<<
>>

Державний сектор країн ЦСЄ. Особливості і проблеми процесу приватизації

Одним з центральних завдань держави при переході до ринкової економіки є лібералізація цін, роздержавлення та приватизація державної власності. Плюралізм ринкових суб’єктів виражається в розмаїтості форм власності і видів господарських підприємств.

Виходячи з цього, у всіх країнах ЦСЄ в центрі уваги виявилося питання про трансформування власності.

Мова йшла не тільки про зміну характеру державної власності і відповідне перетворення самих державних підприємств, а й про законодавче закріплення рівних умов розвитку інших її форм, насамперед державної, кооперативної (колективної), приватної та змішаної. Важливим моментом є й те, що держави чітко визначили межі приватизації, обумовивши ту частину власності, яка залишається в руках держави.

Ідеальна модель ринкового сільського господарства припускає приватну власність на землю й засоби виробництва у сполученні з індивідуальними й корпоративними господарствами, орієнтованими на одержання прибутку в даному секторі економіки. Незалежно від організаційної форми, всі господарства працюють в умовах суворої фінансової дисципліни, що випливає із жорстких бюджетних обмежень; при цьому успішно працюючі господарства виживають і збільшують обсяги випускає продукции, а збиткові — зазнають невдачі й зникають. Крім того, у ринковій моделі господарства, як правило, мають значно менші розміри, чим в колишній соціалістичної моделі: навіть у самих великих господарствах кілька сотень (а не тисяч) гектарів землі звичайно обробляють кілька десятків (а не сотень) працівників. Багато країн регіону зробили рішучий крок у напрямку цієї моделі, але більшості з них треба пройти ще значний шлях.

На початковому етапі панувала ілюзія, що іноземний капітал стане головним засобом приватизації. Однак надії не виправдалися. Можливо, винятком стала Угорщина, де кожне 4-е підприємство є спільним. У 1990—1992 рр. іноземні інвестори, одержавши пакет різноманітних фінансових пільг, придбали в Угорщині державної власності на суму 1,3 млрд дол., забезпечивши в такий спосіб 70—80 % надходжень у держбюджет від приватизації.

Іноземний капітал на пільгових умовах дістав контроль над такими галузями, як паперова, цементна, поліграфічна, цукрова, тютюнова, лікеро-горілчана, будівництво автомобільних доріг, виробництво побутових холодильників та ін. Такий стан аж ніяк не призводив до підйому виробництва, оскільки на місце колишніх державних монополій приходили монополії іноземного капіталу.

У країнах ЦСЄ процес приватизації проходив у рамках трьох етапів — «малої», «великої» і «реприватизації». «Мала» приватизація, що охопила державну власність у сфері торгівлі, обслуговування і дрібної промисловості, здійснювалася за готівку і мала на меті вилучити певну частину непокритих товарами грошових доходів населення, усунувши тим самим їхній інфляційний тиск на економіку.

Так, у 1992 р. у Чехії і Словаччині був прийнятий закон «Про підтримку малого і середнього підприємництва». Закон змінив порядок оподатковування, кредитування і субсидування малого бізнесу, передбачив створення інституціональних структур на підтримку розвитку приватного підприємництва. Основною формою фінансової допомоги дрібним та середнім підприємцям, які включилися в спеціальні державні програми, з 1992 р. стало пільгове кредитування за допомогою гарантування кредитів і субсидування за ними процентних ставок платежів.

Процес «великої» приватизації проходив у країнах ЦСЄ менш динамічно, що було обумовлено відсутністю необхідних коштів у населення, низькою прибутковістю приватизованих підприємств, слабким припливом іноземних інвестицій. Точні дані про число приватизованих підприємств навести неможливо, оскільки скрізь, за винятком Угорщини, до їх числа статистика відносить навіть ті, котрі сталі акціонерними товариствами із стовідсотковою або переважною участю держави. Тому офіційні дані щодо частки приватного сектору в країнах ЦСЄ (від 40 до 60 % ВВП) слід вважати надмірно завищеними.

Проведення «великої» приватизації здійснювалося на основі передачі значної частини державної власності громадянам країн ЦСЄ безплатно.

Зміст «ваучерної» приватизації в Чехії, Румунії, Польщі, Болгарії полягав в одержанні громадянами іменних приватизаційних купонів (ваучерів). Це, безумовно, знизило можливість проведення фінансових махінацій. Крім того, ваучери могли розділятись, тобто власник міг обміняти їх на акції різних підприємств. Держава здійснювала суворий контроль над процесом створення і функціонування інвестиційних (приватизаційних) фондів.

«Велика» приватизація в Чехії і Словаччині здійснювалась у три етапи (так звані «хвилі приватизації»), перший з яких завершився в 1992 р., другий — у 1994 р., третій — у 1996 р. Тоді ж було ліквідоване Міністерство приватизації. Частка приватного сектору в створенні ВВП цих країн становила 56,5 %; у тому числі в промисловості досягла 60; у сільському господарстві і будівництві — 90; у торгівлі — 87 %. Надходження у фонд національного майна від приватизації становили 21 млрд крон. Статус державної власності зберегли залізниці, пошта, телеграф і деякі інші підприємства, що мають суспільне значення.

У цілому до 1997 р. фахівці оцінювали «купонну» приватизацію в Чехії як дуже успішну. Однак надалі ситуація змінилася. Насправді приватизація була проведена формально, і держава зберегла контрольні пакети акцій у найбільших банках, що контролювали діяльність найбільших інвестиційних фондів та підприємств, які були їхніми акціонерами. Виходило так, що держава тримала все у своїх руках.

Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ) з її більш ніж сорокарічним досвідом самоврядування орієнтувалася насамперед на передачу суспільних підприємств у власність робітничих колективів з одночасною індивідуалізацією права власності шляхом продажу акцій окремим працівникам. На основі федерального закону в процесі приватизації включилося кожне 3-є підприємство. Багато з них перетворилися в акціонерні товариства. Однак цей процес незабаром був припинений внаслідок розпаду Югославії і прийняття в кожній республіці власних законів про приватизацію.

Говорити про єдину економіку Югославії було б не зовсім точно з огляду на те, що уряд Чорногорії дотримується своєї політики економічних реформ.

Гірська республіка не визнає федеральних законів і незалежна від центральних інститутів. Спільні в Чорногорії із Сербією тільки армія та контроль повітряного простору.

За даними звіту Європейської ініціативи стабілізації, у держсекторі Чорногорії зайнято 60 % працездатного населення. Понад 40 тис. чоловік працюють на 350 збиткових державних підприємствах, 60 % держбюджету становлять витрати на державне управління. Природно, усе це разом з низьким збиранням податків розхитало держбюджет. Починаючи із січня 2002 р., Чорногорія стала учасником зони євро. Економічна та фінансова система країни дає передумови для економічного розвитку і створення ефективної економічної системи, уніфікованої з економічними системами європейських країн. Чорногорія докладає серйозних зусиль щодо залучення в країну зарубіжних капіталів, у тому числі і за допомогою організації офшорного сектору економіки.

«Реприватизація» означає повернення майна або відшкодування збитків його колишнім власникам чи спадкоємцям. Так, у квітні 1991 р. в Угорщині був прийнятий спеціальний закон про компенсацію потерпілим від націоналізації в післявоєнний період. За цим законом право на компенсацію одержують особи, що втратили свою власність після 8 липня 1949 р. Аналогічні закони були прийняті в колишній Чехословаччині, у Польщі, Румунії.

Таким чином, держава взяла на себе вирішальну роль у порятунку економіки, розширюючи та гнучко застосовуючи як старі, так і нові ринкові важелі (гроші, кредити, відсотки й ін.). Це дозволило зберегти керованість господарських процесів, уникнути широкомасштабної криміналізації і помітно зм’якшити соціальні наслідки перетворень. Завдяки цьому після трьох-чотирьох років реформ країни Центральної та Східної Європи почали виходити з «піке» кризи та переходити до стадії тендітного росту.

Найважливішої подією в політичному плані є приєднання до Європейського Союзу Словенії, Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини 1 травня 2004 р. Відставання в економічному розвитку стало відчутним в перше чергу в аграрній сфері і свідчить про те, що інтеграція в ЄС є досить проблематичною та потребує певних адаптивних заходів

Навряд чи не кращим інструментом оцінки можливостей і наслідків економічних заходів служить, як відомо, SWOT-аналіз (табл.

12.2).

Таблиця 12.2.

SWOT-АНАЛІЗ ДЕЯКИХ ХАРАКТЕРИСТИК СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА КРАЇН ЦСЄ ПЕРЕД ВСТУПОМ У ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

Харак

теристика

«Слабкі сторони» та погрози «Сильні сторони» та можливості
Розмір і структура

підприємств

Надмірна концентрація виробництва; структура, що залишилася від соціалізму; підприємства є правоприйма- чами колишніх підприємств Високий рівень концентрації, комплексна виробнича інфраструктура, обмежене розвиток територій
Виробнича

структура

Перевищення стандартів ЄС по концентрації поголів’я тварин Комплексна структура підприємств і диверсифікова- ність діяльності
Продуктив

ність

Нижче, ніж у ЄС Вище, ніж в інших кандидатів на вступ
Конкурентно-

здатність

Рівень нецінової конкуренції нижче, слабкий захист від конкуренції Прийнятні показники по багатьом видам продукції, витрати виробництва відносно нижче
Робоча сила Низькі мобільність і мотивація працівників Менші витрати на оплату праці, участь працівників у прийнятті рішень
Земля Високий рівень розораності, значна частка несприятливих зон, високий рівень оренди Низька ціна землі, перевищення пропозиції над попитом

У рамках відомого документа «Оренда-2000» Європейська комісія одночасно з реформою Спільної аграрної політики (САП) ЄС розробила для кожної країни документ «Партнерство для вступу», що є ключовим елементом інтенсифікації стратегії допомоги країнам-кандидатам у їхній підготовці до інтеграції аграрного сектора, а саме:

— недостатність заходів для підвищення конкурентноздатнос- ті східноєвропейської аграрної продукції, запізнення з реструктуризацією;

— недостатня прогностичність дій адміністративних, бюджетних, фінансових та консультативно-дорадчих структур;

— повільне зближення правового середовища та юридичної практики з вимогами і стандартами ЄС;

— вилучення значної частини сільськогосподарських угідь, що особливо знаходяться в державній власності, з ринкового обороту і навіть використання.

Зазначені цілі та пріоритети стали основою Національних програм підготовки країн ЦСЄ до членства в ЄС.

Так, конкретні кроки програми NPAA у Чехії охоплювали два етапи: перший — ревіталізация[33] (1999—2001 р.); другий — адаптація (2002 р. — дата вступу в ЄС). Середньострокові пріоритети всіх країн ЦСЄ спрямовані на вироблення регулюючих правил відповідно до практики САП (квоти, інтервенційні режими, ціновий моніторинг), а також підтримку дій, уже передбачених короткостроковими планами.

Результати порівняльного аналізу ситуації у всіх країнах з перехідною економікою показують, що реальні макроекономічні й політичні реформи, загальний економічний підйом є рушійною силою реформ і підйому сектора сільськогосподарського виробництва (табл. 12.3).

Країни, що домоглися позитивного росту ВВП на просунутому етапі загальних економічних реформ, також демонструють солідні показники діяльності сектора сільськогосподарського виробництва. Загальний економічний підйом тісно пов’язаний з ринковою політикою й інституціональними реформами.

ЗАГАЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ, 2004

ВВП на душу населення, дол. Структура ВВП, % Частка працездатного населення, зайнятого в АПК, % Торговельна інтегрованість ЄС
АПК промисловість послуги частка імпорту з ЄС, % частка експорту в ЄС, % частка у торговельному обігу ЄС, %
Хорватія 11 200 8,2 30,1 61,7 2,7 71 64 0,7
Болгарія 8200 11,5 30,1 58,4 11,0 62 58 0,5
Руминія 7700 13,1 33,7 53,2 31,6 74 75 1,6
Турція 7400 11,7 29,8 58,5 35,9 51 55 3,5
Македонія 7100 11,2 26,0 62,8 62 45 0,09
Білорусь 6800 11,0 36,4 52,6 14,0 42 42 0,3
Боснія та Герцоговина 6500 14,2 30,8 55,0 72 68 0,2
Україна 6300 18,0 45,1 36,9 24,0 37 29 0,9
Албанія 4900 46,2 46,2 28,4 57,0 75 85 0,08
Вірменія 4600 22,9 36,1 41,1 45,0 34 39 0,03
Азербай

джан

3800 14,1 45,7 40,2 41,0 45 70 0,12
Грузія 3100 20,5 22,6 56,9 40,0 34 24 0,04
Сербія та Черногорія 2400 15,5 27,6 56,8 79 84 0,3
Молдова 1900 22,4 24,8 52,8 40,0 44 40 0,06
Росія 9800 4,9 33,9 61,2 12,3 53 53 6,3
ЄС 26 900 2,2 28,3 69,4 4,5

Джерело: Central Intelligence Agency (http://www.cia.gov/cia/publications/factbook/), офіційний сайт Європейського Союзу (http://europa.eu.int/comm/trade/).

12.3.

<< | >>
Источник: Миргородська Л.О.. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури,2008. — 320 с.. 2008

Еще по теме Державний сектор країн ЦСЄ. Особливості і проблеми процесу приватизації:

  1. 10.2. Державне управління процесами приватизації
  2. 10.2.2. Управління процесами приватизації в Україні. Способи приватизації
  3. Оцінка реформ регіональних та місцевих органів влади в країнах ЦСЄ
  4. 14.6. Регіональні аспекти управління процесами приватизації в Україні
  5. 13.6. Державна служба в країнах з унітарним типом адміністративно- державного управління (франиія, Великобританія)
  6. Соціально-економічні процеси в країнах Центральної та Східної Європи
  7. Тема № 7 Кейнсіанство та його особливості в різних країнах
  8. 12.2.2 Державне регулювання агробізнесу в розвинутих країнах
  9. 1. Бюджетний устрій в зарубіжних країнах. Організація бюджетного процесу
  10. Бюджетний процес і бюджетний рік у зарубіжних країнах
  11. 12.7. Сучасний досвід адміністратпвно- державного управління в країнах Заходу
  12. Бюджетний процес та державний фінансовий контроль