<<
>>

Теорії оподаткування землі

Земля є необхідна основа всієї життєдіяльності людини. У податковому праві як об’єкт правового регулювання вона наділена додатковою “позитивною” властивістю – це капітал, який завжди наявний і піддається точному обліку.

Тому для держави вона є надзвичайно вигідним об’єктом оподаткування. Саме з цих причин земельний податок є одним з перших відомих світові податків. Така точка зору побутує як в сучасній науці фінансового права [113; 94; 172][56]), так і мала місце в фінансово-правовій науці радянського періоду [102; 413][57]) та дореволюційного періоду [8; 42; 56; 79][58]). Щоправда, наукові ідеї щодо ролі оподаткування землі в системі суспільних відносин весь час еволюціонували і були прямо залежними від того місця і ролі, які вона займала як основний засіб і ресурс національного виробництва.

Першою цілісною системною теорією як земельного податку, так і системи оподаткування в цілому є фізіократична теорія оподаткування. Її засновник – Ф. Кене одним з перших звернувся до наукового аналізу джерел народного багатства та його розподілу між окремими членами суспільства [192][59]). Виходячи з судження, що земля є основним і єдиним джерелом народного багатства і лише землеробство збільшує останнє та оскільки земля надає для промисловості засоби і матеріали для виробництва, він вважав, що лише землеробство виробляє справжнє багатство, за рахунок якого утримуються і інші класи населення та й сама держава [192][60]). На його думку, податки повинні стягуватись з одного лише чистого національного доходу – ренти землевласників. З цієї причини повинен бути встановлений єдиний поземельний податок, який сплачуватиметься всіма прошарками суспільства. Сам земельний податок з часом стане не відчутним для платників, після чого встановиться чітке співвідношення між доходністю земельної ділянки і розміром земельного податку, що з нього стягується [82][61]).

Серед фізіократів не було єдності поглядів щодо суті єдиного земельного податку. Часто як аргументацію на користь його існування наводили положення, що суперечили одне одному. Зокрема, Ісаак Ширмен та його послідовники вважали, що єдиний земельний податок є непрямим податком і повинен бути перенесений із землевласника на споживача і таким шляхом розподілений на все суспільство. А оскільки кожен так чи інакше є споживачем продукції, що вироблена, або вирощена на земельній ділянці, то всі і повинні приймати участь у несенні спільного податкового тягаря. Таким чином, представники даної групи фізіократів вбачали головну перевагу єдиного земельного податку в тому, що він лише номінально падає на землевласника, а фактично сплачується споживачами, тобто, всіма членами суспільства [117][62]). Генрі Джордж, будучи прибічником ідеї єдиного земельного податку, наводить на його користь абсолютно протилежні Ширмену аргументи. На його думку, єдиний земельний податок повинен сплачуватись лише землевласниками за використання земельних цінностей та за земельну ренту, що падає цілком на землевласника. Будучи типовим прямим податком, він повинен залишатись єдиним в системі оподаткування [402][63]).

Недоконаність та однобокість ідеї фізіократів про єдиний земельний податок як основу податкової системи держави відзначали як сучасні їм теоретики-фінансисти, так і їх нащадки. Зокрема, В.О. Лєбєдєв вважав, що земельний податок у тлумаченні фізіократів є не більше, ніж мрія. Першого ж разу заміна ним всіх інших платежів зустріне перепони в тому, що навіть при незначних потребах держави даного податку не вистачить для їх задоволення. На його думку, єдиний податок, який є рівним і пропорційним доходу грома­дян, звичайно є справедливим і простішим, ніж усе різноманіття інших подат­ків. Але його основою повинні бути обов’язкові правила, які б до всіх застосо­вуватись з однаковою справедливістю та з однаковим успіхом, а це в принципі неможливо.

Тому, В.О. Лєбєдєв стверджував, що істинна справедли­вість і рів­номірність податків може бути досягнута лише їх різноманітністю. Тобто податок повинен мати стільки форм, скільки є елементів доходу, а не стягува­тись з якогось одного предмету, яким би важливим його значення не було [79][64]).

Одним з найбільших опонентів фізіократичної теорії єдиного земельного податку був Є. Селігман, який визначав чотири групи недоліків, що пов’язані з його стягненням. Це фінансові недоліки, що пов’язані з нерівномірністю оподаткування і несправедливістю, що витікає з неї. Політичні, що полягають у повному знищенні митних платежів і відповідному скасуванні державного протекціонізму національної промисловості, яка є впливовою політичною зброєю. Етичні недоліки єдиного земельного податку полягають в тому, що він порушує принцип справедливості, який полягає у загальності і рівномірності оподаткування. Економічні, на його думку, полягають в тому, що більша маса землекористувачів замість зменшення податкового тиску буде змушена сплачувати податкові суми у значно більших розмірах [117][65]). Результатом такої ситуації, як розвиває дану думку В. Твєрдохлєбов, може бути лише знищення приватного земельного власника [124][66]).

Вивчаючи фізіократичну теорію єдиного земельного податку, враховуючи аргументи за і проти його існування, стає зрозуміло, що така ідея виникла у зв’язку із різким зростанням значення землі як основного джерела і засобу виробництва. Зі зміною суспільних відносин, розвитком суспільного виробництва і збільшенням його темпів дана теорія просто не могла охопити всі існуючі реалії. Що стосується ідей сучасних фізіократів щодо існування в нинішніх умовах єдиного земельного податку як єдиного справедливого податкового джерела наповнення бюджету [286; 307][67]) , то вони нам здаються не більше, ніж нічим необґрунтованим мрійництвом. Задовольнити всі потреби сучасної держави, охопивши при цьому регулювання всіх суспільних відносин, з обов’язковим дотриманням принципів оподаткування єдиним земельним податком видається нам просто утопічною ідеєю.

В подальшому теорія оподаткування землі розвивалась в руслі класичної теорії оподаткування, представниками якої були А.Сміт та Д. Рікардо. Будучи, як і фізіократи, прихильником ідеї відокремленості приватногосподарської сфери від держави, А. Сміт заперечував фізіократичну теорію оподаткування землі. Згідно з його вченням, у виробництві основоположними є три фактори: праця, природа і капітал, внаслідок чого кожному з них належить своя доля доходу. Таким чином, уникаючи однобокості фізіократів, він визнає три джерела національного доходу, що повинні оподатковуватись [194][68]). Водночас у поглядах А. Сміта все ж залишається відчутним вплив фізіократичної теорії. Зокрема, він визначав земельний податок абсолютним прямим податком, побудованим на земельній ренті – „продукті особливої продуктивності земле­власницької праці” [194][69]).

Ідеї А. Сміта були розвинуті Д. Рікардо, який вперше сформулював завер­шену теорію диференціальної земельної ренти, на основі якої виводив умови сплати земельного податку. На його думку, земельний податок може сплачува­тись або з чистої земельної ренти, що отримується від використання земель, або з самих земельних ділянок, незалежно від їх якості чи отримуваного на них доходу. Якщо земельний податок сплачується з чистої земельної ренти, то він є прямим податковим платежем. Якщо ж його сплата здійснюється з усіх земель, включаючи найгірші нерентабельні ділянки, то він веде до підвищення її ціни і, відповідно, переключається на споживача [124][70]).

Позиції Д. Рікардо знайшли своє відображення в теорії оподаткування земельної ренти. Її представники вважали, що основою податкової системи має бути оподаткування реального земельного доходу, визначеного на основі співвідношення чистої і диференційованої земельної ренти. Яскравим представ­ником даної теорії в російській науці фінансового права був І.І. Янжул. Як він вважав, при визначенні чистого земельного доходу як об’єкту земельного податку, можна зіткнутись з двома можливими ситуаціями: 1).

Земля надається в оренду; в такому випадку орендна плата є приблизно рівною із земельною рентою. Різницю складають лише відсотки та компенсація за псування предме­тів, що надавались орендарю від власника. 2). Земля перебуває в розпоряд­женні самого власника; тут в чистому доході з рентою зливається відсоток з постійно­го капіталу, відсоток з оборотного капіталу і промисловий прибуток господаря. Всі ці елементи, що зливаються з рентою, як відзначає даний автор, повинні бути вирахувані із загальної суми доходу і тільки тоді можна отримати ту чисту земельну ренту, яка і повинна бути об’єктом земельного податку [141][71]).

Теорія оподаткування земельної ренти, що базувалась на ідеї оподаткування доходності, а не кількості земель, не була єдиною в російській науці фінансового права. У зв’язку із різким підвищенням продуктивності земель та збільшенням доходу, що міг бути отриманий від їх використання, науковцями-фінансистами було запропоновано, щоб земельний податок сплачувався не з одиниці земельної площі, а з сукупного доходу, що на ній отриманий. Враховуючи пріоритетність землі як основного засобу виробництва, в російській дореволюційній науці фінансового права виникла теорія посиленого оподаткування земельного доходу, основні аргументи якої полягали в наступному: 1). Капітал, що полягає у володінні земельною ділянкою є надійним і абсолютно забезпеченим, оскільки не може бути цілко­вито знищеним. 2). Сільське господарство надає власникам земель особливі вигоди, які повинні враховуватись при оподаткуванні земель. 3). Виробничі, промислові споруди, так само, як і споруди державних органів та установ, роз­міщені на земельних ділянках, прямо впливають на формування їх ціни [310][72]). Одним з авторів такої теорії був Д. Львов, який вважав, що оподаткову­ваний земельний дохід повинен визначатись на основі валового доходу від кількості всіх земель, що є у власності певного суб’єкта, від якого віднімаються витрати, пов’язані з веденням самого господарства [82][73]).

Слід відзначити, що розуміння об’єкту земельного податку як подоходного було домінуючим в російській науці фінансового права.

Такі думки ми зустрічаємо у В.О. Лєбєдєва [79][74]), С.І. Іловайського [56][75]), М.П. Дружиніна [43][76]) та цілого ряду інших вчених [27; 300; 71][77]).

Разом з тим, теорія посиленого оподаткування земельного доходу викликала у фінансово-правовій літературі серйозну критику на свою адресу. Зокрема, В.О. Лєбєдєв, визнаючи, що земельна власність дійсно надає громадянам-власникам певні переваги перед іншими громадянами, не поділяв думки, що земельний дохід повинен оподатковуватись в більшій мірі, ніж інші види доходів. Він, зокрема, писав: “Зважаючи на аргументи посиленого оподатку­вання земельного доходу, можна дійти лише до того висновку, що земельна власність завжди повинна буде нести на собі значну частину суспільного тягаря, як тому, що вона є одним із головних джерел народного багатства, так і тому, що цінність земель підвищується і внаслідок загальних успіхів всього суспільства щодо розвитку народного господарства. Такі успіхи ні в якому разі не можуть бути пов’язані із збільшенням оподаткування землі” [79][78]).

Характеризуючи зазначені нами вище теорії оподаткування землі, ми можемо відзначити одну об’єднуючу для всіх них рису: об’єктом оподаткуван­ня визначається дохід, що отримується від використання земельної ділянки. З погляду нащадків на позиції попередників, таке трактування земельного опо­даткування здається нам цілком природним, адже воно будувалось на існуючих в суспільстві майнових, економічних та правових відносинах. Основою народ­ного господарства у всіх тогочасних державах було виробництво, пов’язане з використанням земельних угідь. Тому, значну частину сукупного валового до­ходу держави становив дохід, отриманий від землі.

Бурхливий розвиток промисловості, зростання темпів виробництва, інші фактори безпосередньо вплинули на зміну місця і значення землі як основи народного господарства, вимагали нових підходів у теоретичному визначенні та обґрунтуванні форм її оподаткування. Враховуючи те, що суми доходу, отримуваного від прямого використання землі (наприклад – від виробництва сільськогосподарської продукції) ставали значно меншими за суми доходів від опосередкованого її використання (надання в оренду земель населених пунктів, забудови промисловими об’єктами тощо), у фінансово-правовій науці набуває поши­рення концепція пропорційного оподаткування землі. Об’єктом такого оподаткування визнача­ється право власності (інколи – користування) земельни­ми ділянками [123; 124][79]).

Одним з перших представників таких ідей в російській науці фінансового права був О. Ісаєв, вважаючи, що саме по собі зовнішнє благо не може бути об’єктом податку, оскільки для цього “є необхідним певне його відношення до людини” [59][80]). На його думку, об’єктами оподаткування можуть бути лише ті предмети матеріального світу, які є у власності, навіть у випадках, коли вона не використовується, або не приносить доходу [59][81]). Таку думку розвивав І. Озєров, вважаючи, що об’єктом оподаткування можуть бути ті факти або предмети, внаслідок володіння якими особа сплачує даний податок. Саме цим він пояснює поширеність земельного податку, сплата якого полягає в простоті „фінансової техніки”, оскільки право власності на землю є таким, що завжди легко обліковується державою [181][82]).

На межі ХІХ-ХХ ст.ст. в Російській правовій науці формується система соціалістичних уявлень про зміст і структуру системи податків держави. Вона базувалась насамперед на повному запереченні можливості існування непрямих податків, як тягаря, що повністю лягає на споживача – в основному на найбідніші верстви населення [48; 128][83]). Разом з тим в роботах цього періоду ми зустрічаємо тези про реформування або скасування земельного податку, оскільки він, як форма прямого реального оподаткування, не враховує майново­го стану дрібних і бідних землевласників, до неможливості ускладнює їх соці­ально-майнове становище [142][84]). Дані уявлення про оподаткування землі мали своє теоретичне і практичне підґрунтя. Їх теоретичною основою виступали вис­вітлені в економічній та правовій літературі ідеї про повну націоналізацію зе­мель як загальнонародного блага і основи загальнодержавного виробництва [140][85]). Практичним підґрунтям слугували висвітлені статистичні дані про нега­тивні наслідки справляння земельного податку, яке призводило до масового зубожіння дрібних селянських землевласників, про що відзначалось і в науці фінансового права [81; 93][86])

Поштовхом і подальшим стимулом до розвитку соціалістичних ідей оподаткування землі стала зміна суспільних відносин, пов’язана з Жовтневою революцією. Повна націоналізація землі і пов’язане з нею реформування системи її оподаткування вимагали відповідного наукового та ідеологічного підґрунтя. Саме з цих причин новітня радянська фінансово-правова література, яка мала більше ідеологічний, агітаційний, аніж науковий характер, заперечува­ла можливість існування земельного податку в системі радянських податків. Він, як форма прямого реального оподаткування, вважався застарілим податко­вим інструментом, таким, що не виконує ні фіскальних, ні регулятивних функцій [54][87]). Яскравим прикладом, який відображає ставлення дослідників фінансово-правової науки даного періоду до земельного податку, як прямого, реального платежу може бути теза П.П. Гензеля: „... реальна система оподаткування може виявити лише факт наявності майна. Водночас факт існування того чи іншого майна ще не говорить про те, наскільки важкою буде рана, яка завдається податковим жалом власнику цього майна: багатий чи бідний платник податків, чи має він сім’ю, які його особисті матеріальні умови взагалі – все це залишається абсолютно невловимим при існуванні реального оподаткування” [29][88]). На основі таких роздумів автор приходить до висновку, що земельний податок може мати місце лише на місцевому рівні і то як форма посиленого оподаткування місцевих „одноосібних” землевласників [29][89]). Таке розуміння земельного податку залишилось превалюючим в подальшій радянській фінансово-правовій літературі [85; 162; 21; 152; 113][90]).

Здобуття Україною незалежності, розбудова власної держави, закріплен­ня на найвищому правовому рівні рівності усіх форм власності на землю та запровадження земельного податку як загальнодержавного податкового плате­жу – всі ці фактори стали вимогою розробки нових, науково обґрунтова­них методів земельного оподаткування. В сучасній фінансово-правовій літературі основною та найбільш ефективною формою оподаткування землі визнається земельний податок. При цьому вказуються наступні його переваги у фіскальному та регулюючому плані. По-перше, при стягненні земельного податку майже не існує можливості ухилення від його сплати. Як предмет оподаткування, земельна ділянка легко піддається чіткому податковому обліку. По-друге, в земельному податку досить чітко реалізується принцип соціальної справедливості. При пропорційному його справлянні податкові суми стягуються в залежності від розміру земельної ділянки і не залежать від результатів господарювання. Тобто, у власника землі є стимул працювати якомога краще. По-третє, він є засобом вилучення диферен­ціальної земельної ренти, що створює для всіх платників однакові можливості. По-четверте, земельний податок є важливим державним важелем економічного впливу. З одного боку, він сприяє ефективному використанню земельних ресур­сів. З іншого боку, він є інструментом регулювання розміщення продуктивних сил на території країни. Встановлюючи диференційовані ставки податку не тільки залежно від якості ґрунтів, а й від місця знаходження земельної ділянки, держава регулює розподіл суспільного капіталу [286][91]). Розуміння земельного податку як найефективнішої в сучасних умовах форми оподаткування землі ми знаходимо і у працях інших вітчизняних [215; 216; 76; 172][92]) та зарубіжних авторів – дослідників фінансового та податкового права [46; 131; 166][93]).

Проголошуючи необхідність земельного податку як обов’язкового елементу сучасної податкової системи держави, представники фінансово-правової науки пропонують при цьому абсолютно різні, інколи протилежні підходи до тлумачення даного податкового платежу. Зокрема, його визначають формою або різновидом земельної ренти [307][94]), окремим елементом плати за землю [268; 347; 334][95]), цільовим податковим платежем, що стягується для фінансування окремих статей бюджету [131; 140][96]). Пропонується також запро­вадження „одноканальної системи оподаткування”, в якій єдиним податком має стати земельний [286][97]).

Отже, становлення наукових концепцій оподаткування землі відбувалось на основі того місця і значення, яке вона мала в системі суспільних відносин на різних етапах становлення і розвитку податкової системи та держави в цілому. В історії науки фінансового права найбільш завершених форм набули такі ціліс­ні, сформовані наукові концепції оподаткування землі: а) фізіократична теорія оподаткування; б) теорія оподаткування земельної ренти; в) теорія посиленого оподаткування земельного доходу; г) теорія пропорційного оподаткування землі. Сучасною фінансово-правовою наукою не вироблено єдиної системної концепції поняття, принципів, видів оподаткування землі в цілому та земельного податку як однієї з його форм зокрема. Виразником недостатньої розробленості на теоретичному рівні правової сутності земельного податку, умов і підстав його справляння є недосконале, інколи – суперечливе його нормативно-правове регулювання.

<< | >>
Источник: Хохуляк В’ячеслав Віссаріонович. Правове регулювання земельного податку в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Чернівці –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме Теорії оподаткування землі:

  1. 77. Земельна рента та її форми: оренда землі, ціна землі.
  2. 9.9 Ринок землі
  3. 50. Проблеми формування ринків праці, землі та капіталів в Україні.
  4. Система оподаткування
  5. § 4. Система оподаткування України
  6. Пропорційне, прогресивне, змішане, регресивне оподаткування
  7. Елементи системи оподаткування
  8. 6. Оподаткування імпортних операцій
  9. 7.2. Система оподаткування підприємницької діяльності в Україні
  10. 5. Особливості оподаткування експортних операцій
  11. Реформи системи оподаткування в країнах Вишеградської групи
  12. 3.2.3. Проблеми вдосконалення механізмів оподаткування
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -