<<
>>

Становлення і розвиток фінансової науки

2.2.1. Виникнення та становлення фінансової науки

Вважається, що фінансова теорія виникла одночасно з політич­ною економією у містах Північної Італії, зокрема, Флоренції, Генуї, Венеції, які переживали у ті часи економічний підйом і культурне зростання.

Система поглядів у сфері фінансів виступає складовою частиною загальної економічної теорії, а виникнення фінансових концепцій є відповідною реакцією на економічні, політичні та соціальні процеси на макро- та мікрорівнях.

Становлення і розвиток фінансової науки характеризується двома стадіями:

- класична — почалася у часи Римської імперії і завершилася у середині ХХ ст., характеризується домінуванням у сфері фінан­сів держави;

- неокласична — характеризується домінуванням у сфері фінан­сів приватного сектора, зокрема великих компаній і ринків ка­піталу.

Враховуючи тривалість класичної стадії, в її рамках виділяють декілька періодів. Відповідно до періодизації німецького економіста, провідного теоретика фінансової науки Карла Генріха Рау (1792­1870), класична стадія поділяється на три етапи:

- ненауковий стан — цей період відноситься до часів Стародав­нього Риму та Стародавньої Греції, держава в аспекті акуму­лювання коштів на суспільні потреби в ті часи розглядалася як приватна особа: значна частина доходів держави складалися із плати за використання державними землями, надрами, ринка­ми, портами тощо.

Великі вчені античного світу — Аристотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так, у IV ст. до н.е. Ксено­фонт, розглядаючи джерела добробуту в державі, рекомендує прави­телям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджува­ти податки та мито, будувати магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів.

- перехід до наукової обробки — цей період починається у кінці Середньовіччя, після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою.

Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відомих учених. Один із них — Фома Ак- вінський (1225/1226-1274). У XIII ст. він у своїх працях рекомендує вести державне господарство, ґрунтуючись на релігійних і моральних принципах.

Розквіт фінансової науки почався наприкінці XV ст., коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, пов'язані з появою вели­ких абсолютних монархій, та коли з'явилися постійні великі армії, і завдання правлячих структур розширились.

Представник меркантилізму Діомере Карафа систематизував ви­трати неаполітанського короля і представив його можливі доходи на основі державного майна.

Найзначніші наукові дослідження кінця XVI ст. належать пред­ставнику Франції Жану Бодену (1529/1530-1596). Опублікування його праці «Шість книг про республіку» (1577 р.), де він фінанси на­зивав нервами держави, пов'язують з початком зародження фінансо­вої науки.

У своїй системі Ж. Боден виділив сім джерел доходів государя: домени (особливе державне майно, яке належить державі, але не може належати особисто монарху і має використовуватися на загаль­ні публічні цілі), військова здобич, подарунки дружніх народів, збори

з союзників, доходи від торгівлі, мито з вивозу та ввозу, данина з під­корених народів. Серед джерел відсутні податки, які, на думку вчено­го, є небезпечними, оскільки зумовлюють повстання та сварять пра­вителя з підданими. Отримані кошти слід витрачати на утримання королівського двору, армії, благодійність, розбудову фортець і міст.

У XVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зроби­ли англійські вчені Джон Локк (1632-1704) та Томас Гоббс (1588­1679). Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування.

Т. Гоббс вважав, що правитель наділений абсолютним правом об­кладати підданих податками, при цьому необхідно зберігати помір­ність і рівномірність, віддаючи перевагу непрямим податкам. Така думка стала пануючою в Англії.

Наприкінці XVII ст. Англія під впливом ідей Дж.

Локка перехо­дить до практики домінування прямих податків. Основним податком учений вважав поземельний.

У другій половині XVII ст. була опублікована праця англійського економіста і статистика Вільяма Петті (1623-1687) «Трактат про по­датки і збори», де вперше даються наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання, про ціну речей, яка визначається кількістю часу, затраченого на їх ви­робництво. В. Петті стверджував, що праця — це батько багатства, а земля — його мати.

- науковий (раціональний) етап — XVIII ст. вважається пере­ломним у плані становлення науки про фінанси, саме другу його половину вважають датою появи систематизованої фінан­сової науки як самостійного напряму.

Першими представниками систематизованої фінансової науки вважаються німецькі вчені-камералісти Людвіг фон Секондорф, Йо- ган Юсті (1720-1771), Йозеф Зонненфельс (1732-1817).

«Камералістика» походить від німецького kameralistik (від лат. camera — казна, цикл). Включає дисципліни, які вивчають палацове у вузькому і державне господарство в широкому сенсі та поєднує еконо­мічні, географічні, юридичні й адміністративні знання, необхідні для підготовки державних службовців. Ця наука викладалася у XVII- XVIII ст. в університетах Німеччини та інших європейських країнах.

Л. фон Секондорф вперше висловив ідею про зв'язок народного господарства, добробуту і податкової сили населення.

У 1766 році Й. Юсті видає перший твір «Система фінансового господарства» (за іншою версією «Система сутності фінансів»), у якому виклав основні засади фінансової науки. З огляду на це дея­кі вчені вважають його батьком фінансової науки. Цим вченим були запропоновані правила для розробки податкової політики: податки не повинні заважати свободі людей і шкодити промисловості, мають бути рівномірні та справедливі, не повинно бути багато кас та служ­бовців зі справляння податків. Окрім того, Й. Юсті приділяв увагу державним витратам — витрати мають бути відповідними доходам і приносити благо для государя та його підданих.

У 1768 році видається книга австрійського економіста, державно­го та громадського діяча Й. Зоннненфельса «Основні начала поліції, торгівлі та фінансів», яка була перекладена майже на всі європейські мови. Й. Зоннненфельс трактував фінансову науку як сукупність правил для справляння доходів держави найбільш вигідним спосо­бом і особливо звертав увагу на помірність податків та зборів.

Домінуючими ідеями у другій половині XVIII ст. стали погляди французьких вчених-фізіократів Франсуа Кене (1694-1774), Жака Тюрго (1727-1791), Оноре Мірабо (1749-1791).

Засновник школи фізіократів Ф. Кене розробив знамениту еко­номічну таблицю, у якій було відображено суспільний процес відтво­рення, обігу, розподілу і споживання продуктів як єдине ціле. Вчений показав зв'язок скорочення відтворення з обкладанням. До причин, що скорочують виробництво, він відносив надлишковий податковий тягар, значні витрати по справлянню податків, а також надмірні су­дові витрати.

Фінансові теорії знаходять обґрунтування та розвиток завдяки успіхам політичної економії, яку шотландський економіст і філософ, засновник класичної школи політекономії Адам Сміт (1723-1790) виокремив як науку у своїй праці «Дослідження про природу та при­чини багатства народів» (1776 р.). До джерел багатства він відносить, на відміну від попередників, не одне джерело, а три — землю, працю і капітал.

У п'ятій книзі праці А. Сміта, яка складалася із розділів про дер­жавні витрати, державні доходи і державні борги, представлено вчен­ня про фінанси і народногосподарське обґрунтування фінансової на­уки.

Державні витрати А. Сміт поділяв на дві групи:

1) витрати, що мають загальне значення (оборона та утримання королівської влади) і оплачуються за рахунок доходів суспіль­ства;

2) витрати, в яких зацікавлені окремі особи, — витрати на освіту, правосуддя повинні оплачуватися митом.

А. Сміт запропонував поділ фінансового господарства на держав­не та місцеве, а також розробив принципи оподаткування.

Доходи держави учений поділяє на:

- доходи від капіталів;

- доходи від підприємств;

- доходи від майна держави.

Водночас А. Сміт вважав, що держава не повинна займатися під­приємницькою діяльністю, а прибуток має належати тільки класу ка­піталістів, які його частину повинні уступати державі.

Ідеї ученого здійснили значний вплив на фінансово-господарську діяльність європейських держав. Завдяки його ідеям наука про фі­нанси остаточно набула самостійного значення, за що А. Сміта вва­жають фундатором фінансової науки.

Послідовник А. Сміта англійський економіст Давід Рікардо (1772-1823) у своїй праці «Начала політичної економії і оподатку­вання» створив теорію податків, згідно з якою практично усі податки в кінцевому рахунку сплачуються з прибутку капіталіста, який ви­ступає головним джерелом державних доходів.

2.2.2. Розвиток теорії фінансів у ХІХ — першій половині ХХ ст. Сучасна західна фінансова думка

У ХІХ ст. фінанси як дисципліна викладається в усіх провідних університетах Європи, створюються кафедри фінансів.

Наукова праця Карла Генриха Рау (1792-1870) «Підручник по­літичної економії» (1826-1837) стала основним посібником в Німеч­чині та інших країнах Європи. Вона складалася з трьох частин, при­свячених теоретичній економії, економічній політиці та фінансам. У третій частині, яка називалася «Основні начала фінансової науки», містяться вступ, де розглядаються загальні основи фінансової науки,

та розділи, присвячені державним витратам, доходам від державного майна, лісів, підприємств, капіталів, мита, податків, а також розділи з питань державного кредиту, бюджету, організації державного управ­ління. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах Німеччини, Англії, Італії, Росії та інших країн.

Вагомий вклад в розвиток фінансової думки зробив швейцарець Симон Сісмонді (1773-1842), який у фінансовій політиці вбачав за­сіб покращення становища народу. Учений вставав на захист дрібної промисловості та землеробства, вимагав скорочення непрямих по­датків, встановлення мінімуму, вільного від оподаткування, а також виступав за прогресивність в системі оподаткування.

Соціальні аспекти фінансової науки розроблялися представником нової історичної школи професором Берлінського університету Адоль­фом Вагнером (1835-1917). Він доводив перевагу державного госпо­дарства порівняно з приватним і виступав за розширення державної діяльності. А. Вагнер вважав, що фінанси можуть використовуватися для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.

З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука знаходилася під впливом марксистської думки. Сутність фінансів в умовах капі­талізму, роль і значення окремих фінансових категорій розроблялися німецькими вченими, зокрема економістом, соціологом та філософом Карлом Марксом (1818-1883) і філософом та істориком Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). Більшість фінансових проблем капіталізму знайшли відображення у таких працях, як «Капітал», «Критика по­літичної економії», і численних статтях, присвячених аналізу англій­ських бюджетів середини XIX ст., прусських бюджетів 1840-х років, а також бюджетів Франції.

К. Маркс і Ф. Енгельс Велику увагу приділили найважливішій фінансовій категорії — податкам, які вважалися тягарем для усіх тру­дящих, знаряддям додаткової експлуатації.

Оцінюючи оподаткування, К. Маркс віддавав перевагу прямим податкам і насамперед прибутковому, виступаючи за прогресивну форму оподаткування. Непрямі податки він називав прогресивними податками «навпаки».

Аналізуючи суть державного бюджету, він зазначав, що основним питанням бюджету є співвідношення видаткової та доходної частин,

тобто сальдо бюджету (надлишок або дефіцит). Саме сальдо бюджету визначає скорочення або збільшення оподаткування.

У той же час окремі ідеї К. Маркса є дискусійними. Він запере­чував можливість держави в сфері фінансової політики змінити співвідношення між прибутком, процентами, рентою та заробітною платою. При аналізі циклічних криз надвиробництва К. Маркс не до­пускав їх послаблення за допомогою економічної, у тому числі й фі­нансової, політики держави.

Відомим фінансистом ХІХ ст. є Еміль Сакс (представник австрій­ської школи), який спробував розробити загальну теорію фінансової науки і фінансового господарства. На його думку, фінансова наука базується на тому ж базисі, що й політична економія, зокрема, на за­коні граничної корисності.

Значне місце у фінансовій літературі 90-х років ХІХ ст. належить американцю, професору Колумбійського університету Едвіну Селіг- ману (1861-1939). У сфері фінансів він досліджував питання май­нового оподаткування, оподаткування доходів, прогресивного опо­даткування, класифікації державних витрат, державного кредиту і місцевих фінансів. У своїй праці «Перекладання та падіння податків» виділив дві різновидності перекладання податків: з продавця на по­купця (при непрямому оподаткуванні) та з покупця на продавця (при прямому оподаткуванні, коли ціна на товар через податки є надто ви­сокою (акциз), що обмежує попит на цей товар).

Яскравим представником італійської фінансової науки ХІХ ст. є Франческо Нітті (1868-1953), який вважав фінансову науку гілкою політекономії, завданням якої є вивчення способів отримання і ви­користання матеріальних коштів, необхідних для життєдіяльності держави і місцевих самоуправлінь.

У 1900 році вийшла книга професора Павійського та Мілансько­го університетів Луїджи Косса «Основи фінансової науки», який вва­жав, що фінансова наука — це теорія державного майна. В її структурі він виділяв три розділи — державні витрати, державні доходи та їх співвідношення. Основне завдання фінансової науки — визначити управлінські принципи державного господарства.

Підручник професора Ерлангенського університету К. Т. Еєберга «Очерки фінансової науки» (1893) перевидавався 18 разів. Фінан­сова наука, на думку К. Т. Еєберга, є систематичним викладенням

принципів, відповідно до яких ведеться фінансове господарство та отримують і витрачають матеріальні блага держава, область і община.

Значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський еконо­міст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Кейнсіанські рекомендації з різноманітними модифікаціями використовувалися на практиці уря­дами багатьох держав протягом тривалого періоду. В основу фінансо­вої концепції Дж. М. Кейнса покладена ідея «ефективного попиту».

Основні положення теорії державного регулювання економіки відображені Кейнсом у роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Він відзначав, що основними інструментами державного втручання в циклічний розвиток економіки мають стати фінансові відносини, в першу чергу державні витрати. Їх формування, струк­тура і зростання є важливим чинником досягнення «ефективного по­питу». Фінансування державних витрат за рахунок податків та позик має оживити підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.

Особливого значення Дж. М. Кейнс надавав податкам і їх впли­ву на основний «психологічний закон», згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання, але не в такій мірі, у якій збільшується їхній дохід (частина коштів заощаджується). Це веде до падіння по­питу на товари та скорочення виробництва. Отже, держава має пе­решкоджати появі цього закону або збільшувати платоспроможний попит шляхом збільшення своїх витрат.

Період становлення і розвитку класичної теорії фінансів, який тривав понад 200 років, завершився в середині ХХ ст. Напередодні Другої світової війни та після неї ситуація в світовій економіці різко змінюється — З розвитком ринкових відносин роль держави в еконо­міці знижується.

Розвиток та інтернаціоналізація ринків капіталу, прискорення розвитку транснаціональних корпорацій, концентрація виробництва, посилення значимості фінансових ресурсів як основного в системі ресурсозабезпечення привели в середині ХХ ст. до необхідності тео­ретичного осмислення ролі фінансів як одного з основних системоут­ворюючих елементів економічної системи.

Зусиллями представників англо-американської фінансової шко­ли фінансова теорія отримала абсолютно нове наповнення, що при­вело до початку неокласичної стадії розвитку науки про фінанси.

До 70-х років. XX ст. в основі фінансової політики більшості про­мислово розвинених країн лежали вихідні положення кейнсіанської теорії регулювання.

Послідовники Дж. М. Кейнса (Алвін Хансен, Сеймур Харрис у США, Рой Харрод та Алан Пікок у Великобританії, Франсуа Перру у Франції, Ф. Неймарк у Німеччині) у 50-60-х роках ХХ ст. розроби­ли фінансову концепцію на основі фіскальної антициклічної теорії, сутність якої полягає у регулюванні циклічного розвитку економіки з метою забезпечення збалансованості економічного зростання за ра­хунок змін у державних прибутках і витратах.

Неокейнсіанці відстоювали ідею «дефіцитного фінансування» як способу досягнення ефективного попиту та доводили необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу.

Представники стокгольмської школи Ерік Ліндаль (1891-1960), Гуннар Мюрдаль (1898-1987) по-новому вирішували проблему фі­нансування бюджету на основі теорії «циклічного балансування бюджету» — пристосування прибутків і витрат бюджету до еконо­мічного циклу. Держава повинна покривати дефіцити бюджету, що виникли в періоди кризи, надлишками, утвореними в періоди еконо­мічних піднесень.

Одночасно з теоріями неокейнсіанців у повоєнні роки пожвави­лися неокласичні теорії, які пропагували ідеї вільного підприємни­цтва при обмеженому державному регулюванні.

Теоретики неокласичної школи (Роберт Солоу (н. 1924) у США, Лайонел Роббінс (1898-1984), Джеймс Мид (н. 1907) у Великій Бри­танії) виступали за скорочення загального обсягу державних витрат одночасно зі зміною їх структури шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту. Особлива увага приділялася «інвестиціям у людській капітал». Окрім того, із зменшенням державних витрат про­понувалося знижувати рівень податків при бездефіцитному бюджеті.

З неокласичної школи виділився неоконсервативний напрям (Герберт Стейн, Мюррей Уейденбаум в США і Дж. Хау, А. Уолтерс у Великій Британії), здобутком якого стала теорія «економіки про­позиції». Ця фінансова концепція ґрунтується на заощадженнях як основі економічного зростання. Держава через податкову систему та скорочення податків має створити необхідні умови для формування

заощаджень, достатніх для забезпечення подальших інвестицій у кра­їні. На державу та фінансову систему покладалося завдання стиму­лювання науково-технічного прогресу.

Широкого розповсюдження набула податкова концепція амери­канського економіста, одного із засновників теорії пропозиції Арту­ра Лаффера (н. 1940), який на основі графічної моделі відстоював думку, що високі відсоткові ставки податків стримують темпи еко­номічного росту. У 1979 році вийшла його праця «Економічна теорія ухилення від податків».

У 70-х роках XX ст. сформувався посткейнсіанський напрям, найвизначнішими представниками якого були у Великобританії Ніколас Калдор (1908-1986), у США — Робрет Клауер (н. 1926) та інші. В основу своєї теорії посткейнсіанці поклали ідею поширення державного втручання за допомогою фінансового механізму. Фінан­сова політика має стати головною і спрямовуватися на обмеження діяльності монополій та скорочення військових витрат. У «політи­ці прибутків» вони виступають за збільшення соціальних витрат та проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважають податки на витрати.

У ХХ ст. активно розвивалися такі складові науки про фінанси, як теорія інвестування та теорія фінансового менеджменту як еле­менти теорії фінансів. Вони представлені теоріями інвестиційного портфеля, ціноутворення на фінансових ринках, структури капіталу, агентських відносин.

2.2.3. Розвиток фінансової науки в Росії та Україні

У російській науковій літературі слово «фінанси» з'явилося лише наприкінці XVIII ст. і було запозичене з французької наукової літе­ратури. До цього часу використовувався термін «казна». Проте на­укова література, яку можна віднести до фінансової науки, з'явилася раніше.

Найвидатнішою науковою працею, у якій розглядаються пробле­ми фінансової науки, слід, на нашу думку, вважати «Книгу о скуднос­ти и богатстве» Івана Тихоновича Посошкова (1652-1726), яка була видана на початку XVIII ст. Праця давала низку порад монархові про те, як поповнювати царську скарбницю.

І. Т. Посошков рекомендував не розоряти платників податків над­мірними поборами. Податки варто брати з землі, а за податкову одини­цю приймати десятину замість значної кількості зборів. І. Т. Посош­ков радив перейти до єдиного десятивідсоткового податку.

У 1802 році в Росії було створено міністерство фінансів. З цього часу слово «фінанси» остаточно увійшло до наукового та практич­ного обігу. Науковою літературою фінанси вирізнялися як складова політичної економії, а з точки зору практики ними було все, що на­лежало до доходів і витрат держави.

Наприкінці XVIII ст. виходять праці вченого й мислителя Олек­сандра Миколайовича Радіщева (1749-1802). Одна з його робіт «Записка про податі Петербурзької губернії» повністю присвячена податковій політиці. Це перша наукова робота в Росії, у якій дослі­джується суть і природа податків, їх вплив на економіку держави, матеріальне становище різних верств населення. Також у цій робо­ті автор виклав завершену концепцію податкової політики в Росії та запропонував низку заходів щодо удосконалення оподаткування за­лежно від економічного становища платника.

На початку XIX ст. спостерігається деяке пожвавлення в розви­тку фінансової науки. Виходить робота Миколи Івановича Тургенєва (1789-1871) «Досвід теорії податків» (1818), у якій було представле­но особливості податків, їх значення для державного господарства і економіки в цілому.

Дуже цікавою є й сама постать М. І. Тургенєва. Він, зокрема, ор­ганізовував таємні зібрання декабристів, але перед їхнім виступом на Сенатській площі емігрував за кордон, був заочно засуджений на смерть за свою належність до повстанців.

Будучи великим патріотом своєї країни, він заповів всі кошти, що будуть виручені від продажу книги, використати для полегшення життя селян, які відбували покарання в тюрмі за несплату податків.

Найбільшою заслугою ученого є теоретичне обгрунтування об'єк­тивної необхідності податків. Він рекомендував уряду враховувати економічні можливості населення при введенні податків, не допус­кати надмірних витрат, які б перевищували наявні доходи. У своїй праці він піддав нищівній критиці кріпосницький лад у Росії.

М. І. Тургенєв стверджував, що фінансова наука має право на іс­нування, проте вчення про податки є частиною політичної економії.

Він обґрунтував поділ податків на прямі й опосередковані, дав їх нову класифікацію залежно від джерел доходів.

У своїх теоретичних висновках учений стверджував, що непра­вильна податкова політика зумовила падіння Римської імперії, стала першопричиною революції у Франції.

У 1905 році вийшов у світ підручник «Основи фінансової науки» Івана Христофоровича Озерова (1869-1942), що витримав багато ви­дань, і нині є науковим доробком із найповнішим викладом багатьох фундаментальних положень фінансової науки.

За визначенням І. Х. Озерова, «фінансова наука вивчає фінансове господарство, тобто сукупність відносин, які виникають на основі добу­вання союзами публічного характеру матеріальних засобів». Автор роз­ширює межі предмета фінансової науки. На його думку, вона повинна не тільки виявляти способи мобілізації державою необхідних їй коштів, а й вивчати, як ці способи вплинуть на різні аспекти суспільного життя.

У цей же період розвивалася соціал-демократична течія в еко­номічній науці, яка була представлена російськими послідовниками К. Маркса і Ф. Енгельса. Загальним для цього напряму була прив'язка теоретичних розробок у сфері фінансів до потреб політичної бороть­би. Найбільш яскравим представником цього напряму є Володимир Ілліч Ленін (1870-1924).

У своїх роботах В. І. Ленін критикував фінансову політику Росії, критично оцінював систему доходів і витрат бюджету, розкривав со­ціальну сутність непрямих податків. У 1917 р. він розробив еконо­мічну платформу партії більшовиків, яка передбачала націоналізацію та централізацію страхової і банківської справи, відмову від виплати внутрішніх та зовнішніх боргів, зміну податкової системи на основі введення високого майнового податку і податку на приріст майна, а також непрямого податку на предмети розкоші. Також В.І. Ленін за­ймався питаннями фінансового контролю, створенням нового фінан­сового апарату, проведенням грошової реформи.

У зв'язку з переходом до директивних методів управління еконо­мікою і фінансами була створена наука про фінанси СРСР, яка дово­дила переваги радянських фінансів над фінансами капіталістичного суспільства.

У період з 1926 по 1931 рік розроблялися часткові фінансові пи­тання, які виникали у ході виконання першої п'ятирічки.

Після підручника І. Х. Озерова найвидатнішою роботою в галузі фінансової науки на початку XX ст. можна вважати «Вступ до фінан­сової науки» (1929) Антонія Іосифовича Буковецького (1881-1972). У підручнику автор аргументовано визначає зміст фінансової науки і включає до нього дев'ять розділів, у тому числі вчення про видатки, доходи, публічний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

У цей же час вийшов підручник Дмитра Петровича Боголєпова (1885-1941) «Короткий курс фінансової науки», який був представ­лений автором як марксистський підручник. Д. П. Боголєпов вважав, що фінансова наука у суспільстві, яке рухається до соціалізму, пови­нна вивчати відносини, які виникають у процесі добування засобів матеріального характеру, що необхідні для існування його державної організації. У 1920-1921 роках Д. П. Боголєпов був ректором Мос­ковського університету.

Жодна зі створених у цей час фінансових розробок не стала офі­ційною.

Наступний період розвитку фінансової науки (1931-1956 рр.) характеризується становленням єдиної думки про предмет фінансів.

Класиком цього періоду вважається Василь Петрович Дячен­ко (1902-1971), який першим дав цілісне марксистське визначення фінансів: це система відносин, на основі яких через плановий розпо­діл доходів і заощаджень забезпечується створення та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів дер­жави відповідно до її цілей та завдань. В. Дяченко є автором перших офіційних підручників «Фінанси СРСР» (1933) і «Фінанси та кредит СРСР» (1940).

Прикладні питання фінансової науки досліджувалися за напряма­ми історії розвитку фінансових категорій: Кирило Никанорович Плот- ніков (н. 1907-н/д) досліджував історію бюджету, Арсеній Григорович Звєрєв (1900-1969) та Ернест Олександрович Вознесенський (1931- н/д) — розвиток фінансів у період Великої Вітчизняної війни.

Усунення догматичних явищ в економічній теорії призвело до того, що у 1950-х — на початку 1970-х років з'явилися чисельні пра­ці у сфері фінансової науки, зокрема, «Фінанси соціалізму» (1965 р.) Олександра Михайловича Александрова (1899-1978), «Очерки тео­рії радянських фінансів» (1968, 1972, 1975 рр.) Олександра Михай­

ловича Бірмана (1910-1984), «Дискусійні питання теорії фінансів» (1969 р.) Е. О. Вознесенського, «Соціалістичні фінанси» (1974 р.) Герша Мойсейовича Точильникова.

Радянським економістом О. М. Александровим у праці «Фінанси соціалізму» досліджено проблеми фінансів на основі марксистській теорії. Низка положень, що представлені у цій праці, а також у спіль­ній праці з Е. О. Вознесенським «Фінанси соціалізму» (1974 р.) зали­шається актуальною і понині: авторами була запропонована укруп­нена трирівнева модель соціалістичних фінансів: фінансів галузей народного господарства, загальнодержавних фінансів та кредиту в різних формах.

В цей же період видається ряд підручників з дисциплін «Фінан­си СРСР» та «Фінанси і кредит СРСР», серед яких особливої ува­ги заслуговує підручник «Фінанси СРСР» (1977 р.) за редакцією М. К. Шерменєва.

В результаті дискусії щодо визначення місця фінансів в системі розширеного відтворення виділилося два напрями:

- представники першого (В. П. Дяченко, Г. М. Точильников, М. К. Шерменєв) вважали, що фінанси — це система відносин розподілу грошових коштів, яка носить безеквівалентний ха­рактер, а значить, фінанси лише опосередковано впливають на виробництво, обмін та споживання;

- друга група вчених (А. М. Александров, О. М. Бірман) вважа­ли, що фінансові відносини існують на усіх чотирьох стадіях відтворення.

Одночасно з розвитком теорії фінансів в кінці 1950-х — на по­чатку 1960-х років з'явилися прикладні фінансові дослідження. До таких праць слід віднести розробки О. М. Бірмана, який першим роз­крив зміст фінансових ресурсів, управління фінансами підприємств, а також вивчав питання використання фінансових категорій в умовах господарського розрахунку.

Проблеми бюджетної сфери досліджувалися в аспектах формуван­ня доходів і витрат, а також організації місцевих бюджетів. Питання дер­жавного бюджету досліджували Я. Ліберман, В. Родіонова, Л. Павлова.

Вивчення особливостей страхування перебувало під впливом дер­жавної монополії на страхову справу і здійснювалося Е. Коломіним, Л. Мотшевим, Л. Рейтманом.

Особлива увага приділялася аналізу та критиці фінансових від­носин зарубіжних країн: розвиток фінансів капіталізму досліджува­ли В. Болдирєв, Л. Дробозіна, Л. Павлова, Л. Окунєва та ін.

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії.

Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої полови­ни XIX ст. з'являються наукові роботи, присвячені проблемам фінан­сової науки.

До українських вчених-фінансистів належав професор Київсько­го університету святого Володимира (тепер Київський Національний університет імені Тараса Шевченка) Микола Християнович Бунге (1823-1895). Він більше відомий як державний діяч, який обіймав посаду міністра фінансів царської Росії. Водночас у нього є декілька невеликих, але оригінальних праць з питань грошового обігу, креди­ту, державних фінансів.

Окрім того, слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча Івана Яковича Франка (1856-1916).

Питанням фінансів І. Я. Франко присвятив понад 40 праць і зай­мався питаннями аналізу фінансової політики Австро-Угорської ім­перії, діяльності фінансових установ, у тому числі комерційних бан­ків, фінансових фондів, господарських товариств.

У 1883 році І. Я. Франко публікує роботу під назвою «Сила по­даткова Галичини», в якій досліджує наявну податкову систему ім­перії та вказує на непосильний податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду. Причину цього він вбачає в надмірних непрямих податках. Вчений регулярно здійснював кри­тичні огляди проектів та звітів державного бюджету.

І. Я. Франко займався питаннями розвитку банківської системи в Галичині. Це було викликано появою значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати вкладів гро­мадян, здебільшого селян. Водночас він вважав, що розвиток фінан­сово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського жит­тя в країні.

До визначних українських економістів-фінансистів належить та­кож Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919), професор університету Святого Володимира. У своїх працях М. І. Туган-Ба- рановський заперечує твердження К. Маркса про те, що прибуток і

заробітна плата перебувають у зворотному співвідношенні одне до одного. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зроста­ти також заробітна плата, а відповідно — доходи держави, а також, що заробітна плата та прибуток можуть збільшуватися при зростанні продуктивності праці.

М. І. Туган-Барановський різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендував для покриття витрат держави на ведення війни використовувати позики, які, на його думку, не мають елементів примусу та не вимагають від приват­них осіб приносити в жертву свої майнові інтереси.

Учений досліджував роль грошей у здійсненні виробничного ци­клу: в період застою виникає надлишок грошей, що зумовлює низь­кий процент на позичковий капітал, що в свою чергу зумовлює зго­дом пожвавлення в економіці.

Свої наукові погляди щодо проблем фінансів М. І. Туган-Бара- новський намагався втілити в життя, перебуваючи на посаді міністра фінансів в уряді Центральної Ради.

Розглядаючи внесок українських фінансистів у розвиток фінан­сової науки, слід відзначити Миколу Петровича Яснопольського (1846-1920), професора університету Святого Володимира, який вперше дослідив географічний розподіл державних доходів та видат­ків у Росії. Він довів, що розподіл державних доходів за губерніями є нерівномірним (найменше оподаткування існує в регіонах з актив­ною господарською діяльністю), а також обґрунтував, що податкова політика є інструментом державного регулювання.

Розподіл видатків характеризується надмірною централізацією, у той час як для такої великої країни, як Росія, особливо актуальним і необхідним є їх децентралізація.

Вчений підкреслював значимість економічної статистики та не­обхідність її достовірності.

Аналогічних поглядів дотримувався й український вчений-фінан- сист Михайло Іванович Мітіліно. У своїй роботі «Основи фінансової науки» (1929 р.) він стверджував, що між державою та її громадянами відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби гро­мадян, а вони сплачують за це певну суму грошей у формі податків.

У 1934 р Микола Митрофанович Добриловський, професор-емі- грант української господарської академії в довоєнній Чехословаччині,

видав курс лекцій «Основи фінансової науки». У своїх наукових твер­дженнях він дотримувався західноєвропейської традиції ототожнен­ня державних фінансів з державним господарством, а тому фінансова наука, на його думку, повинна досліджувати способи одержання ко­штів для задоволення державних потреб.

Розвиток фінансової думки у незалежній Україні характеризу­ється появою нових академічних досліджень, необхідність яких була викликана перебудовою економіки, переходом від командно-адміні­стративної економіки до ринкової, становленням та розбудовою фі­нансового сектора. Значний доробок у вітчизняній фінансовій науці належить О. Д. Василику. В. М. Опаріну, С. І. Юрію, В. М. Федосову, В. М. Суторміній, О. Р. Романенко, А. М. Поддєрьогіну, Г. Г. Кірейце- ву, В. І. Оспіщеву, І. О. Бланку та ін.

<< | >>
Источник: Кремень О. І., Кремень В. М.. Фінанси. Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури,2018. - 416 с.. 2018

Еще по теме Становлення і розвиток фінансової науки:

  1. 65. Становлення і розвиток фінансово-кредитного механізму в Україні.
  2. 4. Становлення та розвиток грошової системи України
  3. Тема 1. Становлення та розвиток контролю
  4. Розвиток науки — важлива складова економічної політики
  5. 1.2. Становлення й розвиток банківської системи в Російській імперії та її нормативно-правове регулювання в XVII – на початку ХХ століття
  6. Генезис и основные этапы становления экономической науки.
  7. 1.3. Становлення й розвиток банківської системи України у складі Російської імперії та СРСР (у XVIII – на початку ХХ століття)
  8. Становление административной науки
  9. Становление российской науки управления
  10. ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ ФІНАНСОВОЇ НАУКИ. ФІНАНСОВІ КАТЕГОРІЇ
  11. Основные этапы становления и развития экономической науки в СССР.
  12. Тема 2. Становление современной экономической науки: физиократия и классическая школа.
  13. Особливості становлення та розвитку фінансового менеджменту як науки
  14. Вплив фінансово-правових поглядів державних діячів першої половини ХІХ ст. на становлення науки фінансового права.
  15. 1. Возникновение экономической теории, ее становление и развитие как науки. Предмет экономической теории в трактовке различных экономических школ
  16. 2.3. Комплексна оцінка фінансової стійкості місцевих бюджетів Запорізького регіону до світової фінансової кризи
  17. ОГЛЯД ІСТОРИЧНОЇ ФІНАНСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА ПРОМІЖНОЇ ФІНАНСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (МСЗО 2400, 2410)
  18. СКЛАД, ОСНОВНІ ПРИПУЩЕННЯ I ЯКІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ ЗГІДНО КОНЦЕПТУАЛЬНОЇ ОСНОВИ СКЛАДАННЯ І ПОДАННЯ ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ
  19. § 1. Зародження і розвиток політичної економії
  20. Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток підприємництва