Становлення і розвиток фінансової науки
2.2.1. Виникнення та становлення фінансової науки
Вважається, що фінансова теорія виникла одночасно з політичною економією у містах Північної Італії, зокрема, Флоренції, Генуї, Венеції, які переживали у ті часи економічний підйом і культурне зростання.
Система поглядів у сфері фінансів виступає складовою частиною загальної економічної теорії, а виникнення фінансових концепцій є відповідною реакцією на економічні, політичні та соціальні процеси на макро- та мікрорівнях.
Становлення і розвиток фінансової науки характеризується двома стадіями:
- класична — почалася у часи Римської імперії і завершилася у середині ХХ ст., характеризується домінуванням у сфері фінансів держави;
- неокласична — характеризується домінуванням у сфері фінансів приватного сектора, зокрема великих компаній і ринків капіталу.
Враховуючи тривалість класичної стадії, в її рамках виділяють декілька періодів. Відповідно до періодизації німецького економіста, провідного теоретика фінансової науки Карла Генріха Рау (17921870), класична стадія поділяється на три етапи:
- ненауковий стан — цей період відноситься до часів Стародавнього Риму та Стародавньої Греції, держава в аспекті акумулювання коштів на суспільні потреби в ті часи розглядалася як приватна особа: значна частина доходів держави складалися із плати за використання державними землями, надрами, ринками, портами тощо.
Великі вчені античного світу — Аристотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так, у IV ст. до н.е. Ксенофонт, розглядаючи джерела добробуту в державі, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів.
- перехід до наукової обробки — цей період починається у кінці Середньовіччя, після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою.
Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відомих учених. Один із них — Фома Ак- вінський (1225/1226-1274). У XIII ст. він у своїх працях рекомендує вести державне господарство, ґрунтуючись на релігійних і моральних принципах.
Розквіт фінансової науки почався наприкінці XV ст., коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, пов'язані з появою великих абсолютних монархій, та коли з'явилися постійні великі армії, і завдання правлячих структур розширились.
Представник меркантилізму Діомере Карафа систематизував витрати неаполітанського короля і представив його можливі доходи на основі державного майна.
Найзначніші наукові дослідження кінця XVI ст. належать представнику Франції Жану Бодену (1529/1530-1596). Опублікування його праці «Шість книг про республіку» (1577 р.), де він фінанси називав нервами держави, пов'язують з початком зародження фінансової науки.
У своїй системі Ж. Боден виділив сім джерел доходів государя: домени (особливе державне майно, яке належить державі, але не може належати особисто монарху і має використовуватися на загальні публічні цілі), військова здобич, подарунки дружніх народів, збори
з союзників, доходи від торгівлі, мито з вивозу та ввозу, данина з підкорених народів. Серед джерел відсутні податки, які, на думку вченого, є небезпечними, оскільки зумовлюють повстання та сварять правителя з підданими. Отримані кошти слід витрачати на утримання королівського двору, армії, благодійність, розбудову фортець і міст.
У XVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Джон Локк (1632-1704) та Томас Гоббс (15881679). Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування.
Т. Гоббс вважав, що правитель наділений абсолютним правом обкладати підданих податками, при цьому необхідно зберігати помірність і рівномірність, віддаючи перевагу непрямим податкам. Така думка стала пануючою в Англії.
Наприкінці XVII ст. Англія під впливом ідей Дж.
Локка переходить до практики домінування прямих податків. Основним податком учений вважав поземельний.У другій половині XVII ст. була опублікована праця англійського економіста і статистика Вільяма Петті (1623-1687) «Трактат про податки і збори», де вперше даються наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання, про ціну речей, яка визначається кількістю часу, затраченого на їх виробництво. В. Петті стверджував, що праця — це батько багатства, а земля — його мати.
- науковий (раціональний) етап — XVIII ст. вважається переломним у плані становлення науки про фінанси, саме другу його половину вважають датою появи систематизованої фінансової науки як самостійного напряму.
Першими представниками систематизованої фінансової науки вважаються німецькі вчені-камералісти Людвіг фон Секондорф, Йо- ган Юсті (1720-1771), Йозеф Зонненфельс (1732-1817).
«Камералістика» походить від німецького kameralistik (від лат. camera — казна, цикл). Включає дисципліни, які вивчають палацове у вузькому і державне господарство в широкому сенсі та поєднує економічні, географічні, юридичні й адміністративні знання, необхідні для підготовки державних службовців. Ця наука викладалася у XVII- XVIII ст. в університетах Німеччини та інших європейських країнах.
Л. фон Секондорф вперше висловив ідею про зв'язок народного господарства, добробуту і податкової сили населення.
У 1766 році Й. Юсті видає перший твір «Система фінансового господарства» (за іншою версією «Система сутності фінансів»), у якому виклав основні засади фінансової науки. З огляду на це деякі вчені вважають його батьком фінансової науки. Цим вченим були запропоновані правила для розробки податкової політики: податки не повинні заважати свободі людей і шкодити промисловості, мають бути рівномірні та справедливі, не повинно бути багато кас та службовців зі справляння податків. Окрім того, Й. Юсті приділяв увагу державним витратам — витрати мають бути відповідними доходам і приносити благо для государя та його підданих.
У 1768 році видається книга австрійського економіста, державного та громадського діяча Й. Зоннненфельса «Основні начала поліції, торгівлі та фінансів», яка була перекладена майже на всі європейські мови. Й. Зоннненфельс трактував фінансову науку як сукупність правил для справляння доходів держави найбільш вигідним способом і особливо звертав увагу на помірність податків та зборів.
Домінуючими ідеями у другій половині XVIII ст. стали погляди французьких вчених-фізіократів Франсуа Кене (1694-1774), Жака Тюрго (1727-1791), Оноре Мірабо (1749-1791).
Засновник школи фізіократів Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, у якій було відображено суспільний процес відтворення, обігу, розподілу і споживання продуктів як єдине ціле. Вчений показав зв'язок скорочення відтворення з обкладанням. До причин, що скорочують виробництво, він відносив надлишковий податковий тягар, значні витрати по справлянню податків, а також надмірні судові витрати.
Фінансові теорії знаходять обґрунтування та розвиток завдяки успіхам політичної економії, яку шотландський економіст і філософ, засновник класичної школи політекономії Адам Сміт (1723-1790) виокремив як науку у своїй праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.). До джерел багатства він відносить, на відміну від попередників, не одне джерело, а три — землю, працю і капітал.
У п'ятій книзі праці А. Сміта, яка складалася із розділів про державні витрати, державні доходи і державні борги, представлено вчення про фінанси і народногосподарське обґрунтування фінансової науки.
Державні витрати А. Сміт поділяв на дві групи:
1) витрати, що мають загальне значення (оборона та утримання королівської влади) і оплачуються за рахунок доходів суспільства;
2) витрати, в яких зацікавлені окремі особи, — витрати на освіту, правосуддя повинні оплачуватися митом.
А. Сміт запропонував поділ фінансового господарства на державне та місцеве, а також розробив принципи оподаткування.
Доходи держави учений поділяє на:
- доходи від капіталів;
- доходи від підприємств;
- доходи від майна держави.
Водночас А. Сміт вважав, що держава не повинна займатися підприємницькою діяльністю, а прибуток має належати тільки класу капіталістів, які його частину повинні уступати державі.
Ідеї ученого здійснили значний вплив на фінансово-господарську діяльність європейських держав. Завдяки його ідеям наука про фінанси остаточно набула самостійного значення, за що А. Сміта вважають фундатором фінансової науки.
Послідовник А. Сміта англійський економіст Давід Рікардо (1772-1823) у своїй праці «Начала політичної економії і оподаткування» створив теорію податків, згідно з якою практично усі податки в кінцевому рахунку сплачуються з прибутку капіталіста, який виступає головним джерелом державних доходів.
2.2.2. Розвиток теорії фінансів у ХІХ — першій половині ХХ ст. Сучасна західна фінансова думка
У ХІХ ст. фінанси як дисципліна викладається в усіх провідних університетах Європи, створюються кафедри фінансів.
Наукова праця Карла Генриха Рау (1792-1870) «Підручник політичної економії» (1826-1837) стала основним посібником в Німеччині та інших країнах Європи. Вона складалася з трьох частин, присвячених теоретичній економії, економічній політиці та фінансам. У третій частині, яка називалася «Основні начала фінансової науки», містяться вступ, де розглядаються загальні основи фінансової науки,
та розділи, присвячені державним витратам, доходам від державного майна, лісів, підприємств, капіталів, мита, податків, а також розділи з питань державного кредиту, бюджету, організації державного управління. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах Німеччини, Англії, Італії, Росії та інших країн.
Вагомий вклад в розвиток фінансової думки зробив швейцарець Симон Сісмонді (1773-1842), який у фінансовій політиці вбачав засіб покращення становища народу. Учений вставав на захист дрібної промисловості та землеробства, вимагав скорочення непрямих податків, встановлення мінімуму, вільного від оподаткування, а також виступав за прогресивність в системі оподаткування.
Соціальні аспекти фінансової науки розроблялися представником нової історичної школи професором Берлінського університету Адольфом Вагнером (1835-1917). Він доводив перевагу державного господарства порівняно з приватним і виступав за розширення державної діяльності. А. Вагнер вважав, що фінанси можуть використовуватися для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.
З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука знаходилася під впливом марксистської думки. Сутність фінансів в умовах капіталізму, роль і значення окремих фінансових категорій розроблялися німецькими вченими, зокрема економістом, соціологом та філософом Карлом Марксом (1818-1883) і філософом та істориком Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). Більшість фінансових проблем капіталізму знайшли відображення у таких працях, як «Капітал», «Критика політичної економії», і численних статтях, присвячених аналізу англійських бюджетів середини XIX ст., прусських бюджетів 1840-х років, а також бюджетів Франції.
К. Маркс і Ф. Енгельс Велику увагу приділили найважливішій фінансовій категорії — податкам, які вважалися тягарем для усіх трудящих, знаряддям додаткової експлуатації.
Оцінюючи оподаткування, К. Маркс віддавав перевагу прямим податкам і насамперед прибутковому, виступаючи за прогресивну форму оподаткування. Непрямі податки він називав прогресивними податками «навпаки».
Аналізуючи суть державного бюджету, він зазначав, що основним питанням бюджету є співвідношення видаткової та доходної частин,
тобто сальдо бюджету (надлишок або дефіцит). Саме сальдо бюджету визначає скорочення або збільшення оподаткування.
У той же час окремі ідеї К. Маркса є дискусійними. Він заперечував можливість держави в сфері фінансової політики змінити співвідношення між прибутком, процентами, рентою та заробітною платою. При аналізі циклічних криз надвиробництва К. Маркс не допускав їх послаблення за допомогою економічної, у тому числі й фінансової, політики держави.
Відомим фінансистом ХІХ ст. є Еміль Сакс (представник австрійської школи), який спробував розробити загальну теорію фінансової науки і фінансового господарства. На його думку, фінансова наука базується на тому ж базисі, що й політична економія, зокрема, на законі граничної корисності.
Значне місце у фінансовій літературі 90-х років ХІХ ст. належить американцю, професору Колумбійського університету Едвіну Селіг- ману (1861-1939). У сфері фінансів він досліджував питання майнового оподаткування, оподаткування доходів, прогресивного оподаткування, класифікації державних витрат, державного кредиту і місцевих фінансів. У своїй праці «Перекладання та падіння податків» виділив дві різновидності перекладання податків: з продавця на покупця (при непрямому оподаткуванні) та з покупця на продавця (при прямому оподаткуванні, коли ціна на товар через податки є надто високою (акциз), що обмежує попит на цей товар).
Яскравим представником італійської фінансової науки ХІХ ст. є Франческо Нітті (1868-1953), який вважав фінансову науку гілкою політекономії, завданням якої є вивчення способів отримання і використання матеріальних коштів, необхідних для життєдіяльності держави і місцевих самоуправлінь.
У 1900 році вийшла книга професора Павійського та Міланського університетів Луїджи Косса «Основи фінансової науки», який вважав, що фінансова наука — це теорія державного майна. В її структурі він виділяв три розділи — державні витрати, державні доходи та їх співвідношення. Основне завдання фінансової науки — визначити управлінські принципи державного господарства.
Підручник професора Ерлангенського університету К. Т. Еєберга «Очерки фінансової науки» (1893) перевидавався 18 разів. Фінансова наука, на думку К. Т. Еєберга, є систематичним викладенням
принципів, відповідно до яких ведеться фінансове господарство та отримують і витрачають матеріальні блага держава, область і община.
Значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Кейнсіанські рекомендації з різноманітними модифікаціями використовувалися на практиці урядами багатьох держав протягом тривалого періоду. В основу фінансової концепції Дж. М. Кейнса покладена ідея «ефективного попиту».
Основні положення теорії державного регулювання економіки відображені Кейнсом у роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Він відзначав, що основними інструментами державного втручання в циклічний розвиток економіки мають стати фінансові відносини, в першу чергу державні витрати. Їх формування, структура і зростання є важливим чинником досягнення «ефективного попиту». Фінансування державних витрат за рахунок податків та позик має оживити підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.
Особливого значення Дж. М. Кейнс надавав податкам і їх впливу на основний «психологічний закон», згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання, але не в такій мірі, у якій збільшується їхній дохід (частина коштів заощаджується). Це веде до падіння попиту на товари та скорочення виробництва. Отже, держава має перешкоджати появі цього закону або збільшувати платоспроможний попит шляхом збільшення своїх витрат.
Період становлення і розвитку класичної теорії фінансів, який тривав понад 200 років, завершився в середині ХХ ст. Напередодні Другої світової війни та після неї ситуація в світовій економіці різко змінюється — З розвитком ринкових відносин роль держави в економіці знижується.
Розвиток та інтернаціоналізація ринків капіталу, прискорення розвитку транснаціональних корпорацій, концентрація виробництва, посилення значимості фінансових ресурсів як основного в системі ресурсозабезпечення привели в середині ХХ ст. до необхідності теоретичного осмислення ролі фінансів як одного з основних системоутворюючих елементів економічної системи.
Зусиллями представників англо-американської фінансової школи фінансова теорія отримала абсолютно нове наповнення, що привело до початку неокласичної стадії розвитку науки про фінанси.
До 70-х років. XX ст. в основі фінансової політики більшості промислово розвинених країн лежали вихідні положення кейнсіанської теорії регулювання.
Послідовники Дж. М. Кейнса (Алвін Хансен, Сеймур Харрис у США, Рой Харрод та Алан Пікок у Великобританії, Франсуа Перру у Франції, Ф. Неймарк у Німеччині) у 50-60-х роках ХХ ст. розробили фінансову концепцію на основі фіскальної антициклічної теорії, сутність якої полягає у регулюванні циклічного розвитку економіки з метою забезпечення збалансованості економічного зростання за рахунок змін у державних прибутках і витратах.
Неокейнсіанці відстоювали ідею «дефіцитного фінансування» як способу досягнення ефективного попиту та доводили необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу.
Представники стокгольмської школи Ерік Ліндаль (1891-1960), Гуннар Мюрдаль (1898-1987) по-новому вирішували проблему фінансування бюджету на основі теорії «циклічного балансування бюджету» — пристосування прибутків і витрат бюджету до економічного циклу. Держава повинна покривати дефіцити бюджету, що виникли в періоди кризи, надлишками, утвореними в періоди економічних піднесень.
Одночасно з теоріями неокейнсіанців у повоєнні роки пожвавилися неокласичні теорії, які пропагували ідеї вільного підприємництва при обмеженому державному регулюванні.
Теоретики неокласичної школи (Роберт Солоу (н. 1924) у США, Лайонел Роббінс (1898-1984), Джеймс Мид (н. 1907) у Великій Британії) виступали за скорочення загального обсягу державних витрат одночасно зі зміною їх структури шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту. Особлива увага приділялася «інвестиціям у людській капітал». Окрім того, із зменшенням державних витрат пропонувалося знижувати рівень податків при бездефіцитному бюджеті.
З неокласичної школи виділився неоконсервативний напрям (Герберт Стейн, Мюррей Уейденбаум в США і Дж. Хау, А. Уолтерс у Великій Британії), здобутком якого стала теорія «економіки пропозиції». Ця фінансова концепція ґрунтується на заощадженнях як основі економічного зростання. Держава через податкову систему та скорочення податків має створити необхідні умови для формування
заощаджень, достатніх для забезпечення подальших інвестицій у країні. На державу та фінансову систему покладалося завдання стимулювання науково-технічного прогресу.
Широкого розповсюдження набула податкова концепція американського економіста, одного із засновників теорії пропозиції Артура Лаффера (н. 1940), який на основі графічної моделі відстоював думку, що високі відсоткові ставки податків стримують темпи економічного росту. У 1979 році вийшла його праця «Економічна теорія ухилення від податків».
У 70-х роках XX ст. сформувався посткейнсіанський напрям, найвизначнішими представниками якого були у Великобританії Ніколас Калдор (1908-1986), у США — Робрет Клауер (н. 1926) та інші. В основу своєї теорії посткейнсіанці поклали ідею поширення державного втручання за допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має стати головною і спрямовуватися на обмеження діяльності монополій та скорочення військових витрат. У «політиці прибутків» вони виступають за збільшення соціальних витрат та проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважають податки на витрати.
У ХХ ст. активно розвивалися такі складові науки про фінанси, як теорія інвестування та теорія фінансового менеджменту як елементи теорії фінансів. Вони представлені теоріями інвестиційного портфеля, ціноутворення на фінансових ринках, структури капіталу, агентських відносин.
2.2.3. Розвиток фінансової науки в Росії та Україні
У російській науковій літературі слово «фінанси» з'явилося лише наприкінці XVIII ст. і було запозичене з французької наукової літератури. До цього часу використовувався термін «казна». Проте наукова література, яку можна віднести до фінансової науки, з'явилася раніше.
Найвидатнішою науковою працею, у якій розглядаються проблеми фінансової науки, слід, на нашу думку, вважати «Книгу о скудности и богатстве» Івана Тихоновича Посошкова (1652-1726), яка була видана на початку XVIII ст. Праця давала низку порад монархові про те, як поповнювати царську скарбницю.
І. Т. Посошков рекомендував не розоряти платників податків надмірними поборами. Податки варто брати з землі, а за податкову одиницю приймати десятину замість значної кількості зборів. І. Т. Посошков радив перейти до єдиного десятивідсоткового податку.
У 1802 році в Росії було створено міністерство фінансів. З цього часу слово «фінанси» остаточно увійшло до наукового та практичного обігу. Науковою літературою фінанси вирізнялися як складова політичної економії, а з точки зору практики ними було все, що належало до доходів і витрат держави.
Наприкінці XVIII ст. виходять праці вченого й мислителя Олександра Миколайовича Радіщева (1749-1802). Одна з його робіт «Записка про податі Петербурзької губернії» повністю присвячена податковій політиці. Це перша наукова робота в Росії, у якій досліджується суть і природа податків, їх вплив на економіку держави, матеріальне становище різних верств населення. Також у цій роботі автор виклав завершену концепцію податкової політики в Росії та запропонував низку заходів щодо удосконалення оподаткування залежно від економічного становища платника.
На початку XIX ст. спостерігається деяке пожвавлення в розвитку фінансової науки. Виходить робота Миколи Івановича Тургенєва (1789-1871) «Досвід теорії податків» (1818), у якій було представлено особливості податків, їх значення для державного господарства і економіки в цілому.
Дуже цікавою є й сама постать М. І. Тургенєва. Він, зокрема, організовував таємні зібрання декабристів, але перед їхнім виступом на Сенатській площі емігрував за кордон, був заочно засуджений на смерть за свою належність до повстанців.
Будучи великим патріотом своєї країни, він заповів всі кошти, що будуть виручені від продажу книги, використати для полегшення життя селян, які відбували покарання в тюрмі за несплату податків.
Найбільшою заслугою ученого є теоретичне обгрунтування об'єктивної необхідності податків. Він рекомендував уряду враховувати економічні можливості населення при введенні податків, не допускати надмірних витрат, які б перевищували наявні доходи. У своїй праці він піддав нищівній критиці кріпосницький лад у Росії.
М. І. Тургенєв стверджував, що фінансова наука має право на існування, проте вчення про податки є частиною політичної економії.
Він обґрунтував поділ податків на прямі й опосередковані, дав їх нову класифікацію залежно від джерел доходів.
У своїх теоретичних висновках учений стверджував, що неправильна податкова політика зумовила падіння Римської імперії, стала першопричиною революції у Франції.
У 1905 році вийшов у світ підручник «Основи фінансової науки» Івана Христофоровича Озерова (1869-1942), що витримав багато видань, і нині є науковим доробком із найповнішим викладом багатьох фундаментальних положень фінансової науки.
За визначенням І. Х. Озерова, «фінансова наука вивчає фінансове господарство, тобто сукупність відносин, які виникають на основі добування союзами публічного характеру матеріальних засобів». Автор розширює межі предмета фінансової науки. На його думку, вона повинна не тільки виявляти способи мобілізації державою необхідних їй коштів, а й вивчати, як ці способи вплинуть на різні аспекти суспільного життя.
У цей же період розвивалася соціал-демократична течія в економічній науці, яка була представлена російськими послідовниками К. Маркса і Ф. Енгельса. Загальним для цього напряму була прив'язка теоретичних розробок у сфері фінансів до потреб політичної боротьби. Найбільш яскравим представником цього напряму є Володимир Ілліч Ленін (1870-1924).
У своїх роботах В. І. Ленін критикував фінансову політику Росії, критично оцінював систему доходів і витрат бюджету, розкривав соціальну сутність непрямих податків. У 1917 р. він розробив економічну платформу партії більшовиків, яка передбачала націоналізацію та централізацію страхової і банківської справи, відмову від виплати внутрішніх та зовнішніх боргів, зміну податкової системи на основі введення високого майнового податку і податку на приріст майна, а також непрямого податку на предмети розкоші. Також В.І. Ленін займався питаннями фінансового контролю, створенням нового фінансового апарату, проведенням грошової реформи.
У зв'язку з переходом до директивних методів управління економікою і фінансами була створена наука про фінанси СРСР, яка доводила переваги радянських фінансів над фінансами капіталістичного суспільства.
У період з 1926 по 1931 рік розроблялися часткові фінансові питання, які виникали у ході виконання першої п'ятирічки.
Після підручника І. Х. Озерова найвидатнішою роботою в галузі фінансової науки на початку XX ст. можна вважати «Вступ до фінансової науки» (1929) Антонія Іосифовича Буковецького (1881-1972). У підручнику автор аргументовано визначає зміст фінансової науки і включає до нього дев'ять розділів, у тому числі вчення про видатки, доходи, публічний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.
У цей же час вийшов підручник Дмитра Петровича Боголєпова (1885-1941) «Короткий курс фінансової науки», який був представлений автором як марксистський підручник. Д. П. Боголєпов вважав, що фінансова наука у суспільстві, яке рухається до соціалізму, повинна вивчати відносини, які виникають у процесі добування засобів матеріального характеру, що необхідні для існування його державної організації. У 1920-1921 роках Д. П. Боголєпов був ректором Московського університету.
Жодна зі створених у цей час фінансових розробок не стала офіційною.
Наступний період розвитку фінансової науки (1931-1956 рр.) характеризується становленням єдиної думки про предмет фінансів.
Класиком цього періоду вважається Василь Петрович Дяченко (1902-1971), який першим дав цілісне марксистське визначення фінансів: це система відносин, на основі яких через плановий розподіл доходів і заощаджень забезпечується створення та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів держави відповідно до її цілей та завдань. В. Дяченко є автором перших офіційних підручників «Фінанси СРСР» (1933) і «Фінанси та кредит СРСР» (1940).
Прикладні питання фінансової науки досліджувалися за напрямами історії розвитку фінансових категорій: Кирило Никанорович Плот- ніков (н. 1907-н/д) досліджував історію бюджету, Арсеній Григорович Звєрєв (1900-1969) та Ернест Олександрович Вознесенський (1931- н/д) — розвиток фінансів у період Великої Вітчизняної війни.
Усунення догматичних явищ в економічній теорії призвело до того, що у 1950-х — на початку 1970-х років з'явилися чисельні праці у сфері фінансової науки, зокрема, «Фінанси соціалізму» (1965 р.) Олександра Михайловича Александрова (1899-1978), «Очерки теорії радянських фінансів» (1968, 1972, 1975 рр.) Олександра Михай
ловича Бірмана (1910-1984), «Дискусійні питання теорії фінансів» (1969 р.) Е. О. Вознесенського, «Соціалістичні фінанси» (1974 р.) Герша Мойсейовича Точильникова.
Радянським економістом О. М. Александровим у праці «Фінанси соціалізму» досліджено проблеми фінансів на основі марксистській теорії. Низка положень, що представлені у цій праці, а також у спільній праці з Е. О. Вознесенським «Фінанси соціалізму» (1974 р.) залишається актуальною і понині: авторами була запропонована укрупнена трирівнева модель соціалістичних фінансів: фінансів галузей народного господарства, загальнодержавних фінансів та кредиту в різних формах.
В цей же період видається ряд підручників з дисциплін «Фінанси СРСР» та «Фінанси і кредит СРСР», серед яких особливої уваги заслуговує підручник «Фінанси СРСР» (1977 р.) за редакцією М. К. Шерменєва.
В результаті дискусії щодо визначення місця фінансів в системі розширеного відтворення виділилося два напрями:
- представники першого (В. П. Дяченко, Г. М. Точильников, М. К. Шерменєв) вважали, що фінанси — це система відносин розподілу грошових коштів, яка носить безеквівалентний характер, а значить, фінанси лише опосередковано впливають на виробництво, обмін та споживання;
- друга група вчених (А. М. Александров, О. М. Бірман) вважали, що фінансові відносини існують на усіх чотирьох стадіях відтворення.
Одночасно з розвитком теорії фінансів в кінці 1950-х — на початку 1960-х років з'явилися прикладні фінансові дослідження. До таких праць слід віднести розробки О. М. Бірмана, який першим розкрив зміст фінансових ресурсів, управління фінансами підприємств, а також вивчав питання використання фінансових категорій в умовах господарського розрахунку.
Проблеми бюджетної сфери досліджувалися в аспектах формування доходів і витрат, а також організації місцевих бюджетів. Питання державного бюджету досліджували Я. Ліберман, В. Родіонова, Л. Павлова.
Вивчення особливостей страхування перебувало під впливом державної монополії на страхову справу і здійснювалося Е. Коломіним, Л. Мотшевим, Л. Рейтманом.
Особлива увага приділялася аналізу та критиці фінансових відносин зарубіжних країн: розвиток фінансів капіталізму досліджували В. Болдирєв, Л. Дробозіна, Л. Павлова, Л. Окунєва та ін.
Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії.
Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої половини XIX ст. з'являються наукові роботи, присвячені проблемам фінансової науки.
До українських вчених-фінансистів належав професор Київського університету святого Володимира (тепер Київський Національний університет імені Тараса Шевченка) Микола Християнович Бунге (1823-1895). Він більше відомий як державний діяч, який обіймав посаду міністра фінансів царської Росії. Водночас у нього є декілька невеликих, але оригінальних праць з питань грошового обігу, кредиту, державних фінансів.
Окрім того, слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча Івана Яковича Франка (1856-1916).
Питанням фінансів І. Я. Франко присвятив понад 40 праць і займався питаннями аналізу фінансової політики Австро-Угорської імперії, діяльності фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств.
У 1883 році І. Я. Франко публікує роботу під назвою «Сила податкова Галичини», в якій досліджує наявну податкову систему імперії та вказує на непосильний податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду. Причину цього він вбачає в надмірних непрямих податках. Вчений регулярно здійснював критичні огляди проектів та звітів державного бюджету.
І. Я. Франко займався питаннями розвитку банківської системи в Галичині. Це було викликано появою значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати вкладів громадян, здебільшого селян. Водночас він вважав, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.
До визначних українських економістів-фінансистів належить також Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919), професор університету Святого Володимира. У своїх працях М. І. Туган-Ба- рановський заперечує твердження К. Маркса про те, що прибуток і
заробітна плата перебувають у зворотному співвідношенні одне до одного. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зростати також заробітна плата, а відповідно — доходи держави, а також, що заробітна плата та прибуток можуть збільшуватися при зростанні продуктивності праці.
М. І. Туган-Барановський різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендував для покриття витрат держави на ведення війни використовувати позики, які, на його думку, не мають елементів примусу та не вимагають від приватних осіб приносити в жертву свої майнові інтереси.
Учений досліджував роль грошей у здійсненні виробничного циклу: в період застою виникає надлишок грошей, що зумовлює низький процент на позичковий капітал, що в свою чергу зумовлює згодом пожвавлення в економіці.
Свої наукові погляди щодо проблем фінансів М. І. Туган-Бара- новський намагався втілити в життя, перебуваючи на посаді міністра фінансів в уряді Центральної Ради.
Розглядаючи внесок українських фінансистів у розвиток фінансової науки, слід відзначити Миколу Петровича Яснопольського (1846-1920), професора університету Святого Володимира, який вперше дослідив географічний розподіл державних доходів та видатків у Росії. Він довів, що розподіл державних доходів за губерніями є нерівномірним (найменше оподаткування існує в регіонах з активною господарською діяльністю), а також обґрунтував, що податкова політика є інструментом державного регулювання.
Розподіл видатків характеризується надмірною централізацією, у той час як для такої великої країни, як Росія, особливо актуальним і необхідним є їх децентралізація.
Вчений підкреслював значимість економічної статистики та необхідність її достовірності.
Аналогічних поглядів дотримувався й український вчений-фінан- сист Михайло Іванович Мітіліно. У своїй роботі «Основи фінансової науки» (1929 р.) він стверджував, що між державою та її громадянами відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби громадян, а вони сплачують за це певну суму грошей у формі податків.
У 1934 р Микола Митрофанович Добриловський, професор-емі- грант української господарської академії в довоєнній Чехословаччині,
видав курс лекцій «Основи фінансової науки». У своїх наукових твердженнях він дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів з державним господарством, а тому фінансова наука, на його думку, повинна досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб.
Розвиток фінансової думки у незалежній Україні характеризується появою нових академічних досліджень, необхідність яких була викликана перебудовою економіки, переходом від командно-адміністративної економіки до ринкової, становленням та розбудовою фінансового сектора. Значний доробок у вітчизняній фінансовій науці належить О. Д. Василику. В. М. Опаріну, С. І. Юрію, В. М. Федосову, В. М. Суторміній, О. Р. Романенко, А. М. Поддєрьогіну, Г. Г. Кірейце- ву, В. І. Оспіщеву, І. О. Бланку та ін.
Еще по теме Становлення і розвиток фінансової науки:
- 65. Становлення і розвиток фінансово-кредитного механізму в Україні.
- 4. Становлення та розвиток грошової системи України
- Тема 1. Становлення та розвиток контролю
- Розвиток науки — важлива складова економічної політики
- 1.2. Становлення й розвиток банківської системи в Російській імперії та її нормативно-правове регулювання в XVII – на початку ХХ століття
- Генезис и основные этапы становления экономической науки.
- 1.3. Становлення й розвиток банківської системи України у складі Російської імперії та СРСР (у XVIII – на початку ХХ століття)
- Становление административной науки
- Становление российской науки управления
- ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ ФІНАНСОВОЇ НАУКИ. ФІНАНСОВІ КАТЕГОРІЇ
- Основные этапы становления и развития экономической науки в СССР.
- Тема 2. Становление современной экономической науки: физиократия и классическая школа.
- Особливості становлення та розвитку фінансового менеджменту як науки
- Вплив фінансово-правових поглядів державних діячів першої половини ХІХ ст. на становлення науки фінансового права.
- 1. Возникновение экономической теории, ее становление и развитие как науки. Предмет экономической теории в трактовке различных экономических школ
- 2.3. Комплексна оцінка фінансової стійкості місцевих бюджетів Запорізького регіону до світової фінансової кризи
- ОГЛЯД ІСТОРИЧНОЇ ФІНАНСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА ПРОМІЖНОЇ ФІНАНСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (МСЗО 2400, 2410)
- СКЛАД, ОСНОВНІ ПРИПУЩЕННЯ I ЯКІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ ЗГІДНО КОНЦЕПТУАЛЬНОЇ ОСНОВИ СКЛАДАННЯ І ПОДАННЯ ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ
- § 1. Зародження і розвиток політичної економії
- Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток підприємництва