть різнитися за організаційно-правовою формою та формою власності.

В залежності від цих факторів останнім часом вченими, практиками і політиками пропонуються напрями вдосконалення як самої системи освіти України, так і правового статусу НЗ. Однак єдиної законотворчої політики в освітній сфері на сьогодні немає. Тому законодавство постійно змінюється, проте все одно потребує нових змін і доповнень. Потребує досліджень практика діяльності НЗ, які прагнуть стабільності та ефективного захисту власних, у першу чергу, приватних інтересів. Здобутки теорії права спираються на роботи вчених, які досліджували процеси державного управління НЗ, цивільно-правового захисту приватних інтересів учасників відносин у сфері освіти. Потребує окремого дослідження видовий склад та правовий статус НЗ. Питання стосовно правового статусу НЗ та його елементів залишаються дискусійними. А.Г. Бобкова ще у 2000 році вказувала, що у теорії господарського права до ознак суб’єктів господарювання відносять: майнову відокремленість, організаційну єдність, виступ у господарському обігу від власного імені з метою отримання прибутку (доходу), самостійну майнову відповідальність, господарську компетенцію [28, с. 151]. Вважаємо доцільним проводити аналіз правового статусу НЗ на основі елементів правового статусу суб’єкта господарського права, нещодавно визначених В.С. Щербиною: 1) мети і завдання суб’єкта; 2) виду та організаційної (організаційно-правової) форми суб’єкта; 3) порядку утворення (набуття статусу) і державної реєстрації суб’єкта; 4) правового режиму майна суб’єкта; 5) основного виду діяльності (безпосереднє здійснення господарської діяльності чи організація й управління господарською діяльністю); 6) характеру прав і обов’язків (господарсько-виробничі) або повноважень (організаційно-господарські, організаційно-установчі); 7) юридичної відповідальності; 8) порядку припинення суб’єкта (чи його статусу) [602, с.
7-8]. Саме на основі цих елементів у цьому і наступних підрозділах буде дано характеристику правовому статусу НЗ в Україні.

Законодавство господарсько-правовий статус НЗ визначає у загальних рисах. Так, правовий статус ВНЗ у статті 23 Закону України «Про вищу освіту» визначає наявність статусу юридичної особи, відокремленого майна, прав та обов’язків, можливість виступати засновником інших суб’єктів, створювати навчальні та навчально-науково-виробничі комплекси тощо [404].

Т. Мацелик доходить висновків про те, що поняття суб’єкта є багатогранним; суб’єктом права може бути тільки соціальний суб’єкт; суб’єкт права є невід’ємним учасником соціальних процесів, наділеним розумною волею, суб’єктивні права якого закріплюються нормами об’єктивного права [293]. Саме поняття «суб’єкт» вказує на активну сутність, яка має значну кількість ознак та господарську компетенцію. Однією із ознак може бути наявність статусу юридичної особи. Вважаємо помилковим застосування терміну «юридична особа» на позначення суб’єкта у сфері освіти. Краще застосування терміну «педагогічна система» чи «об’єкт», як це робить А.К. Орєшкіна1, а ще краще і точніше – суб’єкт господарювання – НЗ.

У наш час у російській та вітчизняній цивілістичній доктрині сформувалася конструкція юридичної особи, яку назвати довершеною і адекватною сучасній ринковій реальності не можна, оскільки основні функції, які виконує інститут юридичної особи, реалізуються не повністю [72, с. 91].

Взагалі НЗ, що діють у сфері освіти, на відміну від більшості суб’єктів цивільного права переслідують значну кількість публічних інтересів. Слід погодитися із російським професором у тому, що державні та муніципальні НЗ, будучи суб’єктами освітніх відносин, діють переважно як суб’єкти публічного, а не приватного права [526, с. 71-72].

Найчастіше учасниками правовідносин в освітній сфері є НЗ та споживач його послуг – суб’єкт господарювання - замовник або вихованець, учень, студент. На перший погляд здається, що відносини між учасниками побудовано на засадах рівності; відносини спрямовані на досягнення приватних інтересів: комерційного НЗ – отримати плату за навчання, а споживача – отримати фахівця, знання та/або диплом чи інший документ, що підтверджує проходження навчання.

І здається, що такі правовідносини мають регулюватися у межах цивільного права цивільним законодавством. Але це лише на перший погляд...

А якщо НЗ є некомерційною організацією, то який приватний інтерес він задовільнить, якщо надасть освітні послуги безкоштовно ? Тут уже НЗ буде реалізовувати інтереси суспільства та держави – публічні інтереси. А якщо НЗ є СПД, то крім приватної мети отримання прибутку, він має публічну мету – підготовку фахівців для економіки та соціальної сфери країни, сплату податків, за рахунок яких будуть утримуватися органи державної влади та соціальна сфера, забезпечення населення держави та іноземців у послугах, які надаються цим НЗ та ін. З іншого боку, споживач освітніх послуг отримує освітні послуги та відповідний документ, що їх підтверджує, майже завжди з метою продати свої знання, вміння та навички державі чи роботодавцям з цієї або інших держав. А це також говорить про переважну наявність публічних інтересів у цих відносинах. Навіть якщо припустити можливість ведення таким споживачем натурального господарства, – все одно він завдяки отриманим знанням та вмінням самотужки може прогодувати себе і членів своєї родини, має певний вид діяльності, який не залишає йому часу на скоєння злочинів та правопорушень, ведення антисоціального способу життя. А це підтверджує наявність публічних інтересів у діяльності НЗ. Проте у сучасному світі така ситуація є теоретичною, і навіть обмін своєю продукцією чи послугами з іншими людьми підтверджує наявність публічних інтересів. А тим більше при діяльності НЗ з надання освітніх послуг.

Необхідно провести класифікацію учасників правовідносин у сфері господарювання, що функціонують у сфері освіти, а також надати характеристику елементам їх правового статусу.

Узагальнююче поняття «НЗ» у законодавстві відсутнє. Однак є більш спеціальні поняття. Якщо у нормах Закону України «Про освіту» називаються лише різні види НЗ, то у статті 1 Закону України «Про вищу освіту» надано визначення ВНЗ зі звуженням його поняття за формою власності: ВНЗ; ВНЗ державної форми власності; ВНЗ, що перебуває у власності АРК; ВНЗ комунальної форми власності; ВНЗ приватної форми власності [404].

Можуть бути і НЗ колективної форми власності. У статті 25 Закону України «Про вищу освіту» надано визначення типів ВНЗ – університету, академії, інституту, консерваторії (музичної академії), коледжу, технікуму (училища); а статтю 26 повністю присвячено Національному ВНЗ [404].

У Законі України «Про освіту» визначено різні види НЗ. Проте серед усіх видів НЗ, названих статтями: 34 «Дошкільні НЗ», 36 «Середні НЗ», 37 «НЗ для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації», 39 «Позашкільні НЗ», 41 «Професійно-технічні НЗ», 43 «ВНЗ» [448] далеко не всі можна вважати суб’єктами господарювання. Виходячи з виключного визначення видів суб’єктів господарювання, наданого у частині 2 статті 55 ГК України, суб’єкти господарювання у сфері освіти повинні мати статус юридичної освіти (громадяни - СПД не можуть бути НЗ), а згідно з частиною 1 цієї статті вони ще повинні здійснювати господарську діяльність, мати певну сукупність господарських прав та обов’язків [74].

За суб’єктами утворення НЗ можна поділити на ті, що утворюються: а) органами державної виконавчої влади; б) органами місцевого самоврядування; в) суб’єктами господарювання незалежно від форм власності; г) громадянами України [301, с. 53]. Класифікаційним критерієм поділу договорів з надання послуг на види слід обрати, на думку Г.А. Осетинської, критерій поділу залежно від «суб’єктного складу». За ним зобов’язання з надання послуг поділяються на зобов’язання з надання побутових послуг і зобов’язання з надання послуг у сфері підприємницької діяльності [362, с. 255]. Відповідно й НЗ можна поділити на такі, що надають послуги громадянам; суб’єктам господарювання; і громадянам, і суб’єктам господарювання. За цим класифікаційним критерієм суб’єкти господарювання у сфері освіти можуть надавати послуги громадянам і суб’єктам господарювання. Відносини між НЗ і суб’єктом господарювання - споживачем чинять вплив на відносини між НЗ і споживачем без статусу юридичної особи.

У середині самих НЗ можна провести класифікацію за формою власності та організаційно-правовою формою: державні, власності АРК, комунальні, приватні.

У цьому підрозділі трохи більше уваги слід приділити останнім.

За роки незалежності в Україні сформувалася й набула розвитку приватна система вищої освіти. Станом на 2004 рік діяло 180 ліцензованих ВНЗ приватної форми власності, з них 12 – університетів, 3 – академії, 110 – інститутів, 55 – коледжів, технікумів, училищ, де навчалося понад 210 тис. студентів, або 14 % від загальної кількості [270, с. 204; 176, с. 64-65]. Зараз ще більша кількість НЗ працює на основі приватної та колективної форм власності.

На сьогодні ВНЗ України незалежно від форми власності мають некомерційний характер. У зв’язку з цим виникають питання відносно інтересів і доходів приватного ВНЗ.

Статтею 86 ЦК України визначено, що непідприємницькі товариства та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню [569]. Основна мета діяльності приватного ВНЗ і його основні завдання (у т.ч. як вони сформульовані у статті 22 Закону України «Про вищу освіту») усе ж повинні бути включені у структуру його господарсько-правового статусу [44, с. 62]. Із другою частиною цього висновку слід погодитися. А наведене положення статті 86 ЦК України, як і аналогічні норми спеціального законодавства, потребують подальшого аналізу та коригування.

Ще одним критерієм визначення видів класифікації НЗ, є територіальний критерій. Завдяки йому можна виділити НЗ, спрямовані на підготовку фахівців для окремого міста з визначеного кола спеціальностей; НЗ, спрямовані на підготовку фахівців для окремого регіону зі спеціальностей, необхідних у цьому регіоні; загальнодержавні НЗ, спрямовані на підготовку спеціалістів для потреб великої кількості регіонів держави з великим набором спеціальностей.

Питання створення НЗ перших двох груп, а також НЗ довузівської освіти на сьогодні є актуальним і таким, що вимагає окремого аналізу. Вирішення проблем удосконалення довузівської професійної підготовки молоді пов’язане із загальнодержавним баченням індустріального розвитку, із стратегічними оцінками структурних пропорцій розвитку окремих сфер економіки [275, с.

55].

Сучасна система організаційно-структурних формувань, які здійснюють регулювання у сфері позашкільної освіти, має розгалужену систему управління, яка потребує: структуризації публічних органів управління; систематизації компетенції публічних органів управління; організації психологічних служб для дітей та молоді; організації у сільській місцевості мережі НЗ позашкільної освіти; забезпечення належного контролю за атестацією позашкільних НЗ, що є комунальною власністю; посилення взаємодії органів всіх рівнів з громадськими організаціями; здійснення кадрового та матеріального забезпечення сільських позашкільних НЗ та ін. [578, с. 263].

Питанням ПТО було приділено увагу іще у 20-ті роки ХХ століття. Так, у другій і третій книгах КЗПНО головна увага була зосереджена на проблемі соціального виховання дітей і розвитку ПТО та спеціально-наукової освіти [482, с. 26]. Така схема має дещо спільне із сучасною дистанційною або післядипломною освітою. Різницю складає в основному наявність в останніх випадках сучасних технологій та систем.

Зараз у сфері освіти склалася ситуація, пов’язана зі зменшенням кількості НЗ І-ІІ рівнів акредитації на користь надмірного утворення ВНЗ. Другою особливістю освітньої галузі як на рівні держави, так і на рівні регіонів є перехил у бік підготовки фахівців гуманітарної спрямованості за рахунок підготовки недостатньої кількості фахівців з технічних спеціальностей. Така ситуація потребує змін, оскільки економісти, юристи, біологи, філологи, філософи та ін., говорячи мовою економічної теорії, не виготовляють додаткового продукту, а лише беруть участь у його перерозподілі.

Російський економіст вказує, що основні показники довузівської професійної освіти початкового та середнього ступеня змінилися у порівнянні із радянським періодом. Особливо це стосується початкової довузівської професійної освіти. Так, у РФ з початку 1990-х років кількість установ початкової професійної освіти скоротилася більш ніж на 30 % при зменшенні учнів на 23 %, а випуск кваліфікованих робітничих кадрів у 2006 році по відношенню до 1993 року склав 73,9 %. У структурі зайнятих у РФ частка осіб, що мають довузівську професійну освіту, – трохи більше 43 % [275, с. 36-37].

У науковій літературі слушно піднімаються питання з приводу марнотратства при підготовці фахівців з вищою освітою, які не потрібні державній сфері. В Україні на безкоштовній державній основі продовжують готуватися бухгалтери, менеджери, юристи, які не знайдуть собі місця роботи за фахом [357, с. 68]. На ринку праці сьогодні затребувані представники технічних професій середньої та нижчої ланки і технічних спеціальностей, а цей профіль навчання залишається недостатньо привабливим для молоді, бо не тільки потребує більш тривалого і складного навчання, а й не відповідає сучасним уявленням про престиж роботи й комфортні умови життя [82, с. 9].

Стосовно підготовки юристів В.В. Комаров вказує, що лише у Києві існує приблизно 50 НЗ, що здійснюють підготовку юристів [226, с. 11]. В Україні станом на початок 2012 року 288 із 904 (тобто майже третина) ВНЗ є або юридичними, або мають навчальні підрозділи (факультети, відділення, інститути) з підготовки юридичних кадрів. Із них державних – 164, приватних – 124. Підготовка економістів та менеджерів лише в Харкові здійснюється у 35 ВНЗ на 65 факультетах економічного й управлінського профілю [5, с. 6].

Наведені абсолютні та відносні кількісні показники вказують на необхідність скорочення кількості гуманітаріїв (у першу чергу економістів та юристів) на користь підготовки фахівців з технічних спеціальностей, а також на необхідність скорочення кількості місць у ВНЗ або самих ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації на користь підготовки осіб із ПТО.

О. Мельник звертає увагу на недостатню гуманітарну спрямованість нашої системи освіти в цілому, адже напрями і зміст науково-технічної діяльності зумовлюються рівнем і змістом гуманітарної освіти. Чим вищою буде її інтелектуальність, тим прогресивнішими стануть науково-технічні дослідження. Гуманітарна освіта має бути поліпшена за обсягом і за змістом [298, с. 101-102]. Безумовно, гуманітарна і технічна освіта діалектично пов’язані. І поліпшувати необхідну господарську діяльність і тих, і інших НЗ.

Вирішення названих проблем повинно здійснюватися комплексно – на державному і регіональному рівні одночасно. Видається, що регіони повинні формувати свої потреби і передавати свої замовлення на державний рівень для визначення акредитованого і ліцензованого обсягу.

Можна навести положення частини першої статті L.214-1 Кодексу освіти Франції, згідно із якими Регіональна рада встановлює і передає представнику держави у регіоні після узгодження із департаментом і з урахуванням напрямів, встановлених планом, прогнозну схему підготовки у коледжах, ліцеях і установах спеціальної освіти, професійних морехідних ліцеях і установах ссільськогосподарської освіти. А стаття L.214-2 вказує, що у рамках напрямів національного плану регіон може скласти регіональні плани розвитку підготовки вищої освіти і визначити багаторічні програми в галузі досліджень, що являють регіональний інтерес. Регіон консультується за регіональними аспектами карти вищих підготовок і досліджень [616, p. 69]. Отже, у Франції заздалегідь планується кількість учнів і необхідна кількість фахівців за різними спеціальностями з урахуванням потреб регіонів. При цьому застосовуються саме плани, а не програми, і словосполучення «планова економіка» використовується не для критики, як в Україні. І саме через застосування планування у сфері освіти проблеми із дисбалансом фахівців з різних спеціальностей виникають рідше, ніж в Україні.

Видається, що на державному рівні МОН України має видавати ліцензії лише найкращим ВНЗ, а також спільно з іншими державними і регіональними органами проводити політику на користь підвищення рівня технічної освіти (не тільки вищої). Можливе проведення соціальної реклами типу «гарний токар або слюсар без вищої освіти заробляє набагато більше, ніж посередній юрист чи економіст із ОКР «магістр». А це є сьогоднішньою дійсністю.

В.М. Бесчастний пропонує МОН України здійснити заходи щодо створення окремої ланки освіти – базової (середньої) професійної зі збереженням ОКР «молодший спеціаліст»; за НЗ цієї ланки освіти зберегти права щодо надання випускникам основної школи паралельно повної загальної середньої освіти та ОКР «молодший спеціаліст», а з деяких професій – робітничої кваліфікації; створити законодавчі акти прямої дії про базову (середню) професійну освіту і законодавчі засади функціонування таких закладів як самостійно, так і в структурі ВНЗ [24, с. 56]. Система «ВНЗ – регіональне представництво» є відкритою науково-освітньою системою, що формує професійно орієнтоване середовище регіонального представництва, за якої більша частина навчальних занять проходить з використанням сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій при обов’язковому збереженні якості підготовки майбутнього спеціаліста [199, с. 13].

НЗ, що готуватимуть професійно-технічних фахівців, у переважній більшості повинні орієнтуватися на регіональний ринок праці. Так було у кращі часи для ПТО, і так має бути. Проте переведення їх фінансування на місцевий рівень повинно здійснюватися еволюційним шляхом, поетапно. В іншому випадку виникає загроза взагалі втратити ПТО, що ледь не відбулося у РФ. Там планувалося наблизити професійні училища, ліцеї, технікуми і коледжі до регіональних ринків праці. Однак одразу негативними результатами стали дезінтеграція єдиного російського освітнього простору, а також перенесення фінансування установ початкової професійної освіти та спеціальної професійної освіти на часто дефіцитні регіональні бюджети з відповідними дестабілізуючими роботу НЗ наслідками [275, с. 37]. Проте такий перехід необхідно робити. Можливо слід запровадити механізм змішаного фінансування регіональних закладів ПТО. В.М. Бесчастний пропонує формувати його на основі взаємодії органів місцевого самоврядування, місцевих органів державної влади, різних організаційно-правових структур, а також тристороннього договору підготовки кадрів [24, с. 56].

Такий механізм був би майже ідеальним у сучасних українських умовах. При його реалізації держава могла б позбутися значних видатків, регіони могли б за рахунок ефективного децентралізованого управління отримувати доходи від підготовки фахівців із ПТО. При цьому і держава, і регіони могли б отримувати ще більші доходи від додатково виготовленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг), сплачених податків, утворених робочих місць регіональними суб’єктами господарювання.

Для стимулювання роботодавців до взаємодії з ПТУ необхідним є законодавче утвердження переліку базових підприємств для НЗ у регіоні (прийняття положення про базові підприємства), вирішення питань про закріплення ПТУ за базовими підприємствами, розробка для підприємств, що працюють у комплексі із НЗ, системи пільгового оподаткування [573, с. 227], у межах статті 17 і частини 2 статті 12 ГК України.

О.П. Дяків вказує, що на сьогодні практично відсутній законодавчо врегульований зрозумілий та прозорий механізм участі роботодавців у процесі професійного навчання. Чинне законодавство трактує це двобічно. Так, Законом України «Про організації роботодавців» (стаття 22) їм делеговані права щодо «участі у розробленні та реалізації державної політики в галузі професійної освіти, у формуванні кваліфікаційних вимог до випускників НЗ...» [447], але Законом України «Про професійно-технічну освіту» (стаття 29) участь роботодавців у процесі професійної підготовки задекларована, насамперед, у вигляді зобов’язань та відповідальності [456]. У Законі України «Про вищу освіту» взагалі відсутня норма про тих, хто є замовниками випускників [404; 177, с. 110]. М.Н. Курко вказує, що українські роботодавці не зацікавлені в участі у підготовці кадрів. Свідченням цього є кількість і динаміка вступників за кошти суб’єктів господарювання. Так, з 2004 року цей мізерний показник навіть знизився з 4686 до 3270 осіб, що становить 0,5 % від загальної кількості вступників. Тому науковцем пропонується прийняти закон про залучення роботодавців до наукових і освітніх процесів [262, с. 149]. Слід внести зміни до чинної законодавчої бази, щоб відносини між роботодавцями і НЗ будувалися на договірній взаємовигідній основі [177, с. 110].

Крім роботодавців учасниками об’єднань підприємств можуть бути й органи місцевого самоврядування. Однією із перспективних форм інтеграції НЗ із «зовнішніми» контрагентами є стратегічні альянси, засновані на договірних відносинах і передбачають взаємовигідне «симетричне» партнерство зацікавлених сторін (до кола яких можуть входити і територіальні адміністрації). Таке партнерство неможливе без ретельного обґрунтування умов і алгоритмів інтеграції, адже його кінцевий ефект повинні відчувати усі суб’єкти, що інтегруються (а не лише «найсильніший») [275, с. 44].

Розвиток системи ПТО, у т.ч. на регіональному рівні, є складовою інноваційного розвитку економіки. Російськими економістами пропонується надшвидкими темпами переводити економіку на інноваційний шлях розвитку. Для цього важливо нарощувати зусилля на таких напрямах, як: а) збільшення обсягів бюджетного та позабюджетного фінансування НЗ; б) збільшення частки висококваліфікованих працівників у структурі випускників системи довузівської професійної освіти; в) підвищення престижності і привабливості для населення і бізнесу установ спеціальної професійної освіти, здатних готувати кадри робочих і спеціалістів; г) сприяти зростанню управлінської та педагогічної кваліфікації спеціалістів установ довузівської професійної освіти початкового та середнього ступеня, надання цим організаціям інноваційного та інтегрованого характеру, що відповідає вимогам ринку праці [275, с. 39].

Саме з поділом на загальнодержавний та регіональний рівні працюють НЗ в інших країнах. Так, наприклад, у США взагалі відсутня загальнодержавна система освіти. НЗ усіх рівнів, крім військових академій, непідвідомчі федеральному уряду. При цьому державна влада фінансує федеральні освітні програми, у яких беруть участь як державні (штатів), так і приватні НЗ. Міністерство освіти розробляє програми федеральної допомоги освіті, координує дослідження у цій галузі й надає допомогу в експериментальному провадженні результатів цих досліджень, надаючи субсидії деяким НЗ [31, с. 72]. У США більшість штатів призначають різноманітні стипендії та ґранти і надають допомогу студентам зі вступу на навчання до обраних ними НЗ. Насамперед мешканці штату мають багато привілеїв, зокрема фінансових, при вступі до ВНЗ, який розміщується на території цього штату. У Польщі у місті Бидгощ запроваджено систему місцевих ґрантів на реалізацію інноваційних завдань у школах та інших НЗ. Місцеві освітні ґранти затверджуються міською радою, після їх оцінки так званим комітетом експертів [629, s. 236; 606, с. 139]. За законодавством Іспанії будівництво й утримання державних шкіл належить до відання органів місцевого самоуправління – муніципій [322, с. 110].

У РФ діяла цільова програма «Розвиток установ початкової і середньої професійної освіти у місті Москві на 2008-2010 роки», головними управлінськими завданнями якої були: 1) вирішення майново-правових питань повернення у власність Москви установ довузівської професійної освіти, побудованих за рахунок бюджетних коштів та пізніше приватизованих; 2) удосконалення системи нормативного фінансування на основі більш повного обліку витрат на підготовку кадрів у розрізі конкретних професійних груп; 3) використання інституту міського замовлення за найбільш перспективними для столичного регіону професіями і спеціальностями [275, с. 52].

В Україні законодавство не містить заборони на здійснення керівництва НЗ органами місцевого самоврядування. Територіальна громада села, селища чи міста, обласна рада мають право виступати засновниками НЗ та здійснювати відносно нього організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності – бути акціонерами, власниками часток або цілісного майнового комплексу.

С.М. Домбровська закликає органи управління освітою у межах своєї компетенції приймати конкретні управлінські рішення, що врахують потреби і запити членів громадянського суспільства щодо надання освітніх послуг і будуть враховувати регіональні аспекти, традиції освіти, що історично склалися в області, районі чи місті [169, с. 32].

На конкурентоспроможність послуг впливає регіон розташування НЗ [319, с. 118]. Регіон, вдало розташований географічно, у якому проживає велика кількість людей, є велика потреба у фахівцях різного профілю, може залучати на навчання до своїх НЗ на платній основі велику кількість студентів.

При цьому сама калькуляція оплати освітніх послуг може значно різнитися в залежності від того, є їх споживач мешканцем цього регіону, чи ні. Так, наприклад, вартість навчання у державному Каліфорнійському університеті – Бергені для мешканця цього штату становить $ 7-8 тисяч за рік, а для жителів інших штатів – на $ 10-12 тисяч більше [31, с. 75]. Найпотужніший серед сінгапурських ВНЗ – Наньянгський технологічний університет, 11 випускників якого отримали Нобелівську премію, експортує освітні послуги, оскільки серед студентів, що здобувають ОКР «бакалавр», 20 % є громадянами інших країн, а серед студентів, які здобувають ОКР «магістр» або ступінь доктора філософії – таких осіб 60 % [552, с. 6].

Приклад освітньої системи Сінгапуру є цікавим з тієї причини, що кількість громадян Республіки Сінгапур приблизно дорівнює кількості мешканців Донецької області. Тому структура НЗ може бути запозичена українськими регіонами. Політехнічні інститути на відміну від університетів готують лише фахівців інженерних спеціальностей лише ОКР «бакалавр», не займаються науково-дослідною роботою і є значно меншими (12-16 тисяч студентів) [552, с. 6]. Аналогічним чином може бути структурована система НЗ Донецької або іншої області України. Кілька класичних надвеликих університетів з мережею шкіл, коледжів, ліцеїв, закладів ПТО, технікумів, інститутів, лабораторій, конструкторських бюро тощо, а також кілька галузевих академій або інститутів будуть забезпечувати якісну підготовку фахівців з гуманітарних та технічних спеціальностей, необхідних для економіки і соціальної сфери регіону - області.

Отже, шляхи оптимізації системи НЗ в окремому регіоні наступні: по-перше, реформування сфери освіти повинно проводитися одночасно на державному та місцевому рівні; по-друге, об’єктивні тенденції укрупнення суб’єктів господарювання та утворення холдингових компаній на основі злиття та поглинання, що проходять в інших сферах господарювання, повинні мати місце й у сфері освіти. Тому слід позитивно ставитися до ліквідації НЗ, що не відповідають ліцензійним умовам, або до об’єднавчих процесів у сфері регіональної та державної освіти; по-третє, НЗ у першу чергу повинні орієнтуватися на задоволення потреб регіонів, за рахунок державного або регіонального фінансування має проводитися підготовка тільки працівників необхідних спеціальностей у необхідній кількості. Роботодавці також повинні брати участь у фінансуванні підготовки високоякісних фахівців потрібних їм спеціальностей; по-четверте, держава і регіони повинні проводити політику, спрямовану на підвищення престижу ПТО; діяльність регіональних НЗ ПТО повинна будуватися у тісному взаємозв’язку з територіальними громадами та підприємствами-замовниками; по-п’яте, якісні освітні послуги повинні експортуватися за додаткову плату до інших регіонів держави та за кордон.

Реалізація хоча б частини із запропонованих шляхів оптимізації системи НЗ на рівні окремих регіонів - областей України сприятиме досягненню приватних інтересів власників майна НЗ, та значної кількості публічних інтересів, що у глобальному сенсі сприятиме підвищенню показника національного доходу. Проте перед остаточним приведенням системи НЗ України у відповідність до європейських стандартів потрібно провести значну кількість комплексних міжгалузевих досліджень.

На сьогоднішній день не дивлячись на кризу у сфері освіти України функціонує більше 1000 ВНЗ. Крім них функціонує у рази більша кількість НЗ нижчого рівня. Після їх легітимації вони усі незалежно від форми власності та організаційно-правової форми стають суб’єктами господарювання. Крім них у сфері освіти можуть діяти інші організації, які не є НЗ, а створюються для досягнення сотень власних цілей або цілей окремих їх учасників: 1) організації, пов’язані із наданням юридичної освіти або підвищенням правової грамотності населення; 2) організації українського національного спрямування; 3) організації, спрямовані на популяризацію мови та культури інших країн і народів в Україні; 4) організації, діяльність яких спрямована на популяризацію певних галузей знань та спеціальностей і підготовку фахівців з них; 5) релігійні та інші суспільні некомерційні організації, діяльність яких спрямована на надання освітніх послуг одночасно із поширенням тих чи інших релігійних знань і переконань; 6) організації екстремістського спрямування; 7) інші організації у сфері освіти. Зараз не будемо наводити приклади таких організацій і визначати особливості їх правового статусу, оскільки їх діяльність виходить за межі господарської і тому не є предметом нашого дослідження. Діяльність названих організацій, що діють у сфері освіти, повинна регулюватися за допомогою різних механізмів регулювання їх діяльності. А вироблення таких механізмів із визначенням елементів правового статусу НЗ, утворених такими організаціями, зокрема релігійними, вимагають розгляду далі у роботі.

Через поширення в Україні діяльності різноманітних громадських та інших орагнізацій, що фінансуються із-за кордону, філіалів іноземних НЗ (часто сумнівних) виглядає необхідним запровадження протекторату вітчизняних НЗ та суспільних організацій. 3 грудня 1999 року Україною було ратифіковано Лісабонську Конвенцію «Про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні», а 19 травня 2005 року – прийнято рішення про приєднання до Болонського процесу. Головними завданнями інтеграційних процесів у сфері освіти в Європі були уніфікація знань, що надаються НЗ різних країн, та надання випускникам можливостей доступу на ринки праці різних європейських країн. Інших позитивів цього процесу майже не було. Україна розпочала інтеграцію. НЗ перейшли до викладання за кредитно-модульною системою. Її форми при запровадженні в Україні було трансформовано не в кращий бік. Однак негативи запровадження нової системи так і не перетворилися на очікувані від цієї системи позитиви: українську освіту все одно не визнають у Європі, а випускників не приймають на кваліфіковані посади у країнах ЄС. Більше того, у Західних країнах складаються рейтинги, на основі яких формується думка майбутніх студентів на користь їхніх ВНЗ [217].

Складається враження, що така ситуація спрямована на консервацію правовідносин у сфері освіти: європейські ВНЗ будуть надавати дорогі послуги громадянам своїх та інших країн, а ВНЗ східноєвропейських країн – готувати спеціалістів, затребуваних лише у власних країнах. Наприклад, в університетах і коледжах США навчається близько 0,5 млн. іноземних студентів і аспірантів. Багато з них після закінчення НЗ отримують у своїх країнах престижну роботу. Ще у стінах американських ВНЗ закладаються основи майбутніх контактів промислових підприємств, корпорацій і різних відомств із підприємствами й установами країни, звідки прибули іноземні студенти [31, с. 71]. Тобто там ще на стадії підготовки студентів у НЗ низького рівня акредитації закладається формування проамериканської еліти в інших країнах.

Отже, Україна підписує різні угоди, вступає до різних союзів на основі модних тенденцій. При цьому не прогнозуються позитиви і негативи. В.М. Філіпов, будучи міністром освіти РФ, у грудні 2002 року на міжнародній конференції у Санкт-Петербурзі, присвяченій приєднанню до Болонських декларацій, заявив: «...вважаю, що від вступу Росії до Болонського процесу ВНЗ у більшій мірі втратять. Проте і стояти у стороні від цього процесу ми також не можемо» [515; 227, с. 113]. Вітчизняні вчені зазвичай наголошують на незворотності Болонського процесу. Проте вказують що приєднатися до багатьох загальноєвропейських рішень необхідно без нівелювання власних багатовікових позитивних напрацювань. Нові виклики слід прийняти не тільки переносячи на наше підґрунтя досвід інших держав, але й пропонуючи європейському співтовариству свої досягнення, пропозиції, тобто гармонійно поєднуючи європейські новації з підвищенням ефективності функціонування механізму забезпечення конституційного права людини і громадянина на вищу освіту у нашій державі [37, с. 71-72].

На сьогодні з метою забезпечення власного економічного суверенітету українським НЗ необхідно рекомендувати орієнтуватися на десятиріччями освоєний ринок і на власні конкурентні переваги. Основними такими перевагами вітчизняних НЗ є:

- відносно невелика вартість оплати за отримання споживачем послуг;

- достатньо високий рівень послуг в окремих галузях та сферах знань.

Реалізувати економічний суверенітет вітчизняні НЗ зможуть за рахунок споживачів, які не мають достатньої кількості грошей для користування послугами найрейтинговіших НЗ Західної Європи, США та інших країн. А такими споживачами, у першу чергу, є саме суб’єкти господарювання і громадяни України. На їх стовідсоткове навчання в Україні повинна бути спрямована синергія самих НЗ та держави. МОН України повинно консультувати потенційних споживачів про можливості вітчизняних НЗ і про нераціональність отримання освітніх послуг за кордоном. Велике значення також спроможна відігравати соціальна реклама, виготовлена на замовлення МОН України або інших державних органів.

На перший погляд здається, що названі дії знаходяться у площині цивільно-правових відносин. Однак насправді вони спрямовані на реалізацію публічних інтересів. Споживачі, які намагаються отримати освіту за кордоном, є найбільш підготовленими та найбільш заможними. Потенційно вони є майбутнім так званого середнього класу, що тільки формується в Україні – вони мають певний рівень підготовки, достатній для вступу в іноземний ВНЗ. А отже у випадку отримання знань в Україні – мають хист до праці у державних органах або організації підприємництва. В останньому випадку наявні у споживачів гроші для оплати навчання за кордоном1 при навчанні в Україні перетворяться на первісний капітал для організації власної справи.

Також споживачами послуг вітчизняних НЗ можуть бути громадяни країн СНД2, громадяни (піддані) країн Африки, Близького Сходу, а також Індії та КНР. Саме хоча б на утриманні сталої кількості споживачів із названих регіонів світу повинні бути зосереджені зусилля вітчизняних НЗ. На це також повинна спрямовуватися державна політика в галузі освіти. На двадцятому році незалежності хоча б в окремих галузях та сферах суспільного виробництва слід реалізувати принцип захисту національного товаровиробника, закріплений статтею 6 ГК України. Якщо у більшості країн світу давно виник і набув державного значення так званий економічний націоналізм (патріотизм), то ми лише намагаємося досягти принаймні економічного суверенітету.

На сьогодні частка державних видатків на вищу освіту в загальному обсязі видатків, становить у Нідерландах – 4,5 %; Бельгії, Данії – 3,6 %; Іспанії, Італії – 3,5 %; РФ – 2,0 %. Частка державних видатків на вищу освіту у ВНП: у Нідерландах – 1,8 %; Данії – 1,6 %; Ірландії – 1,4 %; Україні – 0,7 % [313, с. 73]. Якщо держава майже не фінансує НЗ, то повинна хоча б стимулювати їх розвиток. За посередництва основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, зазначених у частині 2 статті 12 ГК України, можуть стимулюватися вітчизняні НЗ незалежно від ОКР та форми власності. Серед останніх можна прогнозувати підвищення ролі державного замовлення. За допомогою цього засобу держава стимулює НЗ до підвищення рівня послуг. Оплачуючи послуги кращих вітчизняних НЗ, держава сприяє збереженню та збільшенню кількості робочих місць та якості матеріальної бази. Також цим держава скеровує сферу освіти у бік підготовки фахівців, потрібних у сферах державного управління та підприємництва.

Отже, у підрозділі було визначено види НЗ, дано характеристику окремим елементам їх правового статусу. Для повноти дослідження необхідно більш ретельно розглянути питання легітимації їх самих та їх господарської діяльності.

<< | >>
Источник: ДЕРЕВЯНКО Богдан Володимирович. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ. Д и с е р т а ц і я на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Донецьк –2014. 2014

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Класифікація навчальних закладів:

  1. 2.2. Легітимація господарської діяльності навчальних закладів
  2. 2.4. Господарська компетенція навчальних закладів
  3. 1.4. Загальноправова основа господарської діяльності навчальних закладів
  4. 1.2. Поняття господарської діяльності навчальних закладів
  5. 1.3. Еволюція правового статусу навчальних закладів
  6. 2.5. Управління господарською діяльністю навчальних закладів
  7. 1.1. Теоретична основа господарської діяльності навчальних закладів
  8. 2.3. Майнова та фінансова основи господарювання навчальних закладів
  9. 3.3. Правова регламентація неосвітньої господарської діяльності навчальних закладів
  10. 4.3. Правове регулювання господарської діяльності навчальних закладів законодавством США
  11. Додаток М Введення в експлуатацію загальноосвітніх навчальних закладів по містах обласного значення Дніпропетровської області,
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -