<<
>>

«СЛАБКІ МІСЦЯ» І НЕВИРІШЕНІ ПРОБЛЕМИ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ ТА СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ПОДАЛЬШИХ РЕФОРМ

Бюджетна реформа сприяла подоланню низки важливих проблем бюджетної системи, підвищенню ефективності її функціонування та запровадила нові потенційно досить ефективні бюджетні механізми економічної політики.

Разом з тим існує комплекс проблем, що залишаються актуальними і після проведеної реформи. Серед них варто зазначити такі.

1. Ігнорування норм бюджетного законодавства.

У 2011 р. завдяки понадплановому зростанню доходів уряд ініціював збільшення державних видатків[120]. Додаткові ресурси були спрямовані на збільшення соціальних виплат, підтримку житлово-комунального господарства м. Києва, дотації вугледобувним підприємствам тощо. Водночас відповідно до нового Бюджетного кодексу надпланові надходження уряд зобов’язаний спрямувати лише на реалізацію пріоритетних інвестиційних програм або здійснення заходів, пов’язаних з проведенням соціальних реформ.

2. Відсутність достатніх ефективних змін у питанні реформування сфери видатків. Проблеми, що знижують ефективність витрачання бюджетних коштів, наявні на всіх ланках бюджетної системи: від бюджетного прогнозування до розміщення державних замовлень та контролю за витрачанням коштів. Формально Україна запровадила передові західні елементи бюджетного механізму, зокрема принцип формування бюджету, відомий як «згори-донизу», програмно-цільовий метод та середньострокове бюджетне прогнозування. Проте на практиці їх функціонування дещо викривлено, що призводить до зниження ефективності бюджетної системи загалом. Відкритими залишаються питання напрямів витрачання бюджетних коштів, зокрема доцільність підтримки державних вугледобувних підприємств, які орієнтовані більшою мірою на роботу з приватним сектором (приватизовані коксохімічні підприємства та електростанції), забезпечуючи прибуток їх власникам за рахунок бюджетних коштів. Важливим також є питання про те, коли українські авіапідприємства, на які держава витрачає значні бюджетні кошти у вигляді гарантій за кредитами чи на збільшення статутного фонду, почнуть приносити прибуток.

3. Невирішеність питання щодо підвищення ефективності інвестиційних видатків бюджету. Передусім це стосується потужних національних проектів, фінансування яких наразі розпорошено між різними фондами та програмами. Діюча модель продемонструвала свою практичну неефективність. У Програмі економічних реформ зафіксовано досить важливе завдання створення Регіонального фонду розвитку, який має акумулювати бюджетні ресурси для інвестицій в регіональні проекти розвитку, але в ній не міститься заходів щодо централізації фінансових ресурсів для здійснення загальнодержавних інвестицій.

4. Маніпулювання фінансовими потоками між державним бюджетом, позабюджетними фондами та державними монополіями. У ході бюджетної реформи так і не було знайдено дієвих механізмів обмеження маніпулювань фінансовими потоками. У 2011 р. уряд продовжив практику бюджетної підтримки Пенсійного фонду та НАК «Нафтогаз України». Така політика призводить до непродуктивного використання бюджетних коштів і є соціально несправедливою.

5. Слабкий контроль за цільовим використанням коштів. Інформація щодо нецільового використання коштів регулярно з’являється у відкритих джерелах та офіційних звітах Рахункової палати України. Проте контролюючі органи досить слабко реагують на зловживання, що свідчить про неефективність системи контролю за цільовим використанням коштів.

6. Відсутність обмежень щодо боргової політики уряду. Незважаючи на те, що новим Бюджетним кодексом встановлені номінальні обмеження щодо державного та місцевого боргів, у ньому відсутні обмеження стосовно напрямів використання боргових ресурсів. Наприклад, у Великобританії боргові ресурси можуть бути залучені лише на реалізацію тих проектів, що матимуть результати, якими можуть скористатися майбутні покоління. У такому разі є справедливим, що майбутні покоління мають погашати частину запозичень, які були залучені для фінансування таких проектів. В Україні ж значна частина боргових ресурсів спрямовується на покриття поточних видатків, тоді як нащадкам залишаються лише зобов’язання.

Очевидно, що така політика є економічно необгрунтованою і матиме негативні наслідки для економіки у довгостроковій перспективі. Затверджена урядом Середньострокова стратегія управління державним боргом на 2011-2013 роки апріорі не може створити обмежень для боргової політики, оскільки у будь-який час може бути переписаною самим же урядом для вирішення кон’юнктурних завдань.

7. Недостатня бюджетна децентралізація. Як довів аналіз нового Бюджетного кодексу, уряд ще не готовий провести реальну децентралізацію бюджетної системи. Передані місцевим бюджетам джерела все ще не є достатніми для фінансування навіть власних повноважень. Крім того, передаючи частину дохідних джерел, центральна влада передала на місцевий рівень і перелік зобов’язань, що раніше фінансувалися урядом. За таких умов процес бюджетної децентралізації можна вважати лише таким, що врешті-решт зрушив з місця, але все ще знаходиться на початковому етапі.

8. Дезінтегрованість системи соціально-економічного та бюджетного планування. На сьогодні існує досить слабкий взаємозв’язок між соціально-економічною та бюджетною політиками уряду. Згідно з чинним законодавством законопроект про державний бюджет та проект Державної програми економічного та соціального розвитку України на цей же бюджетний період подаються до парламенту одночасно. Крім того, зазначена Державна програма має бути не тільки узгоджена із законопроектом про державний бюджет, а й містити головні положення Програми діяльності Кабінету Міністрів, а також головні положення Послання Президента. Проте на практиці синхронізація соціально-економічного і бюджетного планування навіть на короткостроковий період є формальною, а окремі положення названих документів часто суперечать одне одному. За таких умов втрачається єдність і системність в питаннях соціально- економічної політики держави.

Таким чином, новий Бюджетний кодекс містить як технологічні, так і методологічні недопрацювання. Вони знижуватимуть ефективність нових механізмів, що впроваджені Кодексом для реалізації політики економічного зростання.

Теоретично комплекс зазначених проблем можна вирішити («дорегулювати») підзакон- ними нормативно-правовими актами або сподіватися на ефективну практику їх застосування. Водночас, як свідчить попередній досвід, відсутність чітких законодавчих механізмів в Україні є чинником викривлення бюджетної політики та зниження її ефективності.

Виходячи з наявності невирішених проблем та тих стратегічних економічних пріоритетів розвитку, які декларує Україна, видається очікуваним і невідворотним продовження бюджетної реформи. Головними завданнями подальших заходів бюджетної реформи, на нашу думку, мають бути такі.

1. Удосконалення принципів формування бюджету та механізмів використання бюджетних ресурсів. Україна в бюджетному процесі теоретично застосовує принцип формування бюджету, відомий як «згори-донизу», що успішно використовується в низці країн (Канада, Австрія, Швеція, Нова Зеландія). Цей принцип передбачає, що уряд спочатку оцінює прогнозовані надходження бюджету (тобто власні ресурси), а потім розподіляє їх між різними «конвертами» (своєрідними автономними бюджетними фондами, кожен з яких закріплений за головним розпорядником бюджетних коштів і є фінансовим забезпеченням його діяльності). Головні розпорядники можуть розподіляти бюджетні кошти на власний розсуд за самостійно обраними ними пріоритетами, але їхні фінансові ресурси обмежені лімітом конверту. Таке обмеження змушує розпорядників бюджетних коштів обирати найефективніші проекти, відсікаючи менш фективні, що стимулює максимально ефективне використання бюджетних коштів та консолідує видаткову дисципліну.

В Україні формування бюджету відбувається за схожим принципом. Міністерство фінансів на стадії розробки бюджету доводить до відома головних розпорядників граничні обсяги їхніх видатків, і ті своєю чергою обирають власні пріоритети (відображені в бюджетних програмах) розподілу коштів на наступний рік. Загалом цей механізм є одним із головних чинників ефективності бюджетних систем західних країн, але в Україні він містить низку вад, що блокують його дію.

По-перше, при розробці бюджетних програм головні розпорядники бюджетних коштів в Україні не завжди керуються пріоритетом ефективності використання бюджетних коштів. На погляд автора, ця проблема обумовлена відсутністю політичної відповідальності за дії таких розпорядників. В західних країнах саме головні розпорядники бюджетних коштів несуть публічну та політичну відповідальність за ефективність витрачання коштів, тому громадськість та опозиція їх прискіпливо контролює, змушуючи ефективно використовувати отримане фінансування. На офіційних сайтах відповідних органів розміщена детальна інформація про перелік бюджетних програм, під які головні розпорядники отримали бюджетні кошти, стан та результати виконання цих програм. Зловживання чи навіть просто неефективне витрачання бюджетних коштів часто є підставою для звільнення керівника органу влади, який є їх розпорядником. В Україні ж керівники державних відомств часто не несуть жодної відповідальності навіть за відкриті зловживання в процесі витрачання бюджетних ресурсів.

По-друге, в Україні вкрай багато головних розпорядників бюджетних коштів та бюджетних програм (на

2012 р. було визначено 82 головних розпорядників бюджетних коштів та 581 бюджетних програм). За такої ситуації Міністерство фінансів фізично не може проаналізувати ефективність та обґрунтованість всіх бюджетних запитів, а також відповідність напрямів використання фінансових ресурсів стратегічним та поточним завданням соціально-економічної політки уряду. Як свідчить досвід розвинених країн, ефективний розподіл коштів можливий за наявності 10—20 головних розпорядників бюджетних коштів.

Програмно-цільовий метод складання та виконання бюджету в Україні працює також з суттєвими недоліками. Українська практика залишається далекою від європейських стандартів. Передусім через те, що стратегічні цілі та завдання, зафіксовані в бюджетних програмах, є занадто загальними, а показники результату — розпливчастими. Очікувані результати бюджетних програм повинні мати кількісне вираження, щоб Міністерство фінансів у процесі їх погодження могло оцінювати економічну ефективність різних програм та обирати ті, які матимуть максимально можливий економічний ефект при мінімальних затратах.

Потребує удосконалення і механізм середньостроко- вого бюджетного прогнозування. Нині воно має більшою мірою формальний характер. Прогнозовані показники майбутніх періодів повинні бути обґрунтованими і відображати конкретні пріоритети та завдання головних розпорядників бюджетних коштів, які вони планують реалізувати у середньостроковій перспективі.

Загалом, усунувши наведені вище вади у сфері розподілу та витрачання бюджетних коштів, держава могла б отримати значний додатковий фінансовий ресурс для розвитку без посилення фіскального тиску на економіку.

2. Розподіл державного бюджету на поточний бюджет та бюджет розвитку. Ідея двох бюджетів базується на тому, що планування, фінансування та контроль за видатками на поточну діяльність та на проекти розвитку потребують різних методологічних підходів. Поточний бюджет має бути збалансованим, відповідно поточні видатки держави — відповідати її постійним доходам. В іншому разі існує ризик, що дефіцит поточного бюджету переросте в хронічний, оскільки поточні видатки зазвичай не призводять до прямої віддачі до бюджету в наступних періодах. Розширення поточних видатків дійсно може пожвавити внутрішній попит і сприяти економічному зростанню, але сам бюджет принаймні в короткостроковій перспективі не отримає додаткових коштів. Залучаючи нерегулярні надходження (доходи від приватизації, кредити тощо) для покриття видатків поточного бюджету, держава фактично витрачає кошти майбутніх поколінь.

На відміну від поточного бюджету, бюджет розвитку спрямований на реалізацію інвестиційних проектів, що матимуть певну віддачу в майбутньому і, відповідно, зокрема, додаткові надходження до бюджету. Відтак, для фінансування національних проектів розвитку прийнятним є залучення нерегулярних надходжень, зокрема доходів від приватизації чи боргових ресурсів. Вони у кінцевому підсумку дозволять отримати певний економічний ефект, завдяки якому можливо не лише покрити витрати, а й отримати прибуток.

Відчутною є різниця між поточним бюджетом та бюджетом розвитку також у плануванні видатків і контролю. Очевидно, щодо бюджету розвитку має застосовуватися середньострокове і довгострокове планування. Крім того, на початку затвердження проектів, що фінансуватимуться у цій частині видатків бюджету, має бути здійснений детальний аналіз їхньої економічної ефективності та «стратегічної віддачі» з точки зору національних інтересів. Натомість видатки поточного бюджету прогнозувати надто складно, оскільки, наприклад, розмір соціальних трансфертів залежить від склад- нопрогнозованих у середньостроковій перспективі чинників, таких як інфляція, зростання ВВП, фонду оплати праці тощо. Як свідчить досвід, прогнозування даних показників навіть на короткостроковий період в Україні є вкрай неточним, а прогнозування таких чинників, як політична кон’юнктура, що впливає на обсяг поточних видатків навіть більше ніж економічна, взагалі є неможливим. Загалом доцільність запровадження середньо- строкового планування (не плутати з прогнозуванням) поточних видатків є досить дискусійною.

Бюджет розвитку може існувати у різних формах:

а) окремий фонд в рамках державного бюджету;

б) позабюджетний інвестиційний фонд (Фонд розвитку, Стабілізаційний фонд тощо);

в) Державний банк реконструкції та розвитку.

Кожна із зазначених організаційно-правових форм

має свої переваги та «слабкі місця». Встановлення оптимальної моделі для України потребує окремого аналізу.

3. Структуризація загального фонду державного бюджету. Сьогодні всі доходи, які формують загальний фонд бюджету, є нецільовими. Відповідно видатки відокремлені від доходів. Така модель державного бюджету не властива більшості західних країн. Зазвичай там у рамках бюджету функціонують внутрішні фонди. Наприклад, у багатьох західних країнах видатки на соціальні трансферти та соціальне страхування фінансуються лише з бюджетних надходжень від податків на доходи фізичних осіб. Така модель вбачається досить раціональною і обґрунтованою. Оскільки соціальні трансферти є механізмом вирівнювання доходів різних верств населення, цілком логічним є те, що їх розмір має залежати від рівня добробуту населення. Недоцільно спрямовувати на соціальні трансферти (через загальний фонд), наприклад, доходи від акцизного збору на імпорт та виробництво нафтопродуктів, що сплачується власниками транспортних засобів, як це мало місце певний час в Україні. Розширення ролі спеціального фонду дозволило б сформувати чітку прив’язку між обсягом державних послуг та благ до рівня і структури податкового навантаження на економіку. За такої моделі громадяни матимуть чітке уявлення про те, на що спрямовуватимуться їхні податки і, відповідно, свідоміше ставитимуться до питань оподаткування.

4. Запровадження системи збалансованих автономних фондів сектору державних фінансів. Україна має законодавчо закріпити принцип збалансованості позабюджетних фондів та природних монополій. Проблеми таких структур, як Пенсійний фонд України, НАК «Нафтогаз України», Укрзалізниця, мають вирішуватися через оптимізацію та реформування відповідно пенсійної системи, газового ринку та ринку залізничних перевезень, а не за рахунок коштів платників податків. Система горизонтальних трансфертів має зводитися до покриття державою витрат таких структур, які вони здійснюють через державну політику пільг та субсидій окремим категоріям населення.

5. Запровадження механізмів стримування надмірного збільшення видатків соціального спрямування.

Оскільки українська політична система є досить поляризованою, уникнути ризику відновлення політики соціального популізму видається практично неможливим. Тому раціональним і досить перспективним механізмом подолання даного ризику є автоматизація процесу розрахунку базових соціальних стандартів і мінімізація суб’єктивного впливу на цей процес. У даному контексті необхідним є розробка і включення до Бюджетного кодексу України чіткої формули визначення розміру базових соціальних стандартів (передусім прожиткового мінімуму, мінімальної заробітної плати). Розмір соціальних стандартів має індексуватися на рівень інфляції плюс зростання ВВП чи продуктивності праці. Ця формула змусить уряд концентруватися на зростанні ВВП, оскільки саме від його динаміки залежатиме динаміка соціальних видатків. Аналогічні «антипопулістські» механізми успішно діють в інших країнах.

6. Продовження процесу бюджетної децентралізації. Децентралізація бюджетної системи дозволить сформувати фінансово стійкі та економічно автономні регіони та органи місцевого самоврядування, що здатні реалізовувати активну соціально-економічну політику та підвищити ефективність бюджетних видатків. Даний напрям реформи має включати як розширення фінансової бази місцевих бюджетів, так і перегляд моделі міжбюджетних відносин. Останнє потребує чіткої структуризації розмежування власних та делегованих повноважень, що реалізують місцеві органи влади. При цьому обсяг делегованих повноважень має бути чітким і обмеженим, і саме на його виконання держава має надавати цільові трансферти з державного бюджету. Для фінансування власних повноважень має бути розширений кошик доходів органів місцевого самоврядування.

Крім того, оскільки більшість місцевих бюджетів отримують з державного бюджету трансферти вирівнювання, раціональнішим є надати цим бюджетам можливість залишати частину національних податків, зібраних на відповідній адміністративно-територіальній одиниці, у своєму розпорядженні. Тим самим з перерозподільно- го процесу буде вилучена ланка державного бюджету, що підвищить ефективність і оперативність руху коштів у бюджетній системі.

Таким чином, вертикальний вимір подальших реформ системи державних фінансів має відбуватися з одночасною реалізацією трьох важливих завдань:

• передача на місцевий рівень повноважень та відповідальності за їхню реалізацію;

• посилення фінансової потужності регіонів за рахунок реформування і перерозподілу системи оподаткування;

• обмеження трансфертів з центрального бюджету цільовими трансфертами на виконання делегованих державою функцій.

7. Запровадження механізмів стимулювання економічної активності місцевої влади. З метою стимулювання здійснення активної економічної та фіскальної політики раціональним видається перехід на зв’язану модель податкової системи. Зміст такої моделі полягає в закріпленні за місцевими бюджетами частки доходів державних податків, надходження яких не буде враховуватися при розрахунку міжбюджетних трансфертів. Очевидно, що податки, на збір яких місцеві органи влади досить слабко впливають (передусім ПДВ), мають залишитися виключно «централізованими» податками. На наш погляд, найефективнішим заходом є закріплення за місцевими бюджетами 10 % від збору на відповідній території податку на прибуток підприємств, що сприятиме їх зацікавленості в активізації роботи щодо зростання надходжень цього податку та покращення умов для ведення бізнесу.

Крім того, для стимулювання реалізації фіскального потенціалу адміністративно-територіальних одиниць необхідним заходом є закріплення за другим кошиком 50 % доходів, зібраних понад прогнозованого обсягу надходжень першого кошику. Це створить комплекс стимулів для зацікавленості місцевих органів влади у нарощуванні податкових надходжень на своїй території.

Наведені вище додаткові статті доходів місцевих бюджетів мають стати основою бюджету розвитку, який залишатиметься складовою спеціального фонду. Це не лише створить належну фінансову базу для соціально- економічного розвитку регіонів, а й сформує пряму залежність між фіскальною активністю місцевих органів влади та їхніми інвестиційними можливостями, що змусить місцеву владу займати активнішу позицію в питанні реалізації податкового потенціалу регіону.

8. Перегляд механізмів перерозподілу загальнонаціональних податків. Наразі в Україні на процес перерозподілу бюджетних коштів чиниться значний політичний тиск. Для того, щоб мінімізувати суб’єктивний вплив на перерозподіл державних коштів та забезпечити більшу обґрунтованість цього процесу, потрібно поширити практику формульного розрахунку трансфертів, а також переглянути окремі діючі формули розподілу національних податків. Наприклад, нинішній механізм перерозподілу податку на доходи фізичних осіб, згідно з яким він спрямовується за місцем реєстрації платника податків, який є податковим агентом з нарахування та сплати податку, призводить до того, що більшу частину цього податку акумулюють ділові центри України. Навіть якщо окремі філіали компаній функціонують у регіоні, де місцева влада фінансує надання публічних товарів та послуг під відповідну кількість працівників, податок сплачується за місцем реєстрації компанії, а не місцем роботи відповідного філіалу. Таким чином, регіони, передусім слаборозвинені, отримують менше коштів від податку на доходи фізичних осіб навіть за більшої кількості робочих місць попри те, що вони, навпаки, потребують більше коштів для стимулювання ділової активності. Тому доцільним є формування єдиного фонду надходжень податку на доходи фізичних осіб і перерозподіл його через застосування формульного підходу, який має спиратися на кількість офіційно зареєстрованих жителів на відповідній території.

Таким чином, порядок денний для реформ бюджетної системи передбачає вагомі кроки. Разом з тим варто зазначити, що подальше проведення реформ в бюджетній системі має супроводжуватися ефективною бюджетною політикою, спрямованою на забезпечення сталого економічного розвитку на інноваційно-інвестиційній основі та підвищення добробуту громадян. Відтак, важливими завданнями бюджетної політики мають бути такі.

1. Зменшення дефіциту бюджету. В посткризовий період уряд має забезпечити бездефіцитний бюджет, а боргові залучення повинні здійснюватися з метою подовження середньозваженого строку до погашення державного боргу та зниження середньозваженого рівня вартості обслуговування боргу. Зазначимо, що 20132014 рр. для більшості країн є орієнтиром виходу на бездефіцитний бюджет після різкого зростання дефіцитів в умовах фінансово-економічної кризи в 2008-2009 рр.

та планомірного подолання дисбалансів у системі державних фінансів, яке триває з 2010 р. Разом з тим можливим і доцільним для України може вважатися дефіцитне фінансування інвестиційних видатків в проекти та програми, доходи бюджету від яких в перспективі дозволять щонайменше покрити боргові ресурси, залучені для їх фінансування. Запозичення для фінансування інвестиційних проектів мають бути обмежені 2 % ВВП з метою зниження тиску на цінову стабільність та курсу національної валюти.

2. Зменшення боргового тиску на економіку. В умовах нестабільності та невизначеності стосовно глобальних економічних тенденцій та економічної динаміки в середньостроковій перспективі Україна у разі наявності надпланових надходжень до бюджету має спрямувати кошти на дострокове погашення частини державного боргу. Це дозволить не лише зменшити видатки бюджету на обслуговування боргу (виплати відсотків), але й підвищити стійкість системи державних фінансів до зовнішніх негативних чинників. Враховуючи, що наявність ризиків щодо девальвації національної валюти автоматично призведе до зростання державного боргу у гривневому вираженні, доцільним видається надати пріоритет достроковому погашенню зовнішніх боргових зобов’язань.

3. Збереження високого рівня інвестиційних видатків зведеного бюджету. З метою активізації економічної динаміки та структурних зрушень в господарському комплексі України видається доцільним збереження в середньостроковій перспективі обсягу інвестиційних видатків зведеного бюджету на рівні 5 % ВВП (плановий показник на 2012 р.). При цьому зростання ВВП понад планові показники дозволить автоматично збільшити обсяги інвестиційних видатків. Такий показник інвестиційних видатків має стати утвердженим орієнтиром при підготовці бюджету.

4. Зростання розміру соціальних виплат. Враховуючи те, що Україною задекларовано курс на побудову соціально-орієнтованої економіки, значна частина додаткових бюджетних надходжень повинна бути спрямована на поліпшення добробуту громадян. Водночас необхідно відмовитися від механістичного підвищення базових соціальних стандартів та зосередити увагу на:

а) перегляді методики визначення та розрахунку розміру мінімального прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати;

б) селективній підтримці окремих найменш соціально захищених категорій населення (вчителі, лікарі, чорнобильці, особи з обмеженими фізичними здібностями та ін.).

Крім того, необхідно упорядкувати систему пільг, що дозволить збільшити пільги тим категоріям населення, які дійсно їх потребують, без додаткового зростання видатків бюджету.

5. Інвестиції в проведення реформ. З часу відновлення незалежності в Україні залишаються актуальними низка реформ, які все ще не були реалізовані не в останню чергу через брак коштів. До таких варто віднести реформу ЖКГ, адміністративно-територіальну реформу, земельну реформу та ін. Бюджетна політика в середньо- строковій перспективі має забезпечити фінансування видатків на проведення таких реформ.

5.2.

<< | >>
Источник: Молдован О.О.. Державні фінанси України: досвід та перспективи реформ : монографія / О. О. Молдован. - К. : НІСД,2011. - 380 с.. 2011

Еще по теме «СЛАБКІ МІСЦЯ» І НЕВИРІШЕНІ ПРОБЛЕМИ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ ТА СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ПОДАЛЬШИХ РЕФОРМ:

  1. РОЗДІЛ V. НЕВИРІШЕНІ ЗАВДАННЯ ТА СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ ПОДАЛЬШИХ РЕФОРМ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
  2. СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ РИНКУ ПЕРЕСТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ В УМОВАХ КРИЗОВИХ ЯВИЩ
  3. 3.1. Реформування бюджетної системи
  4. 3.2. Склад і структура бюджетної системи України
  5. Принципи побудови бюджетної системи України
  6. 3.3. Взаємовідносини між ланками бюджетної системи
  7. Економічна природа місцевих фінансів, їх роль у розвитку бюджетної системи держави
  8. 3.2. Основні напрями реформування системи надання медичної допомоги
  9. Федосов В., Опарін В., Льовочкін С.. Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями: Монографія / За наук. ред. В. Федосова. — К.: КНЕУ,2002. — 387 с., 2002
  10. 13.1. Реформа жилищно-коммунального хозяйства и проблемы финансирования отрасли
  11. §4 Реформы пенсионных систем
  12. 73. Виникнення інституціоналізму в США. Веблен Подальший розвиток інституціоналізму.
  13. Стратегічні, тактичні та оперативні цілі
  14. Реформа системы внешнеэкономических связей.
  15. Реформа пенсионной системы в РФ