<<
>>

ТЕМА 8 . ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Організаційне оформлення інституту місцевого самоврядування і визначення кола завдань місцевої влади в зарубіжних країнах відбулося наприкінці XIX ст. У XX ст. проходив подальший процес зміцнення позицій місцевого самоврядування, що відповідало загальносвітовим тенденціям посилення демократичних засад суспільного життя та децентралізації державної влади.

Такі процеси супроводжувалися зростанням обсягів фінансових ресурсів, які надходили в розпорядження органів місцевого самоврядування і зосереджувались, головним чином, у місцевих бюджетах.

Збільшення видатків місцевих бюджетів включають:

- поступове і неухильне розширення кола завдань органів місцевої влади;

- зростання населення міст, що потребує більших затрат на соціально-культурні потреби;

- процес урбанізації, внаслідок якого зростають затрати місцевої влади на утримання доріг, освітлення, прибирання території тощо;

- зростання ролі місцевої влади у відтворенні робочої сили (фінансування обов'язкової початкової і середньої освіти, допомога та працевлаштування безробітних, кількість яких збільшувалася, та ін.);

- соціальна орієнтація економіки більшості ринкових країн передбачає зростання розмірів коштів, що спрямовувалися на допомогу соціально незахищеним верствам населення, в тому числі за рахунок місцевих бюджетів;

- погіршення екологічного становища, що потребує додаткових затрат з охорони навколишнього природного середовища, запобігання і подолання наслідків екологічних катастроф тощо;

- регіоналізація економічних та соціальних процесів (після Другої світової війни), допомога депресивним територіям з відповідною передачею їм додаткових коштів.

Зазначені тенденції суспільного розвитку мають вплив на збільшення загальних обсягів фінансових ресурсів, що надходять у розпорядження місцевої влади, а також на визначення пріоритетів щодо їх витрачання, тобто на структуру видатків місцевих бюджетів.

Так, у другій половині XX ст. спостерігалася протилежна тенденція - до збільшення обсягів ресурсів, зосереджених на місцевому рівні. Це зумовлено поступовим відновленням позицій місцевого самоврядування, втрачених під час світових війн, розвитком процесів децентралізації влади, що мають місце останніми роками, та посилення автономії органів місцевого самоврядування.

Обсяги фінансових ресурсів, які поступають у розпорядження місцевої влади, залежать від покладених на органи місцевого самоврядування завдань. Відповідно до концепції суспільних благ, місцева влада надає населенню, яке проживає на території місцевого самоврядування, певні економічні та соціальні місцеві послуги.

Склад та рівень надання місцевих благ органами місцевої влади в окремих країнах і навіть у розрізі регіонів однієї країни можуть іноді суттєво відрізнятися. Це пояснюється особливостями історичного розвитку, процесами становлення інституту місцевого самоврядування, національними традиціями, державним устроєм, розвитком демократичних засад тощо.

У Франції, зокрема, муніципалітети надають окремі види соціальних послуг, утримують дороги та вулиці, здійснюють забезпечення кадрами. В Нідерландах місцева влада опікується охороною здоров'я, освітою, житловим будівництвом, модернізацією міст, культурою, охороною правопорядку, громадськими роботами. В Іспанії муніципалітети здійснюють санітарний контроль, освітлення, утримують парки і сади у містах, кладовища, місцевий транспорт, надають допомогу бідним, фінансують міську автоінспекцію, проведення виставок і змагань. Крім того, ряд повноважень іспанські муніципалітети здійснюють спільно з органами влади автономних областей (планування міст, житлове будівництво, спорт, освіта і культура, цивільна оборона, туризм, музеї, пам'ятники, утримання доріг). В Італії місцеві органи влади утримують санітарну, медичну, комунальну службу, місцеву поліцію, міський транспорт, школи, надають державну допомогу, фінансують житлове будівництво, громадські роботи, ринки та ярмарки, спорт, розважальні та культурні об'єкти.

У Швеції муніципалітети здійснюють соціальне забезпечення, догляд за літніми людьми, фінансують дошкільні заклади, обов'язкову освіту, рятувальні служби, громадську охорону здоров'я і довкілля, розваги, мистецтво, спорт, житлове будівництво, каналізацію, електро-, газо- і водопостачання.

Розподіл завдань держави й місцевого самоврядування потребує відповідного розподілу фінансових і, зокрема, бюджетних ресурсів. У межах бюджетної системи кожної країни доходи бюджетів різних рівнів розподіляються відповідно до встановленого розподілу завдань держави та місцевих формувань, поділу повноважень між виконавчою владою і місцевим самоврядуванням.

У світовій практиці використовуються три основні способи розмежування бюджетних доходів:

- розподіл податків та інших доходів між бюджетами різних рівнів;

- розщеплення надходжень від податків шляхом закріплення за кожним рівнем бюджетної системи конкретних часток податку в межах єдиної ставки оподаткування;

- установлення територіальних надбавок до загальнодержавних податків.

Застосування того чи іншого способу розмежування доходів залежить від засад побудови бюджетної системи, які, в свою чергу, визначаються державним устроєм країни. В умовах бюджетного унітаризму, як правило, використовуються другий і третій із вищезазначених способів розмежування доходів всередині бюджетної системи.

Бюджетний унітаризм - це така форма внутрішніх міжурядових відносин, основні принципи організації яких визначаються центральною владою. Місцевій та регіональній владі при цьому відводиться другорядна роль. У рамках бюджетного унітаризму влада здійснює активну політику забезпечення єдиних стандартів громадських послуг по всій території країни, вирівнює фіскальний дисбаланс. При цьому органи місцевого самоврядування мають власні доходи. Збалансування місцевих бюджетів досягається за допомогою передачі частини зібраних на їх території загальнодержавних податків. Місцевій владі надається право встановлювати надбавки до податків (у межах, визначених центральним урядом).

Бюджетний федералізм тяжіє до першого із зазначених вище способів розмежування доходів. Він передбачає чіткий поділ податків та інших доходів між центральним бюджетом, бюджетами членів федерації і місцевими бюджетами. Для бюджетного федералізму характерна самостійність суб'єктів федерації у встановленні власних податків - фіскальний федералізм. За таких умов доходи, що надійшли, можуть також розщеплюватися між окремими рівнями бюджетної системи, які відповідають різним рівням управління.

Світовий досвід свідчить, що процес формування раціональної та високоефективної (з позицій мобілізації та витрачання бюджетних коштів, забезпечення соціальної справедливості) бюджетної системи у федеративних державах потребує тривалого часу і проходить в умовах жорстокої боротьби різних груп, які лобіюють інтереси окремих територій. В унітарних державах ці проблеми можуть бути вирішені у відносно менші терміни за умов чіткого визначення цілей суспільного розвитку і шляхів їх досягнення. Проте необхідно враховувати, що в умовах розвитку і зміцнення місцевого самоврядування, яке відбувається в останні десятиліття в цілому у світі і, зокрема, в Європі, навіть в унітарних країнах все більшого поширення набувають принципи бюджетного федералізму.

Зміни, які відбувалися у взаємовідносинах між центральною та місцевою владою більшості європейських країн, знайшли закономірне відображення у формуванні доходної бази місцевих бюджетів. У переважній їх більшості основу доходної бази місцевих бюджетів складають податкові надходження. Виняток становить Велика Британія, де перевага надається субсидуванню і, відповідно, частка грантів у сукупних доходах місцевих бюджетів країни є найвища. Таке становище спричинено національними особливостями функціонування органів місцевого самоврядування, які не мають самостійних прав і фактично перетворилися на адміністративні органи центрального уряду.

У складі податкових доходів місцевих бюджетів європейських країн, як правило, переважають місцеві податки, до яких віднесено майнові, місцеві прибуткові, промислові, податки на професію, а також чисельну групу дріб'язкових за своїм фіскальним значенням податків, які відображають політику місцевих органів влади (екологічні, на полювання, на собак і т.п.).

Національні особливості розвитку кожної країни зумовлюють різноманітність взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади у сфері розподілу доходних джерел між державним та місцевими бюджетами. Так, якщо у Великій Британії, де самоврядування не набуло значного розвитку, в кінці XX ст. лише приблизно 14% сукупних доходів формувалося з податкових надходжень, а решта - за рахунок державних субсидій та субвенцій, то в Швеції, де в наслідок проведених реформ було досягнуто високого ступеня децентралізації та автономії місцевих органів влади, власні податкові надходження в доходах місцевих бюджетів складали наприкінці 1990-х років 70,1% і лише 19,1% - державні субсидії.

Податкові доходи місцевої влади мають значні відмінності. У Великій Британії вони майже повністю формуються за рахунок одного майнового податку, що є винятком із загальнорозповсюд- женої практики місцевого оподаткування із застосуванням великої кількості дріб'язкових податків, які в платників створюють ілюзію невеликого податкового тягаря. Окрім Великої Британії, майнові податки відіграють суттєву роль у доходах місцевих бюджетів США - наприкінці XX ст. за їх рахунок було забезпечено надходження більше, ніж 45% власних доходів бюджетів місцевого самоврядування або понад 70% податкових надходжень місцевих бюджетів; в Іспанії - більше ніж 20% власних доходів або 30% податкових надходжень місцевих бюджетів; у Франції - понад 25% власних доходів або 35% податкових надходжень до місцевих бюджетів.

У країнах Північної Європи, де найвищі показники життєвого рівня і, відповідно, високі податки, у формуванні доходів місцевих бюджетів велику роль відіграють муніципальні прибуткові податки: в Швеції наприкінці 1990-х років за їх рахунок було сформовано 70% сукупних доходів місцевих бюджетів, у Данії - понад 40%, у Норвегії - більше ніж 35%.

Загальна кількість місцевих податків в окремих країнах досить значна і, відповідно, їх роль у формуванні доходів місцевих бюджетів відчутна.

У цілому місцеві податки зарубіжних країн поділяють на чотири групи:

- власні місцеві податки.

Вони встановлюються місцевими органами самоврядування і справляються лише на території місцевої спілки. До них належать прямі і непрямі податки: особисті прибуткові, податки на прибуток корпорацій, майнові, земельні, промислові, на автомобілі, на професії, місцеві акцизи, на покупки тощо. Найбільше фіскальне значення мають податки на доходи (громадян та підприємств) і майнові;

- надбавки до державних податків на користь місцевих бюджетів. Крім того, до цієї групи належать відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в доходах місцевих бюджетів. Розміри відрахувань, а також граничні рівні надбавок визначаються центральним урядом;

- податки, що стягуються у вигляді плати за послуги, які надаються місцевою владою (за користування електроенергією, газом, водопроводом, каналізацією, послугами зв'язку, автостоянками, за видачу різного роду документів органами місцевої влади);

- податки, які відображають політику місцевої влади.

Головним чином це екологічні податки; значної фіскальної ролі вони не відіграють, проте сприяють охороні навколишнього середовища та економному використанню обмежених природних ресурсів.

До місцевих бюджетів зарубіжних країн надходять неподаткові надходження:

- штрафи, збори;

- доходи від майна, яке належить місцевим органам влади;

- орендна плата;

- кошти від продажу об'єктів муніципальної власності;

- кошти, залучені від розміщення муніципальних позик та ін.

Частка неподаткових надходжень достатньо велика в сукупних доходах місцевих бюджетів окремих країн, проте їх склад та структура іноді значно відрізняються. Так, у США, Великій Британії, Швеції важливе місце серед неподаткових надходжень займають доходи від підприємницької діяльності та власності. У Франції, Німеччині та Данії значного розповсюдження набули місцеві позики. У США неухильно зростають надходження до місцевих бюджетів від надання платних послуг (за водопостачання, каналізацію, прибирання сміття). У Норвегії переважають надходження за водопостачання, каналізацію, утримання дітей у дитячих садках. В Італії - шкільний збір, за використання державних земельних ділянок, місцеві ліцензійні збори, у Швеції (за енерго- та водопостачання, використання відходів). Збільшення обсягу платних послуг частково зумовлено протистоянням державній політиці підвищення податків.

Ще однією достатньо великою групою доходів місцевих бюджетів ринкових країн є гранти. Гранти - це надходження коштів з бюджетів іншого, як правило, вищого рівня. їх частка в доходах місцевих бюджетів коливається в більшості країн від 1/4 до 1/3, рідше - до 1/2 сукупних доходів. Виняток становить Велика Британія, де гранти домінують серед усіх джерел фінансових ресурсів місцевого самоврядування. Ниніас спостерігається тенденція до збільшення їх ролі у формуванні фінансових ресурсів місцевої влади, що відповідає загальному розповсюдженню принципу суб- сидіарності в Європі й світі. Крім того, якщо розглядати види субсидій, які виділяються центральним урядом, то перевага все більше надається незв'язаним субсидіям перед цільовим субвенціюванням. Як свідчить досвід, цільове субвенціювання не обмежує самостійність органів місцевого самоврядування і сприяє розвитку їхньої ініціативи, активізує діяльність щодо задоволення потреб населення територіальних громад.

Витрачання ресурсів місцевої влади загалом визначається ступенем децентралізації влади, рівнем розвитку місцевого самоврядування та його фінансовою автономією. Неабиякий вплив на склад видатків місцевих бюджетів має бюджетна політика, яку проводить центральний уряд країни. Наприкінці XX - початку XXI ст. спостерігається чітко окреслена соціальна спрямованість у витрачанні коштів місцевих бюджетів. Найбільшими групами видатків місцевих бюджетів є утримання закладів освіти, охорони здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення населення. На частку цих груп видатків у країнах з розвинутою ринковою економікою припадає 40%-84% коштів місцевих бюджетів. Причому в країнах із соціально орієнтованою економікою частка видатків соціального спрямування досягає максимального значення (Данія - 84, Норвегія - 72%), у федеративних країнах і Великій

Британії, де місцеве самоврядування обмежене, - знаходиться на середньому рівні (США - 61%, Німеччина - 52, Велика Британія - 61%), а в найбільш централізованій країні - Франції - і державній автономії - Іспанії - з нерівномірно розвинутим самоврядуванням, частка видатків із місцевих бюджетів, які мають соціальне спрямування, найнижча (у Франції - 40, Іспанії - 29%).

Якщо розглядати місце інших видатків, то можна сказати, що перевага однієї чи іншої групи виключно зумовлюється національними особливостями країн, розмежуванням повноважень між рівнями влади, які склалися протягом тривалого історичного періоду. Достатньо вагомими в усіх країнах є видатки, пов'язані з наданням муніципальних послуг (13% сукупних видатків місцевих бюджетів країн, що нами розглядалися), витрати, зумовлені житловим будівництвом та створенням комунальних зручностей (25%), здійсненням розважальної, культурної та релігійної діяльності (8%), утриманням муніципального транспорту та засобів зв'язку (11%), охороною громадського порядку (12% сукупних видатків).

Підбір критеріїв для проведення фінансового вирівнювання за кордоном багато в чому зумовлюється національними особливостями соціально-економічного розвитку країн, обраними пріоритетами суспільного розвитку, політичною ситуацією всередині країни, гостротою внутрішніх проблем і необхідністю їх розв'язання тощо. Спільними для багатьох країн критеріями в процесі фінансового вирівнювання є чисельність населення, а також податкоспроможність територіальних громад.

У Канаді єдиним критерієм для визначення фінансових потреб провінцій є чисельність населення. У Швеції платежі на вирівнювання відмінностей у структурі і обсягах витрат муніципалітетів залежать від клімату, щільності населення, його вікової і соціальної структури. У Франції при визначенні загальних дотацій на функціонування враховується чисельність населення, його оподатковувані доходи, кількість учнів у системі дошкільної і обов'язкової шкільної освіти, масштаби дорожнього господарства, кількість «соціальних» квартир. У Німеччині критерієм для надання загальних дотацій комунам є різниця між фінансовими потребами та податковою силою комун. При визначенні фінансової потреби враховується: виконання функцій центру; чисельність населення і студентів; довжина доріг, наявність шахт; характер території.

У розрахунках загальної субсидії на розвиток громади в США враховується ступінь бідності, чисельність населення, перенаселення житлових приміщень, термін служби житла і відставання приросту населення у порівнянні з іншими містами.

В Іспанії цільові дотації органам місцевої влади надаються з врахуванням чисельності населення, загального збору податків, наявності суспільних шкіл.

У Росії в процесі фінансового вирівнювання враховується податковий потенціал територій, кількість населення, мінімально необхідні видатки територіальних бюджетів.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке бюджетний унітаризм?

2. Що таке бюджетний федералізм?

3. Що відноститься до критеріїв фінансового вирівнювання

за кордоном?

4. Які основні причини збільшення видатків місцевих бюджетів зарубіжних країн?

5. У яких країнах частка видатків соціального спрямування

найвища?

6. У яких країнах частка видатків соціального спрямування

найнижча?

<< | >>
Источник: Бечко П.К., Ролінський О.В.. Місцеві фінаси. Навч. пос. - К.: Центр учбової літератури,2007. - 192 с.. 2007

Еще по теме ТЕМА 8 . ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ:

  1. Оцінка реформ регіональних та місцевих органів влади в країнах ЦСЄ
  2. Бюджети місцевих органів влади, фінансове вирівнювання
  3. Фінанси місцевих органів влади та фінансове вирівнювання у Франції
  4. 1.4. Зарубіжний досвід забезпечення фінансової автономії органів місцевого самоврядування
  5. Фінанси місцевих органів влади та міжбюджетні відносини
  6. 1.3. Основні вежі розвитку органів контрольно-ревізійної роботи у зарубіжних країнах
  7. Тема 1. Основи організації фінансів підприємств
  8. Теоретичні основи місцевих фінансів
  9. 1.4. Правова основа та організаційні схеми контролю в зарубіжних країнах
  10. Поняття фінансів підприємств, їх функції. Основи організації фінансів підприємств
  11. 1.2. Фінансові ресурси органів місцевого самоврядування України як основа їх фінансової автономії
  12. Фінансова незалежність органів місцевого самоврядування. Її матеріальна та фінансова основа
  13. Керування фінансами в зарубіжних країнах
  14. 2. Міністерство фінансів України - центральний орган виконавчої влади
  15. 1.1. Маркетингові моделі діяльності органів влади
  16. Структурна будова та класифікація фінансових систем зарубіжних країн
  17. Бюджетні системи в зарубіжних країнах, бюджетна класифікація
  18. 4. Бюджетні відносини в розвинених зарубіжних країнах
  19. Досвід зарубіжних країн у застосуванні логістики.
  20. 2.2. Досвід правового забезпечення господарсько-торговельної діяльності в зарубіжних країнах