<<
>>

2.2. Порядок прийняття рішень про видачу ліцензії на право здійснення торговельної діяльності в Україні

Ліцензування слід розглядати як процес, що здійснюється органами державної влади щодо видачі ліцензій та наступного контролю за діяльністю суб’єктів господарювання за умови виконання ліцензійних умов щодо певного виду діяльності.

Порядок видачі ліцензій слід розглядати як процес, що передбачає наявність єдиного порядку видачі, переоформлення та анулювання ліцензії, а також стягнення плати за видачу ліцензії [20, с. 97].

Основним нормативно-правовим актом, що регламентує порядок видачі ліцензій є Закон про ліцензування, який встановлює, зокрема, порядок та строки видачі ліцензій тощо. Ліцензія на право провадження певного виду торговельної діяльності видається органами, визначеними постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку органів ліцензування”, за умови забезпечення виконання заявниками ліцензійних умов певного виду торговельної діяльності. При цьому слід зазначити, що категорія “ліцензійні умови” розглядається Законом про ліцензування з двох точок зору. По-перше, ст. 1 Закону визначає, що ліцензійні умови – це установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. По-друге, в іншому значенні категорія “ліцензійні умови” закріплена у ст. 8 Закону про ліцензування, згідно з якою ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Тобто ст. 8 Закону про ліцензування уточнює спосіб юридичної фіксації вимог, за умови дотримання яких суб’єкт торговельної діяльності може отримати ліцензію. Закон про ліцензування принципово змінив зміст категорії “ліцензійні умови” – від переліку умов і правил провадження певного виду торговельної діяльності до визначення вичерпного переліку кваліфікаційних і технологічних вимог, виконання яких є обов’язковим при провадженні торговельної діяльності [95, с.

10].

Ліцензійні умови провадження певного виду діяльності фіксуються у підзаконному нормативно-правовому акті, прийнятому органом ліцензування та Держпідприємництвом України. Характер вимог, які пред’являються до суб’єктів господарювання в разі подачі заяви на отримання ліцензії, залежить від виду торговельної діяльності, на яку ця ліцензія отримується [175]. Ці вимоги можуть мати правовий, майновий, фаховий або організаційний характер [246, с. 55-58]. Також кожен вид ліцензійних умов (як нормативно-правовий акт), в більшості випадків, має посилання на значну кількість законів та підзаконних нормативно-правових актів, вимоги яких має виконувати суб’єкт торговельної діяльності. Так, Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, затверджені наказом Держпідприємництва України та Міністерства охорони здоров'я України від 12.01.2001 р. № 3/8 вказують на необхідність виконання норм, що закріплені у восьми законах України, шести постановах Кабінету Міністрів України та восьми наказах Міністерства охорони здоров'я України, які визначають умови здійснення діяльності цього напряму. Аналогічний стан існує щодо ліцензування у сфері обігу алкогольної продукції, дорогоцінних металів тощо. Тобто, ліцензійні умови певного виду торговельної діяльності фактично охоплюють всі аспекти діяльності суб’єктів господарювання [13, с. 86-92].

Отже, ліцензійні умови – це визначення вичерпного переліку кваліфікаційних і технологічних та інших вимог, виконання яких є обов’язковим при провадженні торговельної діяльності, що підлягає ліцензуванню, які закріплюються у спеціальному нормативно-правовому акті. Водночас, суб’єкт господарювання, виконуючи ліцензійні умови, має забезпечити дотримання вимог усього масиву законодавства, що прямо або опосередковано регламентує певний вид торговельної діяльності. Тому суб’єкт торговельної діяльності на момент отримання ліцензії має забезпечити можливість виконання вимог, які передбачені відповідними ліцензійними умовами та неухильно їх виконувати в процесі здійснення торговельної діяльності, а також вимоги інших нормативних актів, що регламентують певний вид торговельної діяльності, та мають узгоджуватися з ліцензійними умовами певного виду.

Ліцензійне провадження в цілому складається з окремих ліцензійних проваджень, які поділяються на стадії та певні етапи [26, с. 26-27]. Науковці визначають, що процедура ліцензування певних видів господарської діяльності – це процедура публічного посвідчення компетентним органом ліцензування права суб’єкта господарювання, який є здобувачем ліцензії, здійснювати конкретний вид господарської діяльності [298, с. 88] та визначення відповідності діяльності ліцензіата вимогам ліцензійних умов. Крім обов’язкових проваджень, а саме провадження щодо видачі ліцензій та наступного контролю за діяльністю ліцензіатів, науковці вказують на наявність факультативних проваджень: з продовження дії ліцензії, її переоформлення, видачі дублікатів ліцензії, організації навчання, видачі посвідчень встановленого зразка [299, с. 103]. У подальшому, не зупиняючись на етапах факультативного провадження, слід вказати, що організація навчання та видача посвідчень встановленого зразка не є елементами процедур ліцензування, тому що ці дії є підготовчими, які мають вчинити заявники з метою отримання ліцензії. Крім того, організація навчання не може розглядатись як адміністративна діяльність уповноважених органів виконавчої влади.

Аналізуючи стадії ліцензійного процесу, слід зазначити, що під стадією розуміють період або сукупність дій, що має свої якісні особливості як щодо мети, так і її реалізації [300, с. 49]. В юридичній літературі стадія розглядається як відособлена часом та логічно пов’язана сукупність адміністративно-процесуальних дій, кожна з яких спрямована на досягнення певних цілей і завдань [299, с. 103-105]. Досліджуючи провадження щодо видачі ліцензії суб’єктам господарювання, А.О. Шеваріхін виділяє дві стадії, а саме стадію ініціювання та стадію видачі ліцензій, кожна з яких поділяється на окремі складові - етапи. Проте, на наш погляд, провадження щодо видачі ліцензії у сфері торговельної діяльності не доцільно поділяти на стадії. У цьому провадженні необхідно виділити лише три складові (етапи): подання документів до органу ліцензування; розгляд документів, необхідних відповідно до чинного законодавства для прийняття органами ліцензування певного рішення; прийняття рішення про видачу ліцензії та її видача або надання вмотивованої відповіді про відмову у видачі ліцензії.

Суб'єкт господарювання звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: відомості про суб'єкта господарювання – заявника; вид торговельної діяльності, на провадження якої заявник має намір одержати ліцензію. Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності”. Зокрема, для отримання ліцензії на оптову, роздрібну торгівлю лікарськими засобами суб’єкт господарювання має надати: засвідчені в установленому порядку копії установчих документів (для юридичної особи); засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження відповідного виду господарської діяльності; засвідчену в установленому порядку копію висновку державної санітарно-епідеміологічної служби про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо провадження відповідного виду господарської діяльності за формою, встановленою Міністерством охорони здоров’я України; відомості за підписом заявника - суб'єкта господарської діяльності про відповідність його матеріально-технічної бази, наявність у нього нормативно-правових документів, у тому числі нормативних документів із стандартизації, необхідних для провадження відповідного виду господарської діяльності, а також про відповідність рівня кваліфікації його працівників ліцензійним умовам провадження відповідного виду господарської діяльності, за формою, що встановлюється Міністерством охорони здоров’я України.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі в строк не пізніше ніж 10 робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини в певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії.

Орган ліцензування має перевірити лише достовірність наданих документів, перевірка відповідних даних іншим способом Законом про ліцензування не передбачена, але водночас, не виключається можливість органів ліцензування вживати додаткових заходів щодо перевірки здобувачів ліцензій. Ми погоджуємося з позицією Л. Шестак, яка зазначає, що заявник має довести свою спроможність виконати вимоги певних ліцензійних умов [301, с. 82]. Але орган ліцензування здійснює лише перевіркою наданих документів, а відповідальність за їх відповідність чинному законодавству несе суб’єкт господарювання або орган, що здійснив видачу документів суб’єкту господарювання на вимогу заявника, про що має бути зазначено в Законі про ліцензування. Зокрема, близьким до запропонованої конструкції є положення Федерального Закону Російської Федерації “О лицензировании отдельных видов деятельности”, ст. 9 якого визначає, що за надання недостовірних або фальсифікованих даних заявник несе відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є недостовірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії, або невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду торговельної діяльності. Законом про ліцензування інших підстав для відмови у видачі ліцензії не передбачено, але інший висновок випливає з аналізу листа Державної податкової адміністрації України “Щодо сум податкового боргу, який виник унаслідок невиконання банком “Україна” платіжних доручень” від 13.02.2002 р. № 2578/7/24-1217, який вказує, що в разі наявності податкової заборгованості державні податкові інспекції не надають платникам податків свідоцтв про сплату єдиного податку, не видають довідок на отримання патентів та ліцензій на здійснення окремих видів підприємницької діяльності [302]. Проте наявність податкової заборгованості згідно до Закону про ліцензування не є підставою для відмови у видачі ліцензії на право провадження торговельної діяльності [303, с.

55]. У разі обґрунтованої відмови у видачі ліцензії суб'єкт торговельної діяльності може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для такої відмови.

Отже, в Україні існує дозвільний порядок видачі ліцензій, виходячи з аналізу норм Закону про ліцензування. Проте в теорії та практиці видачі ліцензій на право здійснення певних видів господарської діяльності може існувати не лише дозвільний, а й реєстраційний порядок видачі ліцензій, позитивне та негативне ліцензування [8, с. 46-47; 304, с. 12]. Зокрема, як дозвільний, так і реєстраційний порядок видачі ліцензії передбачений російським законодавством [55, с. 186].

Суть реєстраційного порядку полягає в тому, що органи ліцензування при реєстраційному порядку здійснюють не експертну оцінку спроможності суб’єкта, а лише загальну перевірку поданих документів, визначених законодавством, тобто суто реєстраційний процес. При дозвільному порядку орган ліцензування має переконатись у виконанні ліцензіатом вимог законодавства шляхом експертизи наявних документів та перевірки фактичної спроможності виконання ліцензійних умов щодо певного виду діяльності і тільки після цього прийняти рішення про видачу ліцензії.

При позитивному ліцензуванні ліцензія видається у випадку прийняття органом ліцензування позитивного рішення за заявою, оскільки в разі ненадання в передбачений законодавством строк відповіді (прийняття рішення) суб’єкт господарювання не може здійснювати, наприклад, торговельну діяльність ліками. Під негативним ліцензуванням розуміють порядок видачі ліцензій, коли протягом встановленого законодавством строку орган ліцензування не надає вмотивованої відмови, то вважається, що прийнято рішення про видачу ліцензії.

В українському законодавстві порядок видачі ліцензій має дозвільний та позитивний характер. Не є відхиленням від цієї концепції вимога законодавця, що ліцензія повинна бути видана в будь-якому випадку, коли заявник має спроможність виконати ліцензійні умови певного виду торговельної діяльності. Обов’язковість видачі ліцензії слід розглядати в контексті конституційно-правових гарантій, можливості реалізації фізичними особами та створеними ними юридичними особами права на здійснення підприємницької діяльності та створення найбільш сприятливого правового режиму для реалізації гарантованих Конституцією України прав. Тому у законодавстві України з метою стимулювання розвитку торговельних відносин потрібно передбачити диференційований підхід до порядку видачі ліцензій. Зокрема, у сфері роздрібної торгівлі передбачити реєстраційний порядок отримання ліцензії на певні види торговельної діяльності, наприклад роздрібний продаж тютюнових, ювелірних виробів, ліків тощо. Це дозволить збільшити кількість осіб, які здійснюватимуть торговельну діяльність, розширити мережу роздрібної торгівлі, сприятиме задоволенню попиту населення. При цьому такий підхід, що фактично реалізує заявницький принцип видачі ліцензій, відповідає ідеології Закону про ліцензування, дозволить суб’єктам торговельної діяльності найбільш повно реалізувати свої можливості [110, с. 17].

Особливої актуальності набуває визначення строку, протягом якого підприємцю має бути надана ліцензія. Якщо здійснювати перевірку лише за документами, що подаються до органу ліцензування, то десятиденного строку достатньо для прийняття належного рішення. Однак у випадку перевірки придатності торговельних приміщень для здійснення ліцензованої діяльності певного виду, наприклад приміщення аптеки, із залученням фахівців санітарно-епідеміологічної служби або інших служб, то цього строку недостатньо для перевірки всіх складових, відповідно до яких має прийматися рішення про видачу ліцензії. Саме на подовженні строків акцентує увагу А.О. Шеваріхін, вважаючи, що десятиденний строк, передбачений Законом про ліцензування, є недостатнім для прийняття рішення відповідним органом ліцензування. Він обґрунтовував цю пропозицію тим, що органу ліцензування потрібно здійснити фактичну перевірку суб’єктів господарювання щодо можливості здійснювати ліцензовану діяльність, зокрема у сфері торгівлі зброєю [299, с. 106]. Проте фактичну перевірку заявника перед прийняттям рішення про видачу ліцензії здійснюють і інші органи державної влади, стягуючи за проведення перевірок щодо визначення спроможності виконання ліцензійних умов певні суми [13, с. 89]. Не погоджуючись з цією пропозицією, маємо зазначити, що ст. 11 Закону про ліцензування, яка регламентує порядок прийняття рішення про видачу ліцензії, в імперативній формі визначає строк, протягом якого має бути видана ліцензія, хоча порушення строків є досить поширеним у діяльності органів ліцензування [15, с. 81-83]. Маємо звернути також увагу, що до органу ліцензування подаються документи, які видані уповноваженими органами державної виконавчої влади після проведення певних перевірок суб’єктів господарювання.

Отже, заявник при підготовці документів для їх передачі органу ліцензування відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності” має надати документи, що видаються уповноваженими державними органами або засвідчуються заявником особисто. Тому орган ліцензування має здійснювати перевірку лише за наявними документами, що подаються заявником, і десятиденного строку цілком достатньо для прийняття рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії на право провадження торговельної діяльності у певній сфері на підставі вивчення поданих документів.

На наш погляд, з метою захисту прав суб’єктів господарювання, спрощення та удосконалення дозвільно-реєстраційних процедур доцільно закріпити у ст. 11 Закону про ліцензування норму, яка передбачає, що якщо протягом встановленого строку орган ліцензування не прийме рішення про відмову у видачі ліцензії на право здійснення торговельної діяльності, то рішення про видачу ліцензії є прийнятим. Тобто, ми наголошуємо саме на процедурах щодо видачі ліцензії, але не заперечуємо проти визначення ліцензії як документа дозвільного характеру. При цьому спрощення дозвільно-реєстраційних процедур сприятиме реалізації завдань щодо реформування виконавчої влади та запровадження у сферу державного управління більш раціональних і демократичних адміністративних процедур [22, 152]. Водночас, запровадження негативного ліцензування у сфері торговельної діяльності стимулюватиме діяльність органів ліцензування та інших органів, що здійснюють публічні функції щодо перевірки заявника та забезпечення законності та дотримання законних інтересів суб’єктів торговельної діяльності. Поряд з цим, пропонуємо внести доповнення до ст. 11 Закону про ліцензування, що у випадку відмови у видачі ліцензії або порушення строків видачі ліцензії заявник може оскаржити рішення не лише до суду [162], а й до експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування.

У разі прийняття рішення про видачу ліцензії на право провадження певного виду торговельної діяльності заявник може отримати ліцензію після внесення плати за видачу ліцензії. Тому питання розміру та порядку внесення плати за видачу ліцензії має практичне і теоретичне значення, насамперед, потрібно визначитися з правовою природою цього виду платежу, які функції цей платіж має виконувати, з якою метою він має стягуватися до бюджету. У науковій літературі це питання було предметом розгляду, але не існує єдності підходів щодо визначення правової природи плати за видачу ліцензій [305, с. 122-123]. Зокрема, дискусії викликають строки внесення плати за видачу ліцензії, порядок визначення розміру, спосіб використання коштів. У відповідних нормативно-правових актах також немає єдиного критерію щодо визначення розміру плати за видачу ліцензії у сфері торговельної діяльності.

Держава має можливість зобов’язати осіб, які отримують ліцензії, сплатити певні суми за прийняття документів, здійснення їх перевірки та видачу ліцензії. При цьому можуть реалізуватися такі варіанти стягнення відповідних коштів:

1) отриманих коштів має бути достатньо для фінансування органу ліцензування, який здійснює видачу ліцензій на право провадження торговельної діяльності;

2) надходжень має або може бути менше, ніж необхідно для фінансування певного органу ліцензування;

3) надходження значно перевищують затрати по реалізації процедур ліцензування, та за їх рахунок здійснюється фінансування інших статей бюджету [8, с. 66].

Відповідно до ст. 15 Закону про ліцензування плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії. Безпосередньо розмір плати за видачу ліцензії визначається постановою Кабінету Міністрів України “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу”, яка встановлює, що плата за видачу ліцензії справляється в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади тощо. В окремих випадках розмір та порядок внесення плати за видачу ліцензії встановлюються спеціальними законами. Зокрема, відповідно до ст. 15 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” річна плата за ліцензію на право оптової торгівлі алкогольними напоями становить 500 000 грн., тютюновими виробами 500 000 грн., з урахуванням того, що ліцензії на право оптової торгівлі видаються терміном на 5 років. Щорічна плата за ліцензію на роздрібну торгівлю алкогольними напоями становить 8000 гривень на кожний окремий, зазначений в ліцензії електронний контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій), що знаходиться в місці торгівлі; на роздрібну торгівлю тютюновими виробами на кожне місце торгівлі - 2000 гривень тощо.

Ще одним напрямом є ліцензування у сфері електроенергетики, де плата за видачу ліцензій здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про плату за видачу та переоформлення Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій на здійснення певних видів підприємницької діяльності” від 13.07.1995 р. № 516, яка передбачає, що розмір плати за видачу Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій складається з одноразової плати і поточної плати [306]. Тобто у цій сфері слід визначити дві групи платежів, а саме: плати за видачу ліцензії та періодичного платежу – поточної плати за ліцензію.

Отже, маємо зробити висновок про відсутність єдиних критеріїв у законодавстві щодо визначення розміру плати за видачу ліцензії, строків та способів сплати, що у свою чергу тягне за собою неможливість визначити, яку функцію виконує плата за видачу ліцензії та з якою метою стягується цей платіж.

Розглядаючи порядок внесення плати за видачу ліцензії, маємо зазначити, що до моменту набрання чинності Законом про ліцензування розмір плати за видачу ліцензії регламентувався раніше чинною постановою Кабінету Міністрів України “Про розміри та порядок зарахування плати за видачу та переоформлення ліцензій на провадження певних видів підприємницької діяльності” від 4.01.1999 р. № 6 [307]. Внесення плати за ліцензію здійснювалось одночасно з подачею відповідної заяви про видачу ліцензії. У літературі такий підхід піддавався певній критиці, зокрема вказувалось, що в разі відмови заявнику у видачі ліцензії внесені суми підлягали поверненню, і це потребувало додаткового часу і зусиль. Закон про ліцензування не має такого недоліку. Проте не можна погодитися з пропозицією А.О. Шеваріхіна, що заявник має попередньо сплатити певну суму за здійснення перевірки державними органами його спроможності здійснювати ліцензований вид торговельної діяльності, а після позитивного рішення про видачу ліцензії сплатити встановлену законодавством суму за її видачу [299, с. 123, 124]. У цій пропозиції, на наш погляд, існують як недоліки, так і положення, які заслуговують подальшого законодавчого закріплення. Насамперед, неможливо попередньо оплачувати заходи, які здійснюються органами ліцензування по перевірці заявника, тому що взагалі важко передбачити, які витрати може понести орган ліцензування. Якщо вимагати оплачувати заходи по перевірці заявника за результатами її проведення, то це призведе до збільшення розміру сум за перевірку заявника, оскільки органи, які перевірятимуть заявника, будуть зацікавлені в збільшенні суми платежу, що є недопустимим. Також можливі ситуації прямого тиску на заявників щодо внесення певних сум на користь як державних органів, так і певних госпрозрахункових структур, які, наприклад, видаватимуть необхідні висновки [308, с. 24-27]. Саме у зв’язку з попередженням таких випадків був прийнятий Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”, який визначив, що органи, які видають ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, не можуть ставити як умову видачі ліцензій відрахування коштів на користь будь-яких бюджетних або позабюджетних фондів, установ чи організацій. Водночас, відповідно до законодавства фінансування органів ліцензування передбачене за рахунок Державного бюджету України.

Також у літературі досить часто розглядається проблема інших витрат, які має понести заявник у зв’язку з отриманням ліцензії [309, с. 41]. Зокрема, виділяють витрати, які має здійснити заявник, наприклад, на навчання персоналу, вчинення інших підготовчих дій, послуги щодо яких можуть надаватись органами ліцензування або створеними ними структурами. Слід зазначити, що ці структури будуть фінансуватися виключно за рахунок осіб, які мають бажання набути ліцензію на здійснення певного виду торговельної діяльності [8, с. 50, 58-59]. Але органи виконавчої влади мають виконувати діяльність як суто публічні органи, які здійснюють управління в сфері ліцензування торговельної діяльності і саме з метою відмежування управлінської діяльності від інших напрямів Президент України Указом “Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції” від 9.02.2004 р. № 175/2004 встановив, що Кабінет Міністрів України на підставі функціонального обстеження органів виконавчої влади та з урахуванням європейського і світового досвіду має розробити заходи щодо звільнення державних органів від виконання функцій, що мають допоміжний характер, пов'язані з наданням послуг у сфері реєстрації, ліцензування, наданням дозволів суб'єктам господарювання тощо, передбачивши поступову передачу таких функцій відповідним недержавним організаціям [256]. Тобто унеможливлюється практика створення при органах ліцензування різних ліцензійних, експертних, навчальних та інших центрів, що перетворювало діяльність по здійсненню процедур ліцензування в джерело додаткових доходів бюджетів різних рівнів або бюджетів відповідних органів. Зокрема, маємо зазначити, що в попередній період існувала практика щодо безпідставного розширення переліку документів, необхідних для отримання ліцензії, в тому числі різних експертних висновків, що мало наслідком збільшення витрат, які ніс суб’єкт торговельної діяльності у зв’язку з отриманням ліцензії [12, с. 50-51]. Тому вбачається за необхідне закріпити положення щодо неможливості отримання органами ліцензування або створеними ним структурами будь-яких коштів від заявників або ліцензіатів коштів за надання додаткових послуг.

Водночас потрібно встановити обов’язковість внесення заявниками плати за розгляд документів щодо отримання ліцензії на право здійснення торговельної діяльності у всіх випадках. Розмір цієї суми має встановлюватись фіксовано Кабінетом Міністрів України в порядку визначення розміру плати за видачу ліцензії, яка має бути мінімально необхідною. Це надасть змогу частково покрити витрати бюджету за необхідні дії органів ліцензування, а також створить більшу зацікавленість в належному оформленні документів, які подаються заявниками. Також потрібно передбачити, що у випадку надання вмотивованої відмови у видачі ліцензії внесені платежі не повертаються. Водночас пропонуємо передбачити внесення плати за видачу ліцензії відповідно до положень Закону про ліцензування. Отже, у чинному законодавстві потрібно передбачити внесення плати за розгляд документів заявника та внесення плати за видачу ліцензії.

Особливо актуальним для належного врегулювання процедур ліцензування є визначення розміру сум, які мають внести суб’єкти господарювання до бюджету після прийняття органами ліцензування рішення про видачу ліцензії. Насамперед потрібно визначити, що має на меті законодавець, встановлюючи певний розмір плати за видачу ліцензій. Поширеною є думка, що встановлення плати за ліцензію має на меті виключно поповнення Державного бюджету України [66, с. 111; 140, с. 38]. Звичайно, такі інструменти впливу на суб’єктів господарювання, як, зокрема, патентування та ліцензування, стають джерелом поповнення бюджету, а не лише контролю, обліку та регулювання [310, с. 38]. Визначаючи правову природу торгового патенту, слід вказати, що він має бути отриманий у випадку, коли підприємці здійснюють торговельну діяльність за готівкові кошти відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” [182 ]. Проте відповідно до ст. 14 Закону України “Про систему оподаткування” від 25.06.1991 р. плата за торговий патент є податковим платежем, тому стягується з метою поповнення бюджету [311 ]. Але Закон України “Про систему оподаткування” закріплює положення, що загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Враховуючи, що визначення розміру плати за ліцензію на право здійснення торговельної діяльності належить до компетенції Кабінету Міністрів України, і лише в окремих випадках розмір і порядок плати встановлює Верховна Рада України, то цей платіж (найперше з формальної точки зору) не слід розглядати як такий, що не виконує фіскальну (податкову) функцію, а має покривати мінімальні затрати щодо ведення ліцензійного реєстру.

Але особливий характер має порядок стягнення та визначення розміру плати за ліцензію у сфері обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів [305, с. 130]. Насамперед потрібно вказати на постійну зміну розміру річної плати за видачу ліцензій у цій сфері. Так, на момент набрання чинності Законом про ліцензування відносини щодо обігу спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів регулювалися цим Законом. У подальшому було внесено зміни до Закону про ліцензування, прийняттям Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним, плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” від 11.01.2001 р., який встановив спеціальний порядок ліцензування у цій сфері, в тому числі щодо визначення розміру та порядку внесення плати за видачу ліцензій [312]. Надалі, відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” та деяких інших законодавчих актів” від 22.05.2003 р. було збільшено розмір плати за видачу ліцензії на право здійснення операцій з алкогольною продукцією та тютюновими виробами [313]. Крім зазначених вище змін щодо розміру плати за ліцензію, вона підвищувалась відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” від 7.02.2002 р., який передбачав збільшення розміру плати за видачу ліцензії, зокрема на право здійснення оптової торгівлі алкогольною продукцією з 1700 до 5000 гривень на рік [314]. При цьому збільшення плати за видачу ліцензій щодо обігу спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів має системний характер [315].

Отже, плата за видачу ліцензій у сфері обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів має розглядатись як платіж, що за своєю суттю виконує податкову функцію. Зокрема, на поповненні бюджету акцентується увага в Указі Президента України “Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров'я громадян”, який передбачає посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів з метою забезпечення захисту життя і здоров'я громадян та з метою збільшення надходжень до Державного бюджету [56]. Також заслуговує на увагу позиція комітету Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності, який вважає що надходження коштів до бюджету є однією з основних вимог видачі та дії ліцензії [316]. Проте з точки зору податкового законодавства його не можна визнати певним видом податкового платежу, оскільки всі види податків та зборів визначені в Законі України “Про систему оподаткування”. Це положення закріплене в листі Державної податкової адміністрації України від 14.04.2004 р. № 6506/7/21-0917, в якому, зокрема, зазначено, що Закон України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” за предметом правового регулювання не належить до податкового законодавства і не є законом про оподаткування [317]. Таку позицію також підтримують і деякі фахівці [318, с. 94]. Крім того, слід звернути увагу, що відповідно до вимог Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” ліцензія видається на кожне місце роздрібної торгівлі зазначеною продукцією, що дало підставу в деяких випадках стверджувати, що об’єктом ліцензування є не торговельна діяльність, а місце торгівлі [304, с. 32-33].

Отже, потрібно зробити висновок, що встановлення в такому вигляді розмірів платежів за видачу ліцензії у сфері обігу спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів не відповідає ідеології ліцензування в сфері торговельної діяльності. Звичайно, причиною збільшення плати за видачу ліцензій у сфері обігу алкогольної продукції та тютюнових виробів є надзвичайна прибутковість даного виду торговельної діяльності [186, с. 1]. Проте в цьому випадку суб’єкти господарювання уже сплачують податки, в тому числі акцизний збір відповідно до Закону України “Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби” від 15.09.1995 р. [319]. Якщо все ж таки визнати плату за видачу ліцензії як податковий платіж, то потрібно внесення змін до законодавства, що регламентує порядок ліцензування торговельної діяльності за її видами, та відповідно до податкового законодавства. Зокрема, у проекті Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 21.05.2003р. №1053 передбачається скасування норми, за якою плата за ліцензію визначається як разовий платіж [245, с. 27]. Проте законодавче втілення цього положення матиме наслідком стягнення плати за ліцензію як періодичного фіскального платежу, близького за правовою природою до торгового патенту. На думку дисертанта, стягнення плати за ліцензію як періодичного платежу не сприятиме розвитку торговельних відносин в Україні, а закріплення відповідного положення в Законі про ліцензування фактично встановить щодо платежів за видачу ліцензії статус податку або обов’язкового платежу. Також, є недопустимою ситуація, коли в одних випадках суб’єкт торговельної діяльності має внести разовий платіж, а в інших повинен регулярно сплачувати, поряд з податковими платежами, значні суми за підтримання чинності ліцензії.

Однозначно питання щодо визначення правової природи плати за ліцензію на право здійснення певних видів діяльності вирішені в Податковому кодексі Російської Федерації, закріпивши положення, що плата за видачу ліцензії є податковим платежем [7, с. 58]. Тому цілком зрозуміло, що в російській літературі висловлена позиція, що суми, які сплачуються за видачу ліцензії на право провадження торговельної діяльності до відповідного бюджету, слід розглядати як обов’язковий платіж, і в цій частині відносини ліцензування є складовою податкового права [28, с. 198-199]. У цьому випадку суб’єкт торговельної діяльності здійснює купівлю ліцензії у держави або сплачує певний податок [320]. На наш погляд, в Україні суми, які вносяться заявниками за отримання ліцензії, а також будь-які інші платежі, внесення яких є обов’язковим у зв’язку з отриманням ліцензії, не можуть виконувати фіскальну (податкову) функцію. В цьому випадку ми підтримуємо позицію науковців, що загалом розмір плати не повинен перевищувати розмір фактичних послуг органів влади на провадження у справі щодо видачі ліцензій [22, с. 176; 321, с. 21]. Але відповідні суми мають бути фіксованими, методологічно обґрунтованими, та їх розмір повинен визначати Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. При цьому, в Законі про ліцензування має бути закріплений уніфікований порядок видачі ліцензії щодо всіх напрямів господарської діяльності, а також встановлено порядок визначення розміру платежів за розгляд документів та видачу ліцензії.

Отже, плата за видачу ліцензій не повинна стягуватися з метою поповнення бюджету та відповідно має бути незначною, як і всі витрати суб’єктів господарювання щодо отримання ліцензії на право здійснення торговельної діяльності. Водночас, це має бути платіж, який вноситься саме при видачі ліцензії, та його розмір має забезпечувати лише ведення певного ліцензійного реєстру та інші необхідні дії щодо обліку ліцензіатів. Тому незалежно від напряму здійснення торговельної діяльності відповідний платіж має визначатись на єдиних методологічних засадах, виходячи з того, що витрати і характер дій органів ліцензування у сфері, наприклад, обігу ліків та алкогольної продукції відрізняються незначною мірою.

З метою однозначного регулювання визначення порядку внесення та розміру платежів за видачу ліцензії в Законі про ліцензування необхідно закріпити положення, що при подачі документів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, має надаватись документ, який підтверджує внесення до бюджету плати за розгляд документів щодо видачі ліцензії на право провадження торговельної діяльності. У випадку надання вмотивованої відмови органом ліцензування відповідна сума поверненню не підлягає. Після прийняття рішення про видачу ліцензії заявник має внести певну суму у встановленому порядку за видачу ліцензії в розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. При цьому розміри відповідних платежів щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності мають визначатися на єдиних методологічних засадах, і їх розмір у будь-якому випадку не має перевищувати розміру витрат органів ліцензування на розгляд документів та ведення відповідного ліцензійного реєстру. Внесення будь-яких інших сум на користь органів ліцензування або створених ними установ у зв’язку з наданням ними певних послуг забороняється. При цьому консультування суб’єктів господарювання щодо порядку набуття ліцензій на право здійснення певного виду торговельної діяльності має здійснюватись безоплатно, враховуючи, що відповідні органи ліцензування фінансуються за рахунок бюджету.

Слід виходити з мети запровадження ліцензування окремих напрямів торговельної діяльності, яка полягає не у поповненні бюджету, а у встановлені додаткових вимог у певних сферах, які потребують особливого характеру провадження і без додаткових заходів контролю створюється загроза порушення як публічних, так і приватних інтересів суб’єктів права.

2.3

<< | >>
Источник: Пальчук Петро Миколайович. Ліцензування торговельної діяльності в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ – 2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Порядок прийняття рішень про видачу ліцензії на право здійснення торговельної діяльності в Україні:

  1. Здійснення контролю за діяльністю ліцензіатів у сфері торговельної діяльності
  2. 2.3. Практика судового розгляду спорів, пов’язаних із здійсненням господарсько-торговельної діяльності
  3. 2.1. Нормативно-правове регулювання господарсько-торговельної діяльності в Україні
  4. Система державних органів та їх повноваження у сфері ліцензування торговельної діяльності в Україні
  5. 1.4. Становлення і тенденції розвитку законодавства щодо ліцензування торговельної діяльності в Україні
  6. РОЗДІЛ 1 Теоретико-правові засади ліцензування торговельної діяльності в Україні
  7. РОЗДІЛ 2 ПРАВОВІ ПИТАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГОСПОДАРСЬКО-ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
  8. РОЗДІЛ 2 Правове регулювання адміністративних відносин у сфері ліцензування торговельної діяльності в Україні
  9. Підходи до прийняття рішень.
  10. ІНСТРУКЦІЯ Про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні
  11. 11.2. Процес прийняття рішень
  12. 11.3.3. Методи прийняття рішень
  13. 11.4. Прийняття рішень в адміністративно-державному управлінні
  14. Пальчук Петро Миколайович. Ліцензування торговельної діяльності в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ – 2008, 2008
  15. 4.Критерії прийняття фінансових рішень
  16. Інші чинники, що впливають на прийняття управлінських рішень.