<<
>>

1.2. Правове та інформаційне забезпечення комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні в Україні

Важливими обмежуючими чинниками, які регулюють і суттєво вливають на формування комунікативного простору і на параметри функціонування (інтенсивність, відтворюваність, симетричність тощо) комунікативного процесу є нормативно-правові детермінанти, які впроваджені у суспільстві.

Якщо ж говорити про функціонування комунікативного процесу вужчій сфері – тобто співвідносно до галузі місцевого самоврядування чи державного управління взагалі – то важливим для розуміння є параметри інформаційного забезпечення цієї галузі, тобто розуміння того, яким чином «напівфабрикат» повідомлення потрапляє до комунікатора перед процесом «переробки» на остаточне повідомлення, адресоване комуніканту. У той же час значення інформації для застосування у щоденній практиці місцевого самоврядування важко переоцінити. За визначенням В.С.Куйбіди, «ефективність управління розвитком міста значною мірою залежить від повноти, своєчасності та достовірності інформації, яка використовується при прийнятті управлінських рішень з питань стратегічного та оперативного розвитку міста» [35, с.24]. Безумовно, вищенаведене означення може бути перенесене не лише на проблеми муніципального управління, але й на управління загалом.

Інформаційне суспільство, в своєму глобалізаційному наступі, ставить нові виклики на порядок денний і науково-методологічного обговорення і практичного втілення перед місцевим самоврядуванням. Адже «відбувається зміна варіантів функціонування: від адміністративно-командного, коли роль громадськості мінімізована, до демократичного, коли роль громадськості є найбільшою за всю історію існування людства» [36, с.16]. При цьому під інформаційним суспільством ми розуміємо суспільно-політичну формацію, основною продуктивною силою якої є інформація. Як відзначає дослідник А.В. Манойло [37] на основі [38] : «Інформаційне суспільство – стан розвитку суспільних і, насамперед, виробничих відносин, при якому основна частина валового продукту створюється не за рахунок матеріального виробництва, а на основі створення і продажу наукоємних технологій, інформаційних продуктів, тобто результатів інтелектуальної праці громадян».

До схожого висновку дійшов і Карл Дойч, досліджуючи роль комунікації в становленні і розвитку націй: «процеси комунікації є основою зв’язності (coherence) суспільств, культур та навіть особистостей» [39, с.546]. З цього випливає висновок, що чим розвинутіше суспільство, тим інтенсивніше в ньому відбувається комунікативний процес, «тим більше зростає потреба в комунікації, а отже, й інформації» [40, с.32].

Тепер необхідно з’ясувати, що ж є продуктивною основою цієї нової суспільної формації. У самому загальному значенні дефініція категорії «інформація» міститься у ст.1 Закону України «Про інформацію»: «Інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі» [41].

Вітчизняні дослідники (В.Д.Гавловський, Р.А. Калюжний) спробували застосувати загальне визначення інформації до управління соціальними системами. Відтак, інформація в управлінні соціальними системами – це відповідним чином задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (курсив наш – С.Ш.) і які використовуються в управлінській діяльності (управлінському процесі, управлінських відносинах) [42, с.10]. Як бачимо, значна дефінітивна частина, виділена курсивом, запозичена із Закону. У той же час дослідники вказують на те, що «для змісту поширення (розповсюдження) відомостей, даних, знань більше підходить категорія «інформування» [42, с.11], і підтверджують свою гіпотезу тим, що зазначений зміст інформації визначається у вітчизняному законодавстві щодо засобів масової інформації, і, зокрема, Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» [43].

Якщо для філософів комунікація є формою буття інформації, то для дослідників бізнесу та управлінців так званий комунікативний підхід в управлінні дозволяє розглядати все, що відбувається в організації, насамперед як взаємовідносини між людьми і групами [44, с.15].

При цьому, наприклад, управління персоналом набуває форми організації комунікацій в інтересах установи; реклама – комунікацій з метою формування купівельної активності; маркетинг – комунікацій організації із суб’єктами ринку з приводу визначення основних параметрів ринку, зокрема, ємності. Як бачимо, такий підхід може виявитися досить продуктивним для дослідження нових аспектів бізнес-комунікацій. Тим більше, що цей метод спрямований у майбутнє. На думку Дон Шульца та Бета Барнса (Don E. Shultz, Beth E.Barnes) «найважливіші форми комунікацій в майбутньому будуть значно ширшими, ніж звичайна реклама… Можливо, вона повинна бути ширшою і глибшою, ніж сам маркетинг…» [45, с.18-19].

Комунікативний підхід застосовний не лише в управлінні економічними системами та організаціями. Згадувана концепція сприйняття «інформації» як процесу інформування в теорії управління соціальними системами може і взагалі набувати форми комунікації, адже, за одним з визначень (Мескон, Альберт, Хедоурі), комунікація – це ніщо інше як «обмін інформацією, на основі якого керівництво отримує відомості, необхідні для прийняття ефективних рішень, і доводить прийняті рішення до працівників організації» [46].

Реалізація програм соціально-економічного розвитку, досягнення стратегічних пріоритетів держави, зокрема, у формуванні ефективної регіональної політики, створення передумов для розвитку місцевого самоврядування «нерозривно пов’язана з удосконаленням системи управління на основі розробок в області інформаційних технологій та створення невикривленого інформаційно-комунікативного середовища» [47, с.12]. Тому надзвичайно цікавим з цього аспекту видається вивчення досвіду фахівців із менеджменту, які досліджують феномен інформації з огляду на ті прикладні управлінські завдання, які їм доводиться вирішувати. Так, О.І.Карий, аналізуючи етапи процесу стратегічного планування, визначає зміст першого етапу планування – інформаційного забезпечення - у «підборі, класифікації та підготовці до використання інформації щодо розроблення стратегії, яка надасть достатньо повну і об’єктивну характеристику факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, можливих стратегій, методичного забезпечення» [48, с.22].

Взагалі, інформаційне забезпечення систем управління в контексті державного управління – це «поєднання всієї інформації, що використовується, специфічних засобів і методів її обробки, а також діяльності фахівців з ефективного використання даних, відомостей, знань в організації управління конкретною управлінською системою» [49, с.77]. Про складність описуваного нами феномену говорить і Г.В. Атаманчук: «Вона (інформація – С.Ш.) свою справу робить і поза державним управлінням, а часто і на противагу йому» [50]. Відповідно, хочемо ми цього чи ні, але інформацією потрібно якщо не керувати (що, мабуть, в демократичному плюралістичному суспільстві), то, принаймні, спрямовувати у відповідне русло. І з цього приводу слушним видається спостереження Б.М.Юськіва, який вказує на те, що в західній науці, на противагу радянській традиції, «поняття «інформаційне забезпечення» спеціально не виділялося і не виділяється, про що свідчить відсутність аналогічного загальноприйнятого терміна» [51, с.322], натомість використовується поняття «інформаційна підтримка» (англійською - information support). Потреба у новому визначенні інформаційного супроводу (або забезпечення – будемо і надалі використовувати це означення через встановлену традицію його використання – С.Ш.) виявляється ще й тому, що сама тільки арифметична сукупність засобів комунікації, накопичувачів для інформації, техніки і офісних працівників не може визначати зміст інформаційної діяльності. На небезпеку такого підходу вказує і Дон Тапскотт, аналізуючи феномен бюрократії. Дон Тапскотт вважає, що проста інформатизація управління (тобто забезпечення новою технікою офісів чиновників) ні до чого корисного для суспільства не призведе – бюрократія володіє чудовими можливостями «проковтнути» технологічні новації, більше того, вона може ще й збільшитися за рахунок створення відділів інформатизації і розширення штату працівників цих відділів. Зайнявшись планами з інформатизації управлінського процесу, бюрократія не переймається проблемою підвищення якості надання управлінських послуг тощо [52, с.199].

Інформація тільки тоді стає продуктивною силою, коли вона включається у комунікацію, є продуктом для комунікації, тоді вона набуває соціального значення і тоді вона має сенс застосування у державному управлінні чи місцевому самоврядуванні. І основною проблемою, яку необхідно при цьому вирішити, - це надання цілеспрямованого характеру інформаційному забезпеченню (супроводу) управлінської діяльності. Використовуючи визначення Б.М.Юськіва [51, с.325], уточнимо його співвідносно до проблематики місцевого самоврядування. Отже, під інформаційним забезпеченням (супроводом) комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні слід розуміти цілеспрямований процес зберігання, класифікації, пошуку, відбору, створення і підготовки для кінцевого споживача соціально значимої інформації, необхідної для задоволення соціальних і політичних потреб учасників комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні і для соціально-економічного розвитку території.

Структурний аналіз інформаційного забезпечення-супроводу [53] дозволить нам виділити наступні компоненти: суб’єкти і об’єкти (або учасники) комунікативного процесу; ресурси (фінансові, людські, технічні); технології збору, опрацювання і поширення інформації (включно з методами цього збору і опрацювання); джерела інформації (включаючи первинну інформацію); канали отримання і передачі інформації; готові інформаційні продукти. Ці компоненти сприятимуть ефективності комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні лише у випадку підпорядкованості певній спільній (з напрямом і інтенсивністю бажаного комунікативного процесу) меті, яка, в свою чергу складається із дерева цілей, утвореного цілями елементів системи - підсистемами. Відповідно, згадувані у переліку компонентів інформаційного забезпечення (супроводу) можна згрупувати за завданнями, які вони вирішують, у підсистеми інформаційного забезпечення. Найважливішими будуть у нашому випадку такі підсистеми: збору первинної інформації; переробки існуючої і створення нової інформації; поширення інформаційного продукту.

До речі, аналізуючи схожі підсистеми – інформаційного забезпечення державного управління – дослідник Б.М.Юськів наполягає на присутності в кожній підсистемі таких елементів [51, с.326] як «ресурси» і «суб’єкт управління» (у нашому випадку – учасники комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні).

Серед перспективних напрямів розвитку і удосконалення інформаційного супроводу комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні є використання організаційного, інтелектуального та іншого ресурсу недержавних організацій (НДО). Таку співпрацю практикують закордонні фахівці з державного управління, про цю перспективу вказують і російські дослідники: «взаємодія із недержавними (комерційними та некомерційними) інформаційними службами, які могли би виробляти інформаційні продукти і послуги на основі державних інформаційних ресурсів» [54, с.15].

Окрім інформаційної складової, важливу роль для функціонування системи місцевого самоврядування відіграє і правова складова.

Права і свободи людини та громадянина, які пов’язані з обігом інформації, визначені Конституцією [55] і передбачають: право доступу до інформації, що стосується прав, свобод і обов’язків людини та громадянина, право на таємницю приватного життя (ст. 31), таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень (ст. 31), право вільно знаходити, отримувати, передавати, створювати й розповсюджувати інформацію будь-яким законним способом (ст. 34), свобода слова (ст. 34). Ці права можуть бути обмежені законом «у тій мірі, у якій це необхідно з метою захисту основ конституційного устрою, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни й безпеки держави» (ст. 64). Інтереси суспільства – це передусім створення досконалого інформаційного середовища й забезпечення вимог до державної політики в інформаційній сфері. Як відзначає О.Соснін, «державні інтереси тут полягають, по-перше, у правовому й організаційному гарантуванні безпеки для державних інформаційних ресурсів, інформаційно-комунікаційної системи» [56]. Крім того, для України «залишається суттєвою проблема нормативного «нерегулювання» поняття реєстрації в галузі документаційного забезпечення управління» [57, с.238].

Що ж стосується місцевого самоврядування, то Конституція України містить, щонайменше, 24 статті та окремий розділ ХІ (ст.140-146), що безпосередньо визначають роль і місце місцевого самоврядування, статус територіальних громад як його первинного суб’єкта, основні принципи формування і діяльності органів місцевого самоврядування, відносини, які виникають у процесі організації та функціонування місцевого самоврядування, гарантії його здійснення.

Так, ст.5 Конституції визначає, що «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», ст. 7 проголошує: «в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування», а ст. 140, в свою чергу, закріплює місцеве самоврядування як «право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення». Важливим для впорядкування діяльності органів місцевого самоврядування є положення ст.19. згідно якої «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Основною ресурсною базою місцевого самоврядування, згідно ст. 13 Конституції, є «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу». А від імені народу права власника здійснюють цими ресурсами тільки «органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією» (ст.13). Детальніше визначення матеріально-технічної ресурсної бази місцевого самоврядування дається у ст.142: «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад».

Якщо продовжити тему ресурсного забезпечення місцевого самоврядування, то, окрім вказаних у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» [58] функцій місцевих рад та їх виконавчих комітетів у сфері розпорядження майном, керівництва комунальними підприємствами тощо, регулюючим документом є і Декрет Кабінету міністрів «Про місцеві податки і збори» [59]. У свою чергу, Бюджетний кодекс України [60] визначає основні принципи формування та витрачання місцевих бюджетів, враховуючи ст 95. Конституції: «бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами».

Важливими з огляду на загальноєвропейську практику дотримання прав людини і підвищення відповідальності органів місцевого самоврядування є положення ст. 56 Конституції про те, що «кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень». Для комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні надзвичайного значення має ст.57 Конституції, якою «кожному гарантується право знати свої права і обов'язки». Відповідно, «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом», а «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними» (ст.57). Така норма Конституції неодноразово дозволяла у судовому порядку скасовувати рішення місцевих органів влади саме через неналежне оприлюднення розпоряджень та інших нормативно-розпорядчих актів.

Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» [61] відповідно до Конституції визначає порядок всебічного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації та захисту їх від монопольного впливу тієї чи іншої гілки влади або органу місцевого самоврядування.

Отже, засоби масової інформації України відповідно до законодавства мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які, у свою чергу, законодавчо зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби, забезпечувати журналістам вільний доступ до інформації (крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю» [62]), не чинити на журналістів будь-якого тиску та не втручатися у їх виробничий процес.

Інформаційні служби органів державної влади та місцевого самоврядування збирають, аналізують, обробляють і оперативно надають інформацію для засобів масової інформації [36, с.349]. При цьому інформаційні служби послуговуються такими формами підготовки та оприлюднення інформації як випуск бюлетенів, проведення прес-конференцій, підготовка теле - і радіопередач, створення архівів інформації, забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації, інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать законодавству України.

Сьогодні, окрім Конституції України, місцеве самоврядування регулюється цілою низкою законів, базовим з яких є, безперечно, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» [58]. Дослідник В.С.Куйбіда [35, с.32-39] пропонує умовно розділити правову базу комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні на три групи: законодавчі акти загального характеру (зокрема, згадуваний нами Закон «Про інформацію» [41]); законодавчі акти концептуального, постановочного характеру (наприклад, Постанова Кабінету міністрів «Про містобудівний кадастр населених пунктів» [63]); законодавчі акти прикладного характеру (Постанова Кабінету міністрів «Про першочергові заходи інформатизації» [64], програми інформатизації, програми «електронне місто», прийняті місцевими органами самоврядування).

На нашу думку, питання класифікації і розгляду всього комплексу нормативно-правового регулювання комунікативного процесу потребує ґрунтовнішого розгляду. При цьому основними документами слід вважати Конституцію України і ратифіковану Україною Європейську хартію місцевого самоврядування [65]. На нашу думку, використовуючи юридичну аналогію, наступним за значенням після Конституції (із рішеннями Конституційного Суду) та міжнародних рамкових угод можуть бути визнані Кодекси законів (Бюджетний, Земельний, Цивільний, Господарський, у майбутньому – Виборчий). Наступні групи становлять Закони України, підзаконні Постанови Кабінету міністрів, укази Президента та нормативно-правові акти регулювання, прийняті в межах їх компетенції безпосередньо територіальними громадами чи уповноваженими ними виборними органами.

Створення таких класифікаційних карток (для кожного району, в ідеалі – для кожної громади), в яких знайшло би відображення все існуюче регулювання (від міжнародних угод до рішення сільської ради), на нашу думку, могло би значно підсилити правове підґрунтя для учасників комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні, а сам комунікативний процес, відповідно, став би ефективнішим.

1.3.

<< | >>
Источник: ШТУРХЕЦЬКИЙ Сергій Володимирович. КОМУНІКАТИВНІ СТРАТЕГІЇ В МІСЦЕВОМУ САМОВРЯДУВАННІ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління. Київ-2010. 2010

Еще по теме 1.2. Правове та інформаційне забезпечення комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні в Україні:

  1. Моделювання комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні
  2. 2.3. Передумови для впровадження комунікативних стратегій у місцевому самоврядуванні
  3. 3.2. Класифікація комунікативних стратегій в місцевому самоврядуванні
  4. 3.1. Перспективні напрями розвитку комунікативного потенціалу місцевого самоврядування в Україні
  5. 5.2. Правове забезпечення новітніх інформаційних технологій у здійсненні управління регуляторною діяльністю
  6. 2.1. Використання інформаційних технологій в організації інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державного управління
  7. 1.3. Нормативно-правове забезпечення фінансової автономії органів місцевого самоврядування
  8. 2.1. Зміст і значення комунікативного потенціалу місцевого самоврядування
  9. Інформаційне забезпечення системи управління фінансами
  10. Визначення актуальних завдань місцевого самоврядування як програми для розробки комунікативних стратегій
  11. 9.1. Основи організації інформаційно-технічного забезпечення Державного казначейства
  12. 2. Інформаційне забезпечення логістики та інформаційні системи.
  13. Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва
  14. 9.4. Удосконалення інформаційно-технічного забезпечення Державного казначейства
  15. Поняття, склад і зміст інформаційного забезпечення автоматизованих систем обліку, контролю на підприємстві
  16. Тема 13. «Інформаційне забезпечення логістики. Інформаційна логістика».
  17. 1.1. Теоретичні засади інформаційного забезпечення системи державного управління
  18. Тема 9. Інформаційно-технічне забезпечення діяльності органів Державного казначейства
  19. Бюджетний процес в Україні
  20. Бюджетний процес на рівні місцевих бюджетів
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -