<<
>>

ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ У СУЧАСНІЙ ДЕРЖАВІ: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Починаючи з ХІХ ст. держава як публічний інститут відчутно розширила свій вплив на різні сфери суспільних відносин. Значною мірою це було пов’язано з підвищенням ефективності самого інституту держави, яка продемонструвала здатність дієво розв’язувати суперечності інтересів різних груп і класів суспільства.

Позитивний досвід державного управління в окремих сферах, таких як захист конкуренції, забезпечення соціального захисту населення, надання суспільних благ тощо, сприяв розширенню популярності використання механізмів державного управління і в інших сегментах господарського комплексу.

Крім того, в окремих випадках (зокрема при подоланні провалів ринку) держава виявила себе більш ефективним менеджером регулювання економічних відносин, аніж приватний капітал.

Сьогодні держава перебирає на себе значну кількість функцій, виступаючи в ролі активного регулятора суспільних відносин. Систематизуючи досвід різних країн, можна виділити такі функції держави у соціально- економічній сфері.

1. Інфраструктурна функція, яка полягає у формуванні та підтримці функціонування економічної системи через створення публічних інститутів, передусім грошово-кредитної системи, фондового ринку, договірного права тощо. У ринкових економіках держава є гарантом і захисником прав власності, законності й правопорядку, стабільності національної валюти. Крім того, будучи єдиним суб’єктом легального примусу, держава встановлює «правила гри», що регулюють організаційно- економічні та соціально-економічні відносини.

2. Захист конкуренції. Конкуренція є основним регулюючим механізмом у ринковій економіці, що забезпечує її ефективність, тому підтримка та захист конкуренції виокремлюються у самостійний напрям державної політики. Держава створює та фінансує широкий спектр інститутів, спрямованих на формування ринку, максимально наближеного до досконалого, а також для протидії спробам обмеження конкуренції, в тому числі антимонопольні органи, національні комісії регулювання природних монополій тощо.

3. Стимулювання економічного розвитку та максимально ефективної реалізації потенціалу всіх факторів виробництва. Держава прагне забезпечити максимально продуктивне та ефективне використання факторів виробництва, що виявляється в максимальній зайнятості населення, повному завантаженні капіталу та раціональному використанні наявних природних ресурсів. За допомогою регуляторних і фіскальних заходів уряд намагається наблизити стан економіки до вказаних цілей.

4. Забезпечення економіки тими товарами та послугами, які не може запропонувати в достатньому обсязі приватний сектор (суспільними благами). Приватний сектор не здатний повною мірою забезпечити всі найменування необхідних суспільству товарів і послуг через низку об’єктивних причин, на які вже було вказано вище. У випадках, пов’язаних зі створенням, споживанням та оплатою суспільних благ, особливо чистих суспільних благ, держава є ефективнішим менеджером, аніж приватний капітал.

5. Зменшення розривів в доходах між різними групами населення. Навіть у ліберальних економіках вирівнювання добробуту різних прошарків населення визнається як одне з пріоритетних завдань соціально- економічної політики. Це продиктовано не лише морально-етичними міркуваннями, а й чисто економічними чинниками. Злиденність значної частини суспільства на тлі заможності та розкоші інших провокують злочинність, агресивність та пригнічення економічної ініціативи. Крім того, держави з різкою поляризацією суспільства за критерієм доходу є політично нестабільними, що само по собі вже є досить негативним чинником економічного розвитку.

6. Антициклічна функція, сенс якої полягає в зменшенні амплітуди коливання економічних циклів. Вона історично є найновішою функцією уряду. В останній третині ХХ ст. — початку ХХІ ст., коли відбувся ренесанс «ринкового фундаменталізму», багато економістів почали говорити про втрату актуальності цієї функції.

Проте глобальна фінансово-економічна криза 20082009 рр. довела, що антициклічна функція досі є однією з основних функцій держави.

Для забезпечення стабільності уряд має здійснювати стимулюючу економічну політику в умовах охолодження економіки і стримувальну — в умовах її перегріву.

Загалом, як зазначає український економіст Я. Жаліло, «сучасна держава, окрім виконання своїх безпосередніх владних та соціальних функцій, несе відповідальність за ефективне функціонування усього комплексу відносин ринкової економіки»[37].

Розширення функцій держави, в свою чергу, вимагає розбудови адекватної системи державних фінансів, яка покликана створити фінансову та матеріальну базу для реалізації цих функцій. Окрім цього, державні фінанси починають розглядатися як важіль державного управління, за допомогою якого досягаються цілі економічної політики та згладжуються суспільні суперечності.

Зокрема, В. Федосов, В. Опарін, С. Льовочкін в монографії «Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями», формулюючи завдання державних фінансів у сучасній державі, зазначають, що «державне фінансове господарство* відіграє надзвичайно важливу роль у суспільстві. З одного боку, це господарство забезпечує функціонування інститутів держави і реалізацію її суспільних функцій. З іншого — функціонуючи в межах єдиної фінансової системи, воно забезпечує збалансування індивідуальних, корпоративних і суспільних інтересів»[38].

Поліфункціональність державних фінансів обумовлює необхідність розбудови їх складної архітектури. Симптоматично, що у сучасних країнах структура державних фінансів є досить розгалуженою як у вертикальному, так і в горизонтальному вимірах. Як зазначає В. Опарін, «розгалуженість системи державних фінансів і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади»[39]. Як правило, державні фінанси структуруються фахівцями за ланками і рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів є бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державного сектору.

За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві. Подібна структуризація державних фінансів є дещо загальною, проте відображає внутрішню структуру державних фінансів більшості країн світу.

Центральною ланкою державних фінансів є державний бюджет як централізований грошовий фонд уряду, який він використовує для фінансування реалізації державних функцій. Як зазначає В. Стоян, «бюджет як фінансовий план державних витрат і джерел їхнього покриття відіграє важливу роль у діяльності держави. Він визначає її можливості й пріоритети розвитку, роль і форми реалізації закріплених за нею функцій»[40].

У свою чергу Я. Жаліло, деталізуючи зміст, значення та функції бюджету, наголошує: «Державний бюджет має розглядатися не лише як кошторис надходжень і витрат, але насамперед - як засіб забезпечення макро- економічного збалансування та економічного зростання, фінансовий план, який, серед іншого, передбачає відтворення державою умов для власного фінансування у довгостроковому періоді»[41].

Фінансисти схильні вважати, що бюджет держави виконує дві функції - розподільну і контрольну. Зокрема, С. Юрій та В. Федосов зазначають, що розподільна функція реалізується через процес концентрації грошових коштів у руках держави і їх використання з метою задоволення загальнодержавних потреб; контрольна функція дає змогу регулювати і слідкувати, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються[42].

Водночас Я. Жаліло, зважаючи на специфіку сучасної держави, пропонує більш розширену класифікацію функцій бюджету.

• Фіскальна - полягає у фінансовому забезпеченні основних функцій, які належать до сфери відповідальності держави. Згідно зі світовою практикою до беззаперечних завдань держави відносяться забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки, підтримка соціально незахищених прошарків населення, забезпечення захисту навколишнього середовища.

У країнах з перехідною економікою коло завдань держави суттєво розширюється та містить компенсацію негативного впливу недостатності розвитку ринкових механізмів та браку децентралізованих ресурсів.

• Регулююча - спирається на фіскальне перенаправ- лення частини ресурсних потоків у країні відповідно до встановлених пріоритетів. Вилучення частини суспільного продукту у вигляді податків та неподаткових надходжень до бюджету дозволяє коригувати використання цього продукту, здійснюючи вплив як на обсяг сукупного попиту, так і на пропорцію між споживанням та нагромадженням в економіці.

• Стратегічна структурна — визначається структурою державного споживання та державних інвестицій і реалізується через вплив на міжгалузевий і міжрегіональний перерозподіл ресурсів усередині країни відповідно до поставлених довгострокових стратегічних пріоритетів. Зазначена функція набуває особливого значення в перехідних економіках, в яких відбувається суттєва структурна перебудова.

• Стимулююча — виявляється через вплив заходів державної політики на активізацію економічних процесів. Вона полягає в створенні максимально сприятливих умов для ефективної підприємницької діяльності відповідно до закону та національних інтересів країни за допомогою податкових стимулів, субсидій та дотацій, інвестицій у точки зростання тощо[43].

Розмір бюджету тісно залежить від обсягу функцій, які взяла на себе держава[44]. Наприклад, скандинавські країни, що наразі залишаються прихильниками реалізації на практиці концепції суспільства добробуту, характеризуються високою питомою вагою державного сектору у структурі ВВП, найвищою у світі заробітною платою за годину роботи, великим соціальним пакетом, що включає допомогу з безробіття, тривалу відпустку матері для догляду за дитиною, безкоштовне медичне обслуговування, безкоштовну освіту тощо. Проте для реалізації цих функцій потрібні значні фінансові ресурси, тому у скандинавських країнах один з найбільших у світі рівень оподаткування, а рівень перерозподілу ВВП через бюджет перевищує 50 %.

Натомість США завжди характеризувалися прагненням до обмеження державних функцій, особливо з питань соціальної політики, тому рівень перерозподілу ВВП через бюджет складає менше ніж 30 %.

Сьогодні у світі поширені дві моделі організації та внутрішньої структури бюджету:

• загальний фонд, який передбачає, що всі платежі, які надходять до бюджету, є безцільовими та розчиняються в ньому, формуючи єдиний фінансовий ресурс, що використовується урядом відповідно до визначених ним пріоритетів та в міру необхідності;

• система цільових фондів, за якої видатки чітко прив’язані до доходів бюджету, тобто за кожною статтею бюджетних видатків закріплено джерело фінансування у формі надходжень податку, платежу чи частини від їх надходжень.

Досить часто центральний бюджет поєднує обидва підходи. Показовим прикладом є Україна.

Попри наявність спільних базових рис, бюджет як інститут має суттєві відмінності у різних країнах.

Перша відмінність стосується структури бюджету. Одні країни включають до нього всі доходи та видатки (в тому числі системи соціального захисту), інші — поряд з центральним фондом мають низку потужних юридично відокремлених позабюджетних фондів.

Зокрема, уряди Мальти та Великобританії контролюють через центральний бюджет понад 90 % загальних доходів, що мобілізуються в державі[45], тоді як Естонія, Німеччина, Бельгія — лише близько третини. Натомість 52,3 % загальних державних доходів у Франції, 40, 4 % у Словаччині, 39,9 % у Бельгії, 38,3 % у Німеччині, 38,2 % у Греції знаходяться під управлінням соціальних фондів. У Данії, навпаки, соціальні фонди збирають лише

2 % загальних доходів[46].

Друга відмінність полягає у різних підходах щодо формування бюджету. Одні країни в процесі формування бюджету відштовхуються від наявних фінансових ресурсів (так звана система «згори-донизу»), інші, навпаки, пріоритетом визначають обсяг необхідних видатків. Відмінність у принципах формування бюджету виявляється в абсолютно різних моделях бюджетних систем.

Третя відмінність стосується бюджетного періоду. Так, у Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Голландії, Швейцарії він збігається з календарним роком; у Великобританії, Японії, Канаді бюджетний рік починається

3 1 квітня і закінчується 31 березня; у Швеції, Норвегії — з 1 липня до 30 червня, у США — з 1 жовтня до 30 вересня.

Четверта відмінність полягає в різних термінах бюджетного планування. Ми звикли до того, що бюджет схвалюється на один рік. Водночас з 60-х років ХХ ст. унаслідок розвитку програмування як однієї з форм державного регулювання економіки поряд з однорічними бюджетами у багатьох країнах почали запроваджуватися бюджети на кілька років вперед.

П’ ята відмінність стосується різних ступенів децентралізації бюджету. В більшості країн бюджетна система є децентралізованою, тобто, окрім державного бюджету, передбачається функціонування місцевих бюджетів, що включають бюджети місцевого самоврядування. Водночас у різних країнах місцеві бюджети відіграють неоднакову роль. Для прикладу: в Швеції місцеві органи влади збирають 34,7 % загального обсягу мобілізованих доходів в державі, в Ісландії - 25,9 %, у Данії - 24,8 %, у Фінляндії - 22,0 %. Натомість у Греції місцеві органи влади отримують лише 0,8 % доходів, на Кіпрі — 1,3 %, в

Естонії - 2,8 %, у Румунії 3,2 %, у Нідерландах - 3,3 %, у Болгарії - 3,4 %[47].

Бюджетні системи, особливо в розвинених країнах, в останні 40-50 років зазнали серйозних реформ. Навряд чи можна констатувати, що вони рухаються в напрямі універсалізації чи гармонізації, проте окремі ідеї набувають популярності в значній кількості країн. Такі зміни хоч і не є глобальними, проте їх можна позначити як такі, що задають тренди в розвитку бюджетних систем світу.

На наш погляд, можна виділити низку макротенденцій у бюджетних системах країн світу, що мали місце в останні десятиліття.

1. Зміна підходів щодо формування бюджету. До

кінця ХХ ст. у абсолютній більшості країн світу бюджет будувався за принципом забезпечення необхідних видатків. Уряд оцінював обсяг коштів, потрібний для фінансування його функцій в майбутніх періодах, відповідно до чого просив у представницького органу згоди на мобілізацію з економіки адекватного обсягу податків. Така практика є поширеною в багатьох країнах і досі, зокрема й в розвинених країнах. Водночас починаючи з останньої третини ХХ ст. низка країн (Канада, Австрія, Швеція, Нова Зеландія) запровадила принцип формування бюджету, відомий як «згори-донизу». Його зміст полягає у тім, що уряд спочатку оцінює надходження бюджету (тобто власні ресурси), а потім розподіляє їх між різними «конвертами»[48], розпорядниками яких є центральні органи виконавчої влади. Розпорядники бюджетних коштів можуть витрачати отримані кошти на власний розсуд за самостійно обраними ними пріоритетами, проте їх фінансова база обмежена обсягом конверту. Обмеженість коштів стимулює їх фінансувати найбільш ефективні проекти, відсікаючи менш ефективні.

Таким чином, даний механізм стимулює максимально ефективне використання бюджетних коштів та покращує видаткову дисципліну. Юридично обмежені в обсягах бюджетних асигнувань, розпорядники бюджетних коштів втрачають стимули для лобіювання виділення їм додаткового фінансування.

2. Запровадження програмно-цільового бюджету- вання (програмно-цільового методу - ПЦМ). Даний принцип був запозичений з бізнес-середовища. Через обмеженість обсягу фінансових ресурсів приватний капітал завжди намагається максимально ефективно витрачати кошти. Для цього застосовується «результаторієнтова- не» фінансування проектів, тобто на підставі детального аналізу витрат та результатів на виході. Для підвищення ефективності бюджетних видатків цей принцип почав запроваджуватися і на рівні держави. В ідеальному варіанті для того, щоб отримати мандат на мобілізацію фінансових ресурсів, уряду необхідно структурувати свої видатки за бюджетними програмами, ілюструючи результат (бажано в кількісному вимірі), що його отримає країна. Значним позитивом ПЦМ є те, що за його допомогою бюджетні видатки можна гармонізувати з пріоритетами стратегічного національного розвитку. Як правило, бюджетна програма затверджується на реалізацію конкретного пріоритету стратегії розвитку держави, деталізуючи і конкретизуючи його.

3. Середньострокове планування. Даний механізм спрямований на те, щоб ув’язати поточну бюджетну політику з довгостроковими пріоритетами розвитку держави та максимально аполітизувати бюджетний процес. Варто зазначити, що середньострокове планування та бюджетування в західному розумінні це не «п’ятирічки» часів СРСР як план на найближчі 5 років. Вони ґрунтуються на розробці бюджету в n-ому році на n+2-ий чи +3-ій роки. Іншими словами, в 2011 р. розробляється та затверджується бюджет на 2013 р. чи 2014 р., який згодом або взагалі не може переглядатися (як, наприклад, у Швеції) або може зазнавати дуже незначних коригувань (як у Австрії) з урахуванням зміни макро-економічних показників. Завдяки довгостроковому плануванню влада отримує можливість забезпечити спокійне та своєчасне прийняття бюджету з урахуванням поточного стану та майбутніх потреб.

4. Децентралізація бюджетів. Процеси бюджетної децентралізації стали поширеною світовою тенденцією в демократичних та економічно розвинених країнах досить давно. Це обумовлено тим, що центральний уряд намагається максимально розвантажити себе від локальних функцій, які більш ефективно можуть виконувати органи місцевого самоврядування, сконцентрувавшись на реалізації загальнонаціональних. Як зазначає з цього приводу І. Луніна, «децентралізація функціональних повноважень щодо вирішення державних завдань дозволяє краще враховувати індивідуальні потреби та уподобання громадян і надавати суспільні блага відповідно до їх інтересів з мінімальними витратами, а тому забезпечує оптимальне використання ресурсів країни та зростання суспільного добробуту»[49].

Як правило, до відома центральних органів влади у сучасних країнах належать, зокрема, такі функції: національна оборона, макроекономічна політика, грошово- кредитна сфера, судова система, вища освіта, соціальне забезпечення та соціальне страхування, національна транспортна інфраструктура, зв’язок. Функції на кшталт пожежної безпеки, дошкільної та шкільної освіти, реєстрації актів громадського стану, охорони правопорядку передаються на місцевий рівень.

Закономірно, що децентралізація функцій державного управління потребує децентралізації бюджетної та податкової систем. Цей процес у світовій науковій думці та політичній практиці отримав назву «фіскальної децентралізації».

Томаш М. Горват з цього приводу зазначає: «Принцип фіскальної децентралізації означає, що фінансові можливості і право ухвалювати рішення розподілені між різними рівнями виконавчої влади. Перевагою такої системи є те, що вироблені рішення безпосередньо враховують найважливіші політичні пріоритети. Основним недоліком є ускладнення координації дій адміністрацій на національному рівні для досягнення макро- економічних цілей та забезпечення балансу фінансових можливостей у державі»[50].

5. Збільшення в доходах бюджету частки податкових надходжень. Податкові джерела у структурі доходів бюджету мають стійку тенденцію заміщення неподаткових доходів, які сьогодні складають в розвинених країнах 10—20 % доходів. Це пов’язано зі звуженням державного сектору в економіці, особливо у високоприбуткових галузях, та концентрацією уряду на фіскальних методах мобілізації ресурсів. Така тенденція супроводжується зменшенням ролі фінансів державних підприємств як складової системи державних фінансів. Присутність держави фіксується на підприємствах, які, як правило, орієнтовані на виробництво суспільних товарів та послуг.

Ще однією важливою тенденцією бюджетних систем, яку можна визначити передусім у розвинених країнах, є відхід від принципу збалансованості бюджету. Це обумовлено тим, що бюджет дедалі частіше розглядається лише як інструмент досягнення макроеко- номічних і соціальних цілей — зростання економіки та соціальних стандартів населення. Ця ідея стала основою концепції та політики функціональних фінансів, прихильники якої досить стримано ставляться до не- збалансованого бюджету. Заради досягнення пріоритетних завдань (зростання ВВП, підтримка експорту,

підвищення соціальних стандартів населення) держава може погодитися на прийнятні параметри дефіциту та державного боргу.

Таким чином, бюджет сьогодні залишається досить динамічною ланкою системи державних фінансів, що постійно реформується та вдосконалюється. Зазначимо, що основні тенденції цих реформ визначають країни, що входять до Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). У її середовищі сформувалося співтовариство вищих посадових осіб, відповідальних за функціонування державних фінансів найрозвиненіших країн світу, що постійно здійснює пошук нових, ефективніших методів управління бюджетними ресурсами держави. В даному контексті для України було б вкрай важливо здійснювати моніторинг діяльності співтовариства, аналіз його нових ідей на предмет застосування такої практики в Україні.

Елементом бюджетної системи досить часто виділяють податкову систему. На ранніх етапах розвитку держави податки (в їх первинному вигляді) дійсно виконували передусім фіскальну функцію і запроваджувалися з метою наповнення казни. Разом з тим у міру розширення завдань і функцій держави податкова система була виокремлена в автономну систему. її завдання вийшли за межі завдань, що стоять перед бюджетною системою.

У сучасному світі податкова система хоч і тісно прив’язана до контексту бюджетної системи, тим не менш розглядається як окремий елемент державних фінансів. Аналізуючи питання ролі та завдань податкової системи з точки зору теорії інституціоналізму, українські економісти зазначають: «Розглядаючи податкову систему як один з суспільних інститутів, можна дійти висновку, що податки сприймаються економічними суб’єктами як плата за зменшення їхніх власних трансакційних витрат. Податковий механізм встановлює ступінь участі окремих економічних суб’єктів у фінансуванні суспільних потреб. Відбувається свого роду «обмін» між державою та платником податку, в якому платник розраховує на надання йому суспільних благ в обсязі, еквівалентному сплаченому податку»[51].

Дедалі більшу роль відіграє регулятивна функція податкової системи. Вона полягає у впливі на соціально- економічні процеси через маніпулювання рівнем податкових ставок, надання податкових преференцій, зміни режимів податкового адміністрування тощо. За допомогою зазначених інструментів може забезпечуватися прискорення економічного розвитку окремих виробництв чи вибраних територій, перерозподіл коштів між галузями економіки тощо. Як правило, реалізація регулятивної функції оподаткування забезпечується прямими податками (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств тощо), тоді як непрямі податки (ПДВ, податок з обороту, акциз) здебільшого виконують фіскальну функцію.

Низка спеціалістів у межах регулятивної функції виділяє стимулюючу функцію податкової системи як функцію більш високого порядку. Зокрема, українські фахівці вказують, що «окремий податок як такий за своєю суттю не може мати стимулюючої функції, бо він є вилученням коштів у економічного суб’єкта. Стимулюючу роль може виконувати цілісна система оподаткування. З огляду на її всезагальність, податкові преференції, які надаються, виглядають як прямий перерозподіл коштів на користь суб’єктів, які цими преференціями користуються. Відтак відповідне поєднання важелів податкового регулювання може стимулювати економічне зростання чи необхідні структурні зрушення»[52].

На наш погляд, в сучасному світі структура та механізми податкової системи є одними з визначальних чинників макроекономічної стабільності. Сприятливий фіскальний простір забезпечує високу динаміку внутрішніх інвестицій, приплив іноземних інвестицій та відповідно стабільний якісний економічний розвиток держави. Водночас, як зазначає А. І. Сухоруков, «агресивна фіскальна політика провокує «тінізацію» економіки та стримує інвестиції, які реагують на рівень податків»[53].

Оцінивши перспективи реалізації стимулюючого потенціалу податкової системи, уряди більшості країн, починаючи з другої половини ХХ ст., приділяють увагу «вбудові» у власні податкові системи механізмів стимулювання інвестицій та інновацій. Найпоширенішими механізмами стимулювання інвестиційно-інноваційної активності сьогодні є такі.

1. Стимулююча модель податку на прибуток. У розвинених європейських країнах ставки даного податку досить високі (25—35 %), але вони застосовуються лише для тієї частини прибутку, яку її власники бажають вилучити (тобто отримати як дивіденди). Але для тієї частини прибутку, яку підприємство планує інвестувати, існують лояльні податкові режими у формі знижених податкових ставок на прибуток або звільнення від оподаткування тієї частини податку, яку підприємство ре- інвестує в модернізацію.

2. Прискорена амортизація. В умовах глобальної фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. та періоду відновлення цей інструмент був найпоширенішим фіскальним стимулом. Його використання спрямовано на досягнення перевищення фіскальної амортизації над економічною (бухгалтерською). Завдяки цьому підприємства отримують значний ресурс для інвестицій, не сплачуючи податок на прибуток чи відсотки за користування кредитом. Деякі країни запровадили навіть так звану амортизаційну премію, яка надає можливість віднесення на валові витрати додаткового відсотка вартості основних засобів.

3. Спеціальні правові режими економічної діяльності (СПРЕД), передусім СЕЗ. Сьогодні у світі налічується понад 30 видів спеціальних економічних зон, що мають різні функціональні призначення (як правило, вузької спеціалізації). Уряди застосовують різні типи СЕЗ залежно від стратегії та завдань економічної політики, що можуть полягати в розвитку туристичних, банківських, страхових, експортних, транзитних видів економічної діяльності, стимулювання високотехнологічних секторів економіки тощо.

4. Податкові канікули, передусім зі сплати податку на прибуток, податків на землю та нерухоме майно. їх зміст полягає в тимчасовому звільненні підприємства від сплати цих податків за умови спрямування вивільнених коштів на інвестиційні цілі або збільшення виробництва та експорту продукції.

5. Знижені (пільгові) податкові ставки податку на прибуток, землю та нерухоме майно як менш витратна для держави альтернатива податковим канікулам.

6. Інвестиційні податкові кредити. Вони можуть бути двох видів: а) відтермінування сплати нарахованого податку (часто з додаванням відсотків за користування), б) спрямування підприємствами нарахованого податку на інвестиційні цілі без обов’язку компенсації державному бюджету відповідної суми коштів.

7. Податкові знижки, тобто зменшення бази оподаткування у спосіб включення витрат на інвестиційні цілі до валових витрат.

8. Широкий перелік інших локальних інструментів, зокрема знижена ставка відрахувань до соціальних фондів з фонду оплати праці працівників, зайнятих науково-дослідними розробками, можливість емісії підприємствами податкових векселів до реалізації готової продукції, звільнення чи пом’якшення вимог щодо обов’язкового продажу валютної виручки, спрощення процедури відшкодування ПДВ тощо.

Таким чином, податкова система стає дедалі самостійнішою ланкою державних фінансів, хоча, безумовно, тісний зв’язок її з бюджетною системою вимагає розгляду її саме в контексті останньої.

Важливою ланкою системи державних фінансів є позабюджетні цільові фонди. їх існування продиктоване необхідністю виокремлення надзвичайно важливих для суспільства видатків у спеціальні фонди й забезпечення їх самостійними джерелами доходів. Кількість фондів у системі державних фінансів може коливатися від двох- трьох до кількох десятків. Наприклад, у Великобританії налічується понад 80 великих спеціальних фондів, у США - 60, в Японії - 40.

Найпоширенішими у світовій практиці є позабюджетні фонди соціального страхування. Вперше система фондів соціального страхування була створена в Німеччині наприкінці XIX ст. В державі було прийнято закони про страхування від нещасних випадків і в разі хвороби (1883-1884 рр.), про введення пенсій у зв’язку зі старістю та інвалідністю (1899 р.) Згодом подібна система державного соціального страхування поширилася на всі країни Європи.

Сьогодні у світі існує значна кількість соціальних фондів. Найпоширенішими складовими системи є пенсійні, медичні фонди, фонди страхування у зв’язку з втратою працездатності, професійних захворювань та безробіття. Водночас зазначимо, що кількість фондів соціального страхування не впливає на сприятливість фіскального простору та бізнес-середовища. Зокрема, у Словаччині, яка є найдинамічнішою за економічним розвитком країною Центрально-Східної Європи з добрими умовами для розвитку бізнесу, налічується 8 соціальних фондів. У США також функціонує досить значна кількість фондів, головними серед яких є фонд страхування у зв’язку зі старістю, у разі інвалідності та втрати годувальника; фонд страхування державних службовців; фонд допомоги нужденним. Система соціального страхування у Німеччині також включає значну кількість автономних фондів, що охоплюють окремі види страхування - фонд пенсійного страхування робітників і службовців, фонд страхування у зв’язку з хворобою, фонд страхування на випадок безробіття тощо. У Японії налічуються 4 великі соціальні фонди: фонд страхування здоров’я, фонд національних пенсій, фонд страхування від виробничого травматизму, фонд страхування від безробіття.

У Франції до найбільш значних соціальних фондів відносяться: фонд страхування у зв’язку з хворобою, інвалідністю, материнством; пенсійний фонд; фонд допомоги сім’ям; національний фонд допомоги безробітним.

На відміну від названих, низка інших країн намагається максимально консолідувати видатки на соціальний захист. Зокрема, система державних фінансів Великобританії характеризується відсутністю спеціальних, організаційно оформлених інститутів, що займаються страхуванням конкретних видів соціальних ризиків, - страхування у зв’язку зі старістю, у разі хвороби, від безробіття, від нещасних випадків на виробництві тощо. Всі програми соціального захисту об’єднані в єдиній системі соціального захисту.

У фондах соціального страхування концентрується значний обсяг коштів, зокрема у Франції на соціальні фонди припадає понад половина доходів, що їх мобілізує держава, в Бельгії та Словаччині — понад 40 %, у Німеччині та Іспанії — 38 %, у Нідерландах та Словенії — 37 %. Лише в небагатьох країнах, наприклад, у Данії, соціальні гарантії майже повністю забезпечуються через бюджетне фінансування.

Соціальні фонди, як правило, є цільовими, їх кошти можуть спрямовуватися виключно на фінансування цільових соціальних виплат і не можуть бути вилучені до центрального бюджету. Джерелами наповнення фондів соціального страхування є переважно такі.

• Страхові внески громадян. Внески застрахованих громадян є прямим відрахуванням з їхнього доходу. Від податку такі внески відрізняє те, що вони є цільовими і в майбутньому, в разі настання страхового випадку громадяни мають право на отримання відповідної компенсації.

• Страхові внески роботодавців. Роботодавці, як правило, здійснюють нарахування на фонд заробітної плати.

• Трансферти з державного бюджету. З державного бюджету покривається дефіцит фонду або фінансуються окремі функції, делеговані соціальним фондам.

Наприклад, у багатьох країнах Фонд страхування на випадок безробіття виплати безробітним здійснює за рахунок внесків, а активні програми зайнятості (перекваліфікація, громадські роботи тощо) фінансує за рахунок державних трансфертів.

• Прибуток від фінансових операцій з вільним залишком коштів. Оскільки фонди акумулюють довгі гроші, держава стимулює вкладення їх в економіку (проте жорстко регламентує цей процес). Прибуток від інвестицій також може бути значною частиною дохідної бази соціального фонду.

Загалом те, що заходи соціального забезпечення реалізуються через систему соціального страхування, а не через систему загального оподаткування, має свої переваги. По-перше, така система захищає кошти застрахованих осіб від вилучення до державного бюджету на інші державні цілі. По-друге, поліпшує платіжну дисципліну, оскільки ці внески, на відміну від податкових платежів (які є нецільовими), мають чітке призначення та безпосередньо впливають на майбутні вигоди застрахованої особи. По-третє, фонди, акумулюючи колосальні фінансові ресурси, здатні бути потужними інвесторами національної економіки.

Крім соціальних фондів, у сучасній світовій практиці існують інституційно відокремлені державні фонди розвитку або національних інвестицій. Досить часто інвестиційні видатки бюджету концентруються в окремому позабюджетному фонді, кошти якого можуть використовуватися виключно на фінансування важливих національних проектів, що надають відчутні імпульси для економічної та інвестиційної динаміки країни. Такий підхід до консолідації державних інвестицій дозволяє зменшити ризик фінансування кон’юнктурних пріоритетів за рахунок скорочення інвестиційних видатків та загалом підвищує ефективність управління державними інвестиціями.

Загалом ідея створення юридично відокремленого фонду розвитку тривалий час вже досить поширена в розвинених країнах. Зокрема, у Франції ще після закінчення Другої світової війни був утворений фонд модернізації, який після об’єднання з іншими фондами в 1955 р. був перетворений на Фонд економічного і соціального розвитку. Фонд фінансує інвестиційні програми, а також проекти регіонального розвитку, розміщення продуктивних сил в країні, перекваліфікації робочої сили та переведення промислових підприємств з індустріальних центрів у відсталі райони. Кошти надаються у формі безповоротних позик і довгострокових пільгових позик націоналізованим і приватним підприємствам, які інвестують відповідно до загальнодержавної програми розвитку.

Різноманітні фонди розвитку діють у Японії. Найбільший з них — інвестиційний бюджет, який представляє собою кошторис субсидій і кредитів уряду державним корпораціям. Його обсяг дорівнює половині державного бюджету. Фонд формується з коштів ощадних, страхових, пенсійних і інших довірчих фондів і використовується для фінансування державного сектору у формі безповоротних субсидій і пільгових кредитів. Державні корпорації створюють сприятливі умови для функціонування приватного капіталу за допомогою політики низьких цін і тарифів. Таким чином, інвестиційний бюджет, обслуговуючи ці корпорації, підтримує через них широку мережу приватних компаній.

У Великобританії діє кілька десятків позабюджетних цільових фондів, спрямованих на фінансування проектів розвитку. До таких, зокрема, варто віднести фонди гарантування експортних кредитів та фонд Національної корпорації з розвитку наукових досліджень. Останній фінансує капітальні вкладення приватних підприємств, які займаються науковими розробками і впровадженням результатів у виробництво. На кошти Фонду здійснюються дослідження, що проводяться в лабораторіях державних університетів, національних та приватних компаніях.

Останнім часом важливою ланкою системи державних фінансів стають суверенні фонди. За визначенням О. Гаврилюка, суверенний фонд - це фонд, контрольним пакетом якого володіє держава; складається з валютних нагромаджень та інших активів (у тому числі власності, акцій, облігацій) і зазвичай формується внаслідок існуван- ня/виникнення високого профіциту торговельного балансу при експортних операціях (найчастіше — природних ресурсів (вуглеводнів) або товарів) з метою акумулювання й інвестування тимчасово вільних державних коштів[54].

Сьогодні існує багато різновидів суверенних фондів: інвестиційні фонди, стабілізаційні фонди, фонди майбутніх поколінь тощо. Одні фонди є ощадними, спрямованими переважно на збереження кон’юнктурних доходів від експлуатації вичерпних ресурсів (газ, нафта, інші природні копалини) для наступних поколінь, інші є антициклічним інструментом, треті спрямовані на підтримку фінансування структурних економічних зрушень, інноваційного розвитку економіки тощо.

Суверенні фонди почали з’являтися в II половині ХХ ст. переважно завдяки надприбуткам від продажу нафти. Приплив значного обсягу доларів здійснював тиск на курс національної валюти, стимулював інфляцію та пригнічував розвиток інших галузей економіки. У зв’язку з цим з’явилася нагальна необхідність вилучити частину коштів з економіки, акумулювавши їх в окремому фонді. Крім того, постало питання про справедливість розподілу доходів від споживання природних ресурсів між різними поколіннями.

Для вирішення названих завдань створювалися відокремлені від центрального бюджету фонди. Зокрема, в Кувейті було створено два фонди — Бюджетний резервний фонд (1960 р.), з якого фінансуються дефіцит бюджету та надзвичайні видатки (військові витрати, відновлення країни), і Резервний фонд майбутніх поколінь (1976 р.). У Фонд майбутніх поколінь перераховується 10 % державних доходів (незалежно від їх походження і цін на нафту). В Омані також діють два фонди: Державний резервний фонд (1980 р.) та Нафтовий фонд (1993 р.), організовані за схемою, подібною до кувейтської. Кілька фондів було створено в інших арабських нафтодобувних країнах, зокрема в ОАЕ, Саудівській Аравії, Катарі. Основна частина коштів арабських нафтових фондів вкладається в цінні папери США, Німеччини, Великобританії, Франції, Японії та Південно- Східної Азії.

Окрім арабських країн, нафтові фонди були створені й у Західних країнах. Зокрема, в 1976 р. у США був заснований Постійний нафтовий фонд Аляски, до якого відраховується 25 % коштів, отриманих урядом штату від нафтових компаній (податки, ліцензії на буріння, плата за використання нафтопроводу). Подібний фонд також діє в провінції Альберта в Канаді.

У Норвегії, яка є найбільшим виробником та експортером нафти в Європі, в 1990 р. був створений Державний нафтовий фонд (згодом перейменований у пенсійний). Він виконує роль стабілізаційного фонду і фонду майбутніх поколінь. Порядок наповнення Фонду визначається урядом і щорічно затверджується парламентом, у нього відраховується близько половини нафтових доходів держбюджету. Коштами, акумульованими у фонді, управляє Центральний банк Норвегії, який щоквартально звітує перед міністерством фінансів за стан активів фонду. Всі активи нафтового фонду розміщені в зарубіжних цінних паперах, щоб уникнути інфляції та перегріву норвезької економіки.

Зазначимо, що джерелом формування суверенних фондів може бути будь-який продукт спеціалізації країни. Зокрема, у Чилі в 1985 р. був створений Мідний стабілізаційний фонд. Щорічно міністерство фінансів Чилі встановлює орієнтовну (базову) ціну на мідь. Якщо реальна експортна ціна перевищує її, то надлишок доходів перераховується з бюджету до фонду.

В останні два десятиліття спостерігається нова хвиля створення суверенних фондів, що пов’язано з новою хвилею зростання цін на сировинні товари, зокрема нафту. Так, у 1998 р. у Венесуелі був створений Фонд макроекономічної стабілізації. Він формується з трьох джерел - бюджету центрального уряду (всі податкові доходи від нафтового сектору), регіональних бюджетів та доходів державної нафтової компанії. Кошти фонду використовуються переважно на капітальні інвестиції та обслуговування і погашення зовнішніх боргів держави.

В 1999 р. був заснований Державний нафтовий фонд Азербайджану, в якому зосереджуються кошти, отримані від експорту нафти і газу, а також від фінансової діяльності самого фонду. Завданнями, які поставлені перед Фондом, є:

• збереження в країні макроекономічної стабільності в умовах припливу значного обсягу іноземної валюти;

• забезпечення розвитку ненафтового сектору економіки;

• забезпечення справедливого розподілу отриманих коштів між поколіннями;

• фінансування соціально-економічного розвитку країни, а також фінансування важливих загальнонаціональних проектів.

У Росії Стабілізаційний фонд з’явився лише в 2004 р. До нього перераховуються державні доходи від видобутку і експорту нафти (в частині експортних мит і податку на видобуток корисних копалин) при перевищенні світовою ціною на нафту спеціально визначеної «ціни відсікання». З 1 лютого 2008 р. Стабілізаційний фонд був розділений на дві частини: Резервний фонд і Фонд національного добробуту.

Загалом, за оцінками Deutsche Bank (Німеччина), в 2007 р. у світі налічувалося приблизно 40 фінансових інститутів, що підпадають під визначення суверенних фондів. У їх розпорядженні було понад 3,2 трлн дол.[55].

Останніми роками у світі з’явилися ще два потужних суверенних фонди, що декларують готовність здійснювати активні операції. Зокрема, Китайська інвестиційна корпорація (СІС), капітал якої станом на 2011 р. сягнув 330 млрд дол. Корпорація є фондом національного добробуту, до якого зараховується частина золотовалютних резервів КНР.

Кошти фонду вкладаються переважно у державні та приватні боргові папери, а також в акції сировинних компаній, проекти з будівництва об’єктів нерухомості та інфраструктури. Купівля контрольних пакетів закордонних сировинних компаній з метою вирішення стратегічних національних завдань КНР у функції CIC не входить — за необхідності ці завдання можуть набагато ефективніше вирішувати китайські державні корпорації у відповідних секторах економіки, такі як CNPC або Baosteel. На відміну від багатьох інших суверенних фондів, СІС не лише забезпечує збереження коштів фонду, а й реалізує геоекономічні завдання КНР.

Іншим потужним суверенним фондом може стати Російський фонд прямих інвестицій (РФПІ), покликаний поєднати державні фінансові ресурси та приватні інвестиції. Відповідно до його стратегії діяльності фонд не займатиметься інвестиціями у видобуток корисних копалин, а зосередиться на інвестиціях у модернізаційні проекти: космічну індустрію, фармацевтику, медичне обладнання та IT. РФПІ планує купувати міноритарні пакети акцій (до 25 %) компаній названих галузей. Мінімальний розмір інвестиції фонду обмежений 50 млн дол., а середній розмір інвестиції становитиме 200—300 млн дол.

Таким чином, на перших етапах розвитку суверенні фонди відігравали досить пасивну роль у системі державних фінансів, а їх головною метою було збереження отриманих доходів. Ресурси фондів вкладалися переважно в надійні цінні папери та інші активи класу не нижче «А» (зазвичай державні зобов’язання розвинених країн та надійних компаній). За такої політики забезпечується висока надійність, але низька прибутковість.

Проте останнім часом уряди країн схиляються до підвищення активності застосування даних фондів як інструментів для досягнення макроекономічних та геоекономічних завдань. Дедалі важливішу роль суверенні фонди відіграють у фінансуванні програм структурної перебудови економіки, розвитку та підтримці стратегічно важливих галузей економіки, а також для розширення фінансового впливу країн. Очевидно, що у середньостроковій перспективі суверенні фонди стануть окремою і досить впливовою ланкою системи державних фінансів.

Самостійну фінансову ланку державних фінансів утворюють фінанси державних підприємств, функціонування яких пов’язано з розвитком державного сектору в економіці. Попри те, що в останні три десятиліття глобальними світовими тенденціями знову стали процеси лібералізації та приватизації, навіть у ліберальних економіках держава лишається власником багатьох підприємств. У сучасному світі присутність держави в тих чи інших галузях економіки визначається різноплановими інтересами. Такими можуть бути:

• підтримка важливих галузей чи окремих підприємств, які є досить важливими для держави, проте в умовах ринку мають низьку рентабельність і є невигідними для підприємництва;

• контроль за природними монополіями. Для того, щоб контролювати ринкову поведінку природних монополій, які надають важливі послуги чи виробляють стратегічно важливі товари для економіки (газ, електроенергія, водопостачання, залізниці тощо), уряди часто вважають за доцільне увійти до складу акціонерів чи націоналізувати такі підприємства;

• фіскальні мотиви, що обумовлені бажанням держави контролювати надприбуткові галузі (виробництво алкогольних напоїв, добування нафти, газу, дорогоцінних металів тощо) з метою наповнення бюджету.

Значну роль у системі державних фінансів, особливо в демократичних, економічно розвинених державах, відграють місцеві фінанси. Місцеві фінанси являють собою систему економічних відносин, за допомогою яких місцеві органи управління розподіляють, перерозподіляють фінансові ресурси відповідно до покладених на них функцій.

Основою місцевих фінансів є місцеві бюджети. Доходи останніх формуються за рахунок місцевих податків і зборів, неподаткових доходів, державних трансфертів і позик. Співвідношення між цими джерелами залежить від функцій, покладених на місцеві органи управління, від фіскальної ефективності місцевих податків, а також можливостей центральних органів влади надавати фінансову допомогу регіонам.

Головним джерелом доходів місцевих бюджетів є податки. Вони можуть бути як місцевими (тобто такі, що встановлюються та адмініструються місцевими органами влади), так і державними, що закріплені за місцевими бюджетами.

Зазвичай основою місцевих податків є:

• прямі місцеві податки на власність (податки на землю, на нерухомість, на засоби пересування, на собак тощо);

• непрямі податки — як правило, це частина специфічних акцизів, хоча трапляються випадки (зокрема у США та Канаді), коли місцеві органи влади можуть запроваджувати власні універсальні акцизи (податки з обігу);

• податки на економічну діяльність (туристичний податок, податки на професії, дозволи, ліценції тощо);

• надбавки до загальнодержавних податків, які встановлюються у формі додаткового відсотка до ставки державних податків, передусім на доходи та універсальних акцизів;

• податки, що адмініструються та збираються державними фіскальними органами, проте розподіляються між місцевими бюджетами.

Вагоме місце у формуванні місцевих бюджетів займають і неподаткові доходи. До них відносяться доходи від власності, що управляється місцевими органами влади, від надання в оренду або продажу землі, лісових масивів, доходи від експлуатації водоймищ, комунальних підприємств, від надходжень мит, штрафів, різних зборів.

Важливим джерелом доходів місцевих бюджетів є трансферти з центрального бюджету. їх питома вага в доходах місцевих бюджетів у різних країнах характеризується досить широким діапазоном. У сучасній практиці розрізняють трансферти загального призначення (або дотації) та цільові трансферти. Дотації надаються для покриття дефіциту місцевих бюджетів. Вони дають місцевим органам влади певну свободу у використанні коштів, оскільки не обмежують використання ресурсів цільовими напрямами. Трансферти цільового призначення (субвенції) надаються місцевим органам влади на фінансування конкретних програм чи статей видатків.

З II половини ХХ ст. у світі (передусім у Західних країнах) відбувається стійкий процес зміцнення місцевих фінансів — розширюється перелік місцевих податків, збільшується їх фіскальна віддача, до місцевих бюджетів передаються національні податки, розширюються можливості місцевого кредиту.

Як видно з рис. 1.1, повноваження місцевих органів влади в європейських країнах щодо мобілізації фінансових ресурсів досить значні. У середньому в ЄС-27 місцеві органи влади збирають 4,1 % ВВП.

Закономірно спектр фінансованих повноважень місцевих органів влади також постійно розширюється. Коштом місцевих бюджетів почали фінансуватися не тільки загальноосвітні школи, а й вищі навчальні заклади, великі об’єкти охорони здоров’я, заходи з внутрішньої безпеки, правопорядку, охорони навколишнього середовища тощо.

Процес бюджетної децентралізації відбувається не лише в федеральних країнах та країнах з історично впливовими позиціями місцевої влади, айв унітарних країнах, які вбачають в цьому процесі значний конструктивний потенціал для власних економік. Як правило, бюджетна децентралізація не є наслідком політико-історичних процесів, а більшою мірою свідомо застосовується як механізм підвищення ефективності розподілу та використання бюджетних фондів.

Аналізуючи децентралізовані моделі державних фінансів країн ЄС, можна дійти таких основних висновків щодо ефективного функціонування ланки місцевих фінансів.

Рис. 1.1. Мобілізація фінансових ресурсів56 до місцевих бюджетів в країнах Європи, %

Джерело: Taxation trends in the European Union (2010 edition)

1. Децентралізація публічного адміністрування (відповідно видаткових зобов’язань) має супроводжуватися переданням органам місцевого самоврядування еквівалентних фінансових джерел. Передання повноважень без адекватного розширення фінансової бази матиме наслідком перетворення органів місцевого самоврядування на інститути, що займаються пасивною реалізацією державної політики. За відсутності коштів вони не мають власних ресурсів для розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці і таким чином знімають з себе відповідальність за її соціально- економічне становище. В такій ситуації органи місцевого самоврядування не мають відчутної політичної ваги, [56]

а провідну роль у питаннях регіонального розвитку продовжує відігравати держава.

2. Бюджетна децентралізація сприяє підвищенню ефективності використання бюджетних коштів. Очевидно, що центральний уряд, який більшою мірою займається загальнонаціональними завданнями та географічно локалізований у столиці, фізично не може орієнтуватися в проблемах різнорідних регіонів держави. Через це він, базуючись на неповній інформації, об’єктивно не здатний ефективно витрачати бюджетні ресурси за багатьма напрямами. Якщо ж бюджетними коштами розпоряджаються органи місцевого самоврядування, які зазвичай формуються з представників місцевої еліти, обізнаних з місцевими проблемами, то це сприяє ефективнішому використанню публічних грошових фондів. Під тиском відповідальності і загрозою втратити владу на виборах правлячі політичні сили намагаються задовольнити інтереси максимально можливої кількості людей.

3. Політична відповідальність органів місцевого самоврядування за стан населених пунктів сприяє зменшенню обсягів корупції та нецільового використання коштів. Коли органи місцевого самоврядування мають власні кошти і повноваження щодо їх нарощування, громадська думка більш схильна бачити недоліки економічної політики в низькій компетентності саме органів місцевої влади. Крім того, в регіонах інформація про місцевих політиків і чиновників є доступнішою, а відповідальність персоніфікованою. Названі чинники накладають на місцеву про- владну політичну силу політичну відповідальність за свою діяльність, змушуючи її представників працювати чесно та ефективно. В іншому разі правляча політична сила втратить владу. Якщо ж органи місцевої влади не несуть політичної відповідальності за стан населеного пункту чи регіону, то прорахунки економічної політики на регіональному рівні можна віднести на недостатнє фінансування з боку державного бюджету. Така ситуація є сприятливою для розквіту корупції та нецільового використання коштів.

Специфічну складову державних фінансів становить державний кредит. Він пов’язаний з мобілізацією

тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій та населення і їх переданням у тимчасове користування органам державної влади для фінансування державних видатків.

Загалом формування та управління державним боргом є дієвим та ефективним важелем макроекономіч- ного регулювання в більшості економічно розвинених країн. Як зазначають В. Федосов, В. Опарін та С. Льо- вочкін, «в сучасному світі сутність боргової політики держави полягає у відповіді на основні питання: брати кредити чи ні; у кого, на яких умовах і на який термін позичати гроші; як використовувати кошти, отримані від державного запозичення; які обмеження встановлювати, як управляти державним боргом, як забезпечувати платоспроможність держави за своїми боргами?»[57].

Фінансова наука тісно прив’язує інститут державного кредиту до необхідності фінансування дефіциту бюджету. На наш погляд, такий підхід значно звужує зміст вказаного поняття. Державний кредит як засіб збільшення фінансових можливостей держави може виступати важливим інструментом економічної політики держави в різних сферах і використовуватися незалежно від показника дефіциту бюджету. Водночас, як резонно зазначає В. Стецький, борги держави економічно виправдані лише тоді, коли здійснювані за їх рахунок видатки сприяють збільшенню майбутніх доходів або сприяють скороченню майбутніх бюджетних видатків. Інакше кажучи, мають такий рівень прибутковості, що дає змогу державі в подальшому погасити основну суму боргу й сплатити відсотки за ним. До таких видатків належать інвестиції, тому приріст державного боргу не повинен перевищувати суми державних інвестицій[58].

Важливою функцією державного кредиту залишається антициклічна. Управління державним боргом є дієвим та ефективним інструментом маніпулювання дефіцитом державного бюджету, що дає можливість здійснювати антициклічну політику, згладжуючи спади в період кризи та стримуючи надмірний розігрів економіки в часи піднесення. Розумна системна політика державного дефіциту в умовах кризи дозволяє знизити фіскальний тиск на економіку та збільшити державні інвестиції.

Глобальна фінансово-економічна криза 2008-2009 рр. довела, що дефіцитна антикризова політика (фінансовою основою якої є державний борг) на даному етапі є найпоширенішим інструментом подолання кризових явищ. У 2008-2009 рр. була зафіксована чітка тенденція до зростання дефіцитів бюджетів.

Це обумовлено тим, що в розпал фінансово-економічної кризи економічно розвинені держави надавали основний пріоритет стимулюванню економічної активності та збереженню високих стандартів соціального захисту населення. Видатки держави збільшувалися за паралельного зменшення податкового тиску на економіку. Профінансувати антикризові заходи дозволило лише активне використання потенціалу державного кредиту. Закономірно, що за таких умов у 2008-2009 рр. практично в усіх країнах спостерігалося зростання державного боргу (табл. 1.1).

Важливими елементами системи державних фінансів, яким ще не приділено достатньої уваги, є квазідер- жавні структури, тобто автономні утворення, відокремлені від бюджету, проте які частково формуються за рахунок державних коштів (для прикладу: Fannie Mae, Freddie Mac). Фактично такі структури є відокремленими і незалежними, але через їх важливе значення держава, як правило, фінансово підтримує ці структури, тому їх доходи, видатки та дефіцит відчутно впливають на обсяг фінансових ресурсів держави.

Таким чином, система державних фінансів сучасних країн має тенденцію до розгалуження, ускладнення та диференціації. Це обумовлено розширенням функцій

Таблиця 1.1

Державний борг в економічно розвинених країнах, % до ВВП (за даними МВФ)

Країна 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012*
Австралія 9,8 9,5 11,6 17,6 22,3 24,1 24,8
Австрія 62,1 59,3 62,5 67,5 69,9 70,5 70,7
Бельгія 88,0 84,2 89,8 96,3 97,1 97,3 97,4
Канада 70,3 66,5 71,3 83,4 84,0 84,2 83,1
Чехія 29,4 29,0 30,0 35,4 39,6 41,7 43,4
Данія 41,0 34,1 42,2 41,5 44,3 45,6 46,5
Естонія 4,4 3,7 4,6 7,2 6,6 6,3 6,0
Фінляндія 39,7 35,2 34,1 43,8 48,4 50,8 52,7
Франція 63,6 63,9 67,7 78,3 81,8 85,0 86,9
Німеччина 67,6 64,9 66,3 73,5 80,0 80,1 79,4
Греція 106,1 105,1 110,3 126,8 142,0 152,3 157,0
Ісландія 30,1 28,6 69,7 91,7 96,6 103,2 97,1
Ірландія 24,8 25,0 44,4 65,5 96,1 114,1 121,5
Ізраїль 84,6 77,7 76,8 80,4 77,9 73,0 70,0
Італія 106,6 103,6 106,3 116,1 119,0 120,3 120,0
Японія 191,3 187,7 195,0 216,3 220,3 229,1 233,4
Південна Корея 30,1 29,7 29,0 32,6 30,9 28,8 26,9
Нідерланди 47,4 45,3 58,2 60,8 63,7 65,6 66,5
Нова Зеландія 19,9 17,4 20,3 26,1 31,6 35,8 36,4
Норвегія 60,5 58,6 56,7 54,3 54,3 54,3 54,3
Португалія 63,9 62,7 65,3 76,1 83,3 90,6 94,6
Сінгапур 86,8 85,9 92,7 105,0 92,7 93,7 91,3
Словаччина 30,5 29,6 27,8 35,4 42,0 45,1 46,2
Словенія 26,7 23,4 22,5 35,4 37,2 42,3 44,9
Іспанія 39,6 36,1 39,8 53,2 60,1 63,9 67,1
Швеція 45,2 40,1 37,7 41,9 39,6 37,3 34,9
Швейцарія 64,4 57,2 54,8 54,9 55,0 52,7 51,2
Великобританія 43,1 43,9 52,0 68,3 77,2 83,0 86,5
США 61,1 62,2 71,2 84,6 91,6 99,5 102,9

'прогноз.

держави та відповідно збільшенням обсягу мобілізованих коштів, необхідних для реалізації цих функцій. До класичних складових системи (бюджет, позабюджетні фонди, фінанси державних підприємств, державний кредит) додаються нові фінансові інститути та структури.

1.3.

<< | >>
Источник: Молдован О.О.. Державні фінанси України: досвід та перспективи реформ : монографія / О. О. Молдован. - К. : НІСД,2011. - 380 с.. 2011

Еще по теме ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ У СУЧАСНІЙ ДЕРЖАВІ: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ:

  1. 1.2. Сучасні тенденції розвитку маркетингу
  2. 1.5. Банківська система України на сучасному етапі, її структура та тенденції розвитку
  3. Сучасні тенденції формування складської мережі підприємства.
  4. 2. Організації при Міністерстві фінансів України: Державні Контрольно-ревізійна служба України та Казначейство. Завдання, функції та структура.
  5. 115. Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси.
  6. 1.2. Функції держави в сучасній економіці
  7. Причини та тенденції розвитку логістики
  8. 1.3. Причини та тенденції розвитку логістики
  9. Тенденції фінансово-економічного розвитку Скандинавських країн
  10. Тенденції та проблеми розвитку фінансової системи Японії
  11. 1.1. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва
  12. Тенденції і проблеми розвитку фінансової системи Німеччини
  13. Тенденції і проблеми розвитку фінансової системи Великої Британії