<<
>>

3. 3. Організаційні форми реалізації соціального корпоратизму у функціональних секторах соціальної сфери міст

Визначальними складовими соціального розвитку територіальної громади є рівень здоров’я й освіченості населення (загальної, професійної, культурної та духовної). Сьогодні знання є головною складовою людського капіталу, рушійною силою прискореного розвитку розвинутих країн.

Економіка знань стала розглядатися як ключовий вектор їх конкурентної спроможності, а створення, нагромадження, розповсюдження й використання знань стає одним з пріоритетних інноваційних шляхів розвитку. Витрати на людський капітал починають переважати інвестиції у фізичний капітал. За оцінкою Світового банку, фізичний капітал у сучасній економіці формує 16% від загального обсягу багатства країни, природний – 20%, а людський – 64%. У Японії і Німеччині частка людського капіталу становить до 80% національного багатства [158, с. 185]. Це обумовлено тим, що внески в людський капітал дають досить значний за обсягом, тривалий за часом та інтегральні за характером економічний і соціальний ефекти.

У формуванні людського капіталу як первинний елемент визначається сукупність знань, які має не тільки кожна людина і кожний окремо взятий суб’єкт господарювання, а й суспільство загалом. Особливого значення набуває комбінація знань, що створює нові ідеї та сприяє розробці нових товарів і послуг, методів виробництва, ринків, матеріалів та інших матеріальних, нематеріальних і духовних благ. Знання розглядаються і як ресурс управління та влади. П. Друкер доводить, що в нових економічних умовах знання не є ще одним ресурсом такого самого порядку, що й традиційні фактори виробництва – праця, капітал та земля, а взагалі єдиним значущим ресурсом [82, с. 12]. Наведені тенденції і закономірності вказують на необхідність надзвичайної уваги до проблеми створення й розвитку системи знань і забезпечення цієї складової якості людського капіталу в Україні.

Узагальнення наукових і методологічних напрямів розвитку процесів діючої системи освіти дозволяють визначити основні напрями її вдосконалення: формування системи безперервної освіти; удосконалення змістовної складової системи навчальних процесів; створення й упровадження інноваційних технологій, які формують конкурентоздатну систему знань; удосконалення мотиваційних стимулів навчання та інституційного забезпечення ефективного використання знань тощо.

Структурно-організаційна й управлінська трансформація системи освіти здійснюється комплексом навчальних закладів і організацій, навчальними центрами та іншими складовими елементами освітянської сфери, які беруть участь у створенні, розповсюдженні й використанні знань. Велику роль відіграє розвиток інформаційної мережі системи освіти, що робить доступною систему знань для всіх прошарків населення, реформування нормативно-правової бази функціонування освітніх заходів, створення сучасної інфраструктури інноваційної діяльності в освітянському просторі країни.

Обумовлюється поява концепції неперервної освіти, зростання міжфахових і міжкультурних зв’язків, необхідність підготовки людей до діяльності в оточенні багатьох різноманітних культур, відтворення в людини потреби та можливості вийти за межі тих знань, які опановуються в навчальних закладах. Бажання до розвитку власного творчого потенціалу, навчання та вміння креативно мислити, швидко орієнтуватися в складних ситуаціях і приймати правильні рішення підтримуються урядом шляхом підвищення стипендій студентам, існування замовлення на підготовку фахівців, заходами з підвищення можливостей працевлаштування. Виявляються й нові вимоги до кінцевого результату – навичок фахівців щодо набутих знань. Передбачається спрямування системи освіти на новий тип результату – компетентнісний, а саме – не звичайної комбінації знань і навичок, а сукупності знань і навичок, орієнтованих на вирішення реальних завдань і опанування ключових компетенцій, які формують спроможність освічених людей до креативної діяльності. Обсяг знань, нагромаджений у процесі навчання, і практичний досвід повинні формувати додаткові якості людського капіталу, який безпосередньо впливає на соціальний розвиток суспільства і його економічне зростання. З цією метою створюються гнучкі і рухливі моделі підготовки фахівців, у яких будуть чітко виокремлюватись певні компетентнісні рівні освітньої складової людського капіталу. У тому числі: рівень професійно значущих якостей; рівень творчості особистості; рівень вищих психічних функцій; механізми саморозвитку; здатність до ефективної соціальної взаємодії і культури відносин; рівень ідентифікації та адаптації підготовки до сучасних вимог існування.

Сполучення показників якості всіх рівнів формує параметри концептуальної моделі сучасного висококваліфікованого фахівця за такими блоками: фундаментальних знань (знаннєва грамотність), професіональних знань (функціональна грамотність), евристичних знань (креативна грамотність), комунікативність (корпоративна грамотність) і соціалізований блок (соціальна грамотність) [42, с. 19].

У складі вирішальних напрямів модернізації освіти на всіх рівнях розглядається і використання Інтернет-технологій та останніх досягнень за допомогою мультимедіа, що підвищує продуктивність навчання за рахунок розвитку дистанційного навчання й надання освітніх послуг у будь-який час і в будь-якому місці. Доцільно підкреслити, що первинні кроки в напрямі реформування освітньої галузі повинні здійснюватись саме на першому рівні суспільства територіальних громад муніципальних утворень. Основою реформування освітньої галузі є зміни, які повинні відбуватись у самих навчальних закладах: оновлення теоретичної, наукової та методичної підготовки навчання, змісту й структури навчальних планів і методичних матеріалів, зміна принципів побудови навчальних програм, удосконалення організаційного механізму управління навчальними закладами, розвиток інформаційно-комунікативних технологій та інші заходи. Інноваційні освітні соціальні послуги нової якості, які відповідають міжнародним стандартам, в остаточному підсумку приведуть до економічного благополуччя й соціального розвитку.

Водночас є низка проблем, які не сприяють руху системи освіти до вищих стандартів. Так, організації, що функціонують в освітньому просторі міст, знаходяться на різних стадіях розвитку, які утворилися внаслідок історичної і власної (індивідуальної) еволюції. Вони мають різні потужність, рівні розвитку, різну інноваційно-інвестиційну активність і різні масштаби діяльності. Як складові комплексної системи муніципальної освіти вони потребують «вирівнювання» інноваційних можливостей і певної організаційної модернізації. На рівні муніципальних утворень існує розгалужена мережа виховних і освітніх установ та закладів.

У тому числі спеціалізовані базові школи, коледжі, технікуми, інститути, університети, структурні підрозділи перепідготовки кадрів, короткострокові курси тощо. Але сьогодні вони існують практично відокремлено і «виживають» самотужки. Недостатній рівень кооперації навчальних закладів відзначається не тільки в муніципальних утвореннях, а й на національному й міждержавному рівнях. Недостатньо розвинутим залишається інституційне середовище освіти і в межах національної системи. Потребують суттєвого вдосконалення й організаційні засади побудови наукового освітнього простору економіки знань, який належить до стратегічних напрямів розвитку вітчизняної освіти в контексті розвитку глобального освітнього простору.

Суттєву роль у забезпеченні якості освіти відіграє і форма власності освітніх закладів. На сьогодні виховні, дошкільні й загальноосвітні заклади передані в комунальну власність і стали складовими комунального сектору економіки міст. Технікуми й училища також належать до різних форм власності, а вищі навчальні заклади, підпорядковані галузевим міністерствам. Останнє не сприяє інтенсифікації інноваційних технологій у системі освіти. Зазначене свідчить, що реформування вищої освіти в Україні і перехід на демократичні основи її управління радикальних змін у вирішенні проблем освіти ще не забезпечують. На рівні регіонів не відбулось і політичних змін, хоч обласним управлінням освіти й були розширені функціональні права щодо координації діяльності й розвитку навчальних закладів. Поки що вони не супроводжуються позитивними змінами в стані системи на регіональному й місцевому рівнях освіти. Суттєвим недоліком освіти на цих рівнях є невідповідність освітньої професійної підготовки фахівців, які отримали освіту в даній місцевості, потребам регіонального ринку.

Одним з дійових шляхів поліпшення існуючого стану якості освіти, її відповідності вимогам стандартів освіти прогресивних країн Європи і гармонізації обсягів і структури підготовки фахівців усіх рівнів з потребами відповідних ринків праці може стати інтеграція освітніх закладів на корпоративно-кластерних засадах.

Це дозволить об’єднати потенціали їх інтелектуальних і ресурсних можливостей, прискорити запровадження інноваційних освітніх технологій, створити умови запобігання необґрунтованості стратегічних заходів розвитку та вирішувати інші спірні проблеми.

Останнє можна здійснити шляхом формування горизонтальної чи вертикальної кластерної корпоративної мережі навчальних закладів, у якій задіяні і роботодавці, і місцеві органи влади, бізнесові структури й громадські організації, а також самі жителі, які зацікавлені або використовують систему знань у власній діяльності. Підвищення якості знань має здійснюватись за стандартами освіти. Вони створюються, затверджуються і контролюються державою відповідно до світових вимог, глобальних змін у суспільстві і з урахуванням сучасних потреб галузей економіки і соціальної сфери, підприємства яких розташовані на території відповідного регіону.

На думку автора найефективнішими організаційно-правовими формами і структурами освіти на регіональному і муніципальному рівнях, які слід створити за вищезазначених умов розвитку галузі освіти в соціальних сферах муніципальних утворень пропонується розглядати регіональні й муніципальні корпоративні освітянські об’єднання, які спрямовуються на формування безперервної цілісної й повної системи знань і задіяні в безперервному наскрізному ланцюгу їх формування. В освітянських об’єднаннях створюються умови для взаємообміну ресурсами, насамперед прискорюється освоєння інтелектуальних сучасних потужних освітніх технологій. Рівень компетентності суттєво буде підвищуватись на базі виробничих та операційних систем підприємств і організацій економіки міст (чи регіонів).

Водночас змінюється роль і підвищується відповідальність кожного учасника таких об’єднань. Так, університети мають розглядатись як центральні осередки регіональної (муніципальної) системи освіти, що будують свою діяльність за ланцюгом «школа-коледж (технікум) – університет – підприємство (фірма) – суспільство» шляхом створення споріднених, взаємодоповнюючих програм теоретичного і науково-практичного навчання та організаційних схем і процесів їх реалізації на договірних засадах партнерських корпоративних відносин.

Формування корпоративної системи якісної освіти на рівні регіонів і муніципальних утворень акцентує увагу на об’єднанні соціальних функцій освіти в межах освітнього простору територіальних громад. Поглиблюється і водночас розширюється спеціалізація об’єднань шкільної і професійної освіти, інтеграція освітніх процесів, системного впровадження й розповсюдження інноваційних освітніх технологій здійснюється системно. Контроль територіальної спільноти за рівнем професійності та освіченості людей, що отримали освіту в муніципальних закладах, стане прозорим і доступним для здійснення за всіма складовими етапу набуття освіти. Оптимізація мережі освітніх закладів і організацій, що реалізують процеси освіти на всіх рівнях освітнього простору країни, підвищить відповідальність органів місцевої та регіональної влади за їх забезпечення.

Імплементація функцій управління процесами створення людського капіталу у функції місцевого самоврядування потребує зміни освітньої інфраструктури соціальної сфери і побудови в ній інноваційних форм організації освіти та формування освітніх муніципальних і регіональних округів. У них реально створюються умови підвищення освітнього й культурного рівня суспільства, досягнутого в розвинутих країнах світу. Це відповідає змісту Великої Хартії університетів (1988 р.), Юнеско (1996, 1997, 1998 рр.), Асоціації Європейських університетів (2001 р.), розгляду університетів як науково-промислових комплексів, формуванню у вищій освіті мережної бази для обміну інформацією та знаннями [82, с. 131].

Побудова мережної структури освіти мотивує перехід навчальних закладів на процесне і програмно-цільове управління, перегляд принципів побудови організації навчальних процесів, зміну організаційних схем проведення занять, розвиток менеджменту освіти, програмне забезпечення освітніх функцій і подальший розвиток державно-громадського контролю за формуванням місцевого, регіонального і державного ринку освітніх послуг. Мережна інноваційно-інституційна форма системи освіти в муніципальних утвореннях здатна змінити і роль соціальної сфери міст, а саме перетворити з обслуговуючої галузі на галузь соціально-економічної діяльності, яка в умовах ринку створює особливий вид товару – людський капітал суспільства. Водночас здійснюється і специфічна капіталізація відносин соціальної сфери та її підсистем з іншими підсистемами й організаціями. Запровадження корпоративних принципів управління, новітніх управлінських технологій розширює і якісно оновлює зміст загальних функцій місцевої влади щодо управління розвитком, розвиває процеси гармонізації й адаптації соціальних процесів до ринкового середовища.

Зазначене свідчить, що сформована в Україні система освіти повинна стати на шлях модернізації. Зміст модернізаційних заходів повинні визначати зміни, обумовлені сучасними уявленнями про розвиток освіти у європейському і світовому середовищі, і творче наслідування прогресивних форм вітчизняної освіти, а також зразки і форми організації освіти в розвинутих західних країнах.

Освітню складову людського капіталу і соціального ресурсу на рівні муніципальних утворень треба розглядати як цілісну систему виховних, оздоровчих, навчально-освітніх, професійно-навчальних, фундаментальних, науково-прикладних та інших технологій, що створюються на інноваційній основі, оптимальному ресурсному забезпеченні і спрямовуються на формування й розвиток розумової інтелектуальної діяльності людей та соціальний розвиток в умовах економічної свободи та конкурентного середовища існування суспільства.

Модернізацію системи освіти на основі корпоративного підходу доцільно починати з муніципальних регіональних систем освіти, з визначення місця й ролі кожної складової, одночасно сприймаючи їх як складові національної системи освіти. Серед основних напрямів організаційної модернізації системи освіти на рівні міста як першочергові слід виокремлювати модернізацію змісту й структури освітніх технологій та спрямовувати їх на формування компетентнісних знань і навичок; якісне оновлення функцій управління; запровадження інноваційних організаційних форм освітніх процесів; використання принципів організаційної корпоративної культури між учасниками; підвищення соціальної мотивації і соціального іміджу освічених людей; удосконалення організаційних механізмів управління освітніми закладами відповідно до корпоративної моделі організації муніципальної освіти.

Мережа освітніх закладів формується на ґрунті освітніх потреб територіальної громади. Їх урахування й забезпечення освітніми закладами породжує соціальні зв’язки із суб’єктами господарювання і соціальну взаємодію та підвищує можливості соціального розвитку на основі спільних потреб та інтересів. Регіональна інтегрована система освіти може включати освітні заклади, освітні організації і виробничі підприємства різних форм власності, об’єднання підприємств малого й середнього бізнесу, які використовують спільне природне і соціально-демографічне середовище та спрямовують свою діяльність на формування і функціонування місцевих та регіональних ринків. Концептуалізація корпоративних засад і корпоративного управління системою освіти на регіональному й місцевому рівнях дасть їй нові можливості щодо подальшого розвитку.

Як приклад, наведемо модель освітнього муніципального округу, побудованому на принципах корпоративної організації й управління суспільною діяльністю. Складові корпоративної інтегрованої системи муніципальної освіти (КІСМО) наведені на рис. 3. 5, а концептуальні засади побудови й функціонування освітнього округу територіальної громади наведено в табл. 3. 5.

Обґрунтування переваг формування й розвитку процесів системи освіти в межах територіальної громади (а можливо, й за ними) повинно включати появу більш ефективної сукупності інструментів впливу на розвиток освіти; склад освітнього ресурсного потенціалу соціальної інфраструктури громад; оцінку існуючого і можливості підвищення рівня розвитку складових освітньої сфери, ступеня раціонального використання її потенціалу; наявність системи прогнозування та стратегічного планування; реструктуризацію органів управління освітнього простору, перегляд змісту, методів і технологій надання знань.

Рис. 3.5. Структурні складові корпоративної інтегрованої системи муніципальної освіти

Таблиця 3. 5

Таблиця 3. 5

Концептуальні засади побудови організаційної модернізації соціальної сфери як корпоративної інтегрованої системи муніципальної освіти

Основні засади Характеристика засад
1. Мета Створення освітнього округу в територіальному просторі для вирішення системних проблем розвитку освіти міст і регіонів, забезпечення збільшення темпів зростання обсягів людського капіталу та покращання його якості за рахунок об’єднання ресурсів, можливостей і зусиль держави, органів місцевого самоврядування, їхніх територіальних громад, суб’єктів господарювання освітнього територіального простору і бізнесу, забезпечення позитивної динаміки процесів розвитку
2. Передумови

і призначення

Конкретизація, систематизація і раціоналізація економічних, організаційних, соціальних, інноваційних та інших складових освітнього простору територій, уточнення й розвиток видів і напрямів взаємодії і співпраці суб’єктів господарювання, задіяних у процесах створення освітніх і допоміжних послуг. Визначення територіальних чинників впливу на їхню якість. Концентрація наукових, фінансових, трудових, технологічних та інших видів ресурсів для реалізації інновацій у розвитку освітної галузі, а також інфраструктури територій, яка її забезпечує
3. Суб’єкти і організаційно-правові форми організації територіального освітнього простору Держава, територіальна спільнота й органи місцевого самоврядування, вищі та середні, дошкільні й спеціальні навчальні заклади, органи виконавчої влади з питань освіти і науки, професійні училища, ліцеї, школи, центри перепідготовки та підвищення кваліфікації, підприємства бізнесу, бізнес-інкубатори, альянси, професійні асоціації, їх співпраця і партнерство, що формуються на договірних засадах і партнерських відносинах
4. Взаємовідносини учасників Організаційно-правові й організаційно-управлінські відносини, що виникають як необхідні передумови здійснення трансакцій під час використання спільних ресурсів і нових відносин у межах нових організаційних форм співпраці в наскрізному інтегральному процесі підготовки. Правові відносини виникають як зобов’язання та відповідальність учасників щодо досягнення поставлених спільних цілей. Взаємовідносини учасників системи освіти базуються на положеннях укладених між ними цивільно-правових договорів, що будуть визначати взаємні права та обов’язки учасників, відповідальність сторін, систему загального контролю, порядок та наслідки припинення правовідносин
5. Принципи співпраці Інституційна забезпеченість, правова самостійність, економічна незалежність, господарська самостійність, фінансова самостійність, соціальна відповідальність
6. Засоби чи інтереси співпраці Інтелектуально-наукові, організаційно-управлінські, інформаційно-комунікативні, методичного і професійного обліку
7. Завдання діяльності освітнього округу Інтеграція інтересів, потреб і зусиль територіальних громад для підвищення темпів створення знаннєвої складової як базису підвищення інституціальності та продуктивності місцевого соціуму в напрямі економічного й соціального розвитку.

Удосконалення існуючих та створення нових форм освітніх, обслуговуючих, виробничих, навчально-операційних систем для забезпечення якості освіти відповідно до європейських стандартів. Забезпечення умов для реалізації інтелектуального потенціалу молоді

Продовження табл. 3.5
у сферах наукової, науково-технічної, культурної, духовно-виховної діяльності; координація напрямів ефективного використання навчально-лабораторної, методичної і наукової бази, комп’ютерних інформаційних технологій, соціальної та виробничої інфраструктури територій; створення й реалізація інноваційних процесів розвитку міста
8. Завдання органів управління Створення балансу інтересів учасників та зацікавлених осіб для забезпечення ефективної діяльності в освітній сфері територіального простору; запровадження правил ефективного менеджменту і корпоративної організаційної культури відносин учасників, сприяння розвитку інноваційно-інвестиційних процесів; підвищення ефективності використання науково-викладацького та інших видів потенціалу, якісне обслуговування потреб і інтересів «споживачів» знань, можливість якіснішого задоволення потреб роботодавців (підприємств, організацій та органів влади) фахівцями різних кваліфікаційних і професійних груп; узагальнення вимог до формування стандартів якості освіти на кожному етапі навчання; вироблення принципів культури і «правил гри» у широкому діапазоні правових, економічних та соціальних умов суспільної взаємодії; збільшення соціального й економічного базису розвитку інфраструктури територій
9. Склад органів управління Органи місцевого самоврядування, виконавчі органи міської ради, наглядова рада, науково-методична рада, виконавчі дирекції та інші, визначені статутом об’єднання органи чи особи
10. Склад наглядової ради Мер міста, представники депутатської комісії міської ради з питань освіти та науки, представник управління освіти та науки міськвиконкому, представники навчальних закладів, представники ради роботодавців, центру зайнятості, підприємств і організацій, що увійшли в структуру освітнього об’єднання (див. рис. 3. 5)
11. Склад науково-методичної ради Представники наукових і методичних рад навчальних закладів, центрів підвищення кваліфікації, які відповідають за науково-методичне забезпечення навчальних процесів, практик, стажування, організацію проведення майстер-класів, формують стратегію розвитку освітніх технологій згідно з вимогами суспільства до якості знань
12. Склад і завдання виконавчої ради Виконавчий орган управління територіальним освітнім простором, що формується з високопрофесійних фахівців з метою керівництва поточною діяльністю. Він презентує наглядовій раді стратегію розвитку освіти в місті, проект річного бюджету та іншу інформаційно-аналітичну й статистичну інформацію для контролю, аналізу та регулювання локальних й інтегрованих процесів організації та інноваційних технологій освіти, а також усіх видів її забезпечення. Після ухвалення планів виконавчий орган самостійно, у межах його повноважень, визначених чинним законодавством і внутрішніми нормативно-правовими документами, приймає рішення щодо поточної діяльності, узгодженої із Стратегією розвитку освіти в місті, програмами і проектами реформування, які увійшли в план соціально-економічного розвитку та спрямовані на досягнення місії створення єдиного територіального освітнього простору
13. Економічна мотивація і заохочення ефективного управління об’єднанням Заробітна плата як основа якісного виконання обов’язків, перелік соціальних благ, визначений і затверджений Радою, забезпечення дотримання умов праці на робочих місцях фахівців і суб’єктів управлінської діяльності, які визначаються в умовах контрактів працівників і забезпечуються коштами з консолідованого бюджету освітнього об’єднання

Побудова цілісної гармонійної мережі організації й управління окремими взаємопов’язаними процесами формування людського капіталу дозволить скоротити шлях, який необхідно подолати людині до щабля вищої професійної зрілості, зменшить витрати часу і коштів на її становлення як творчої соціально-активної особистості, а також створить більш сприятливі умови для підвищення її творчої віддачі в суспільній праці та участі в процесах розбудови державності й підвищення конкурентоспроможності країни.

Якісне оновлення та розширення видів організаційних форм і методів соціального управління, створення системи науково-методичної, кадрової, інформаційної кооперації наявних освітніх закладів та організацій на території громади, співпраця з роботодавцями й структурами бізнесу створять міцний фундамент стійкого, регульованого процесу розвитку людського капіталу.

Особливість наведеної структурної моделі освітнього округу територіальної громади і концепції його побудови й розвитку полягає в тому, що підґрунтям його створення і функціонування є ідеологія і принципи соціального корпоратизму. Вони мають суттєві переваги над існуючими моделями, а саме: організація безперервної цілісної системи освіти в межах території проживання людини здатна ефективніше задовольняти потреби в людському капіталі всіх галузей і секторів регіонального господарства; створюються надійні, прямі й зворотні зв’язки між усіма учасниками, активний інформаційний обмін, якісні комунікації створюють нові джерела підвищення якості ресурсної бази розвитку. Створюються умови забезпечення стратегічних потреб у відтворенні людського капіталу й обсягах підготовки фахівців відповідних кваліфікаційних рівнів і спеціалізацій, у ротації спеціальностей, ліквідації неузгодженості потреб і пропозицій на ринку робочої сили, забезпечується дійовий контроль за якістю і конкурентоспроможністю підготовки молодих фахівців.

Поєднання ресурсів і можливостей освіти в межах освітніх округів здатне перетворити систему освіти на стратегічний ресурс суспільства, який надає йому його найголовнішу складову розвитку – людський капітал, формує його професійність, компетентність і творчі здібності. Створення освітніх округів у регіональній системі освіти дозволить чіткіше визначати сукупність об’єктивних параметрів її бажаного стану, керуватись ними під час розробки політики подальшого розпитку, а також виробляти чіткі орієнтири і критерії для визначення ефективності реалізації освітньої політики в містах і регіонах.

Кооперацію, спеціалізацію і концентрацію зусиль суб’єктів освітньої сфери, їх співпрацю і партнерство з владою, бізнесом і громадськими організаціями слід розглядати як один з головних шляхів реформування системи освіти на рівні територіальних громад на сучасному етапі. Результат спільних дій дозволить підвищити гнучкість і забезпечити адаптацію системи формування знаннєвої складової й інтелекту розвитку людського капіталу, визначати та вдосконалювати ключові компетенції фахівців на рівні міжнародних стандартів. Об’єднання навчальних закладів різних рівнів за етапами формування людини як особистості і визначення її ролі як головного носія знаннєвих складових суспільства відповідає завданням реформування освіти України і забезпечення якості її реалізації.

Доцільність розгляду освітянських неприбуткових соціальних корпоративних об’єднань як організаційно-правових форм реалізації соціальних процесів визначається тим, що заклади освіти та організації, які бажають досягти успіху за рахунок упровадження прогресивніших способів управління і технологій, одночасно потребують для свого розвитку широкого спектру унікальних здібностей і глибоких знань, високої компетентності працюючих працівників. Ці вимоги проблематично здійснити в межах однієї організації, тому й виникають об’єднання, альянси, партнерства, мережні структури й кластери. У процесах соціальної корпоратизації відпрацьовуються механізми саморегуляції суспільства, що нагромаджують результати свого довгого історичного шляху функціонування й удосконалення у зв’язку із змінюваністю запитів суспільства. У соціальній сфері корпоративні об’єднання стають джерелом новаторських починань, створення нових інститутів і розробки відповідних норм та правил соціальної поведінки.

Корпоративні освітянські об’єднання являють собою складні багатоцентрові організації, що належать до типових ринкових структур, які виникають в умовах глобалізації. Об’єднання більше, ніж окрема галузь. Сформовані за власною ініціативою, вони можуть охоплювати широкий спектр галузей і послуг. У внутрішньому середовищі соціальних корпоративних об’єднань можуть виникати мережні структури як соціального, так і комерційного плану, ділові мережі компаній, які надають послуги не тільки в соціальній, а й технічній, адміністративній і фінансовій галузях. І хоча кожні регіон і місто має певні відмінні риси і підходи до об’єднання з метою управління процесами життєдіяльності, загальний результат їх розвитку підтверджує прогресивність цієї форми організації суспільної діяльності в ринкових умовах.

Використання ідеї корпоратизації в соціальній сфері взагалі можна описати за більш детальною характеристикою цієї форми територіальної організації суспільної діяльності. Загальними характеристиками соціальних корпоративних об’єднань є: територіальне розміщення учасників об’єднання, що взаємно доповнюють один одного і здійснюють суспільну діяльність незалежно від форм власності, переважно в горизонтальній площині, з безліччю ланцюгів взаємодії, що перетинаються. Межі муніципальних об’єднань можуть визначатись не тільки організаціями, між якими існують тісні горизонтальні, вертикальні або структурні площинні зв’язки. Вони можуть вплинути на рівень конкурентоспроможності та її складових і організацій, дії яких можуть поширюватись далеко за межі муніципалітетів. Соціальні корпорації можуть складатися з організацій різних галузей, але їх використання може бути ефективним у межах соціальної сфери, у якій діяльність усіх складових спрямовується на спільний результат – соціальний розвиток громади. Тобто особливостями соціальних корпоративних об’єднань, які їх можуть зробити значущими в забезпеченні прискорення темпів соціального зростання муніципальних утворень, може розглядатись широка і специфічна спрямованість діяльності соціальної галузі.

Корпоративні об’єднання забезпечують можливість конструктивного й ефективного діалогу між учасниками й іншими спорідненими інституціями. При цьому державні, індивідуальні чи спонсорські інвестиції окремих учасників дають користь відразу багатьом. Чіткі конкурентні переваги цієї організаційної форми діяльності полягають у підвищенні продуктивності праці за рахунок акумульованих здібностей багатьох, знижують трансакційні витрати під час використання ресурсів, підвищують доступ до маркетингової інформації, взаємодоповнюваність і професіоналізм адміністративного ресурсу [161].

Ефективність створення соціальних корпорацій на території міст зумовлюється також скороченням відстані між учасниками об’єднань, спрощенням процесів отримання інформації, зниженням витрат під час укладання договорів, зосередженням дійових зв’язків з незалежними і неформальними організаціями і між собою в одному структурному підрозділі. Під час створення об’єднань з’являються умови для ефективного використання організаційних чинників господарювання в континуумі між ринком та ієрархіями. Ці очевидні переваги корпоративних об’єднань дозволять підвищити наукову обґрунтованість цін на муніципальні освітні послуги, зробити їх наближенішими до економічних умов існування громади, порівняно із жорстким підвищенням загальних ринкових цін, пов’язаним зі змінами в навколишньому середовищі.

Значущість і роль соціальних корпорацій у муніципальних утвореннях визначає їх потенціал у створенні якісних соціальних послуг та отриманні соціальних вигід, без яких економічні вигоди не можуть мати сенсу. Соціальні корпорації можуть зробити суттєвий внесок у системне впорядкування й удосконалення соціальної кооперації на всій території муніципального утворення. Вони самі підвищують вимоги і створюють умови для забезпечення вищої якості соціальних послуг, створюють нові, підтримують і розвивають існуючі організаційні структури, форми життєдіяльності, мобілізують організаційний ресурс суспільства, зміцнюють довіру і покращують розуміння загальних інтересів.

Соціальні корпорації створюють унікальне підґрунтя для розвитку інноваційної діяльності, підвищення продуктивності розумової праці. Разом з тим широкий діапазон форм і видів кластерних структур, безумовно, потребує проведення в цьому напрямі серйозних дослідницьких робіт. А економіка знань, яка формується сьогодні у всіх галузях і сферах діяльності, цілком може бути орієнтована на пріоритетність розвитку корпоративної праці в суспільстві. Центром формування освітянських і науково-дослідних соціальних корпоративних об’єднань повинні стати національні університети чи академії або групи науково-дослідних структур великих містоутворюючих підприємств. Такі об’єднання будуть створювати умови високих технологій та умови поєднання практичних і теоретичних знань. Останнє впливатиме на підвищення технологічного рівня виробництва соціальних та інших послуг.

Для формування об’єднань необхідна, перш за все, первинна ініціатива й виявлення ключових позицій. Тому більшість корпоративних об’єднань вважають початком свого створення перші організаційні збори, на яких формується колективний підхід майбутніх учасників, конкретизація їх загальних потреб і розвивається впевненість у тому, що вони можуть створити потужну інтегровану соціальну організацію, яка об’єднує всі види освіти. Вони стануть більш спрощеними для отримання субсидій, грантів, інвестицій у разі наявності інноваційної, цілеспрямованої, стратегічної, колективно виробленої концепції розвитку.

Зазначене свідчить, що здатність держави, регіонів і міст у створенні умов для формування й розвитку інтегрованих, сучасних форм організації освіти і управління нею в соціальних корпоративних об’єднаннях з метою підвищення рівня соціального розвитку сьогодні слід розглядати як революційний процес розвитку. Завдяки об’єднанню на засадах корпоратизму розширюється і сектор інших видів економічної діяльності, які будуть конкурувати за отримання контрактів, спрямованих на соціальний розвиток міст. Зміст і переваги запровадження корпоративних засад організації й управління процесами суспільної діяльності, проілюстрованих на прикладі освіти міста, слід розглядати як такі, що можуть використовуватися в будь-якій підсистемі соціальної сфери.

Це дозволяє за допомогою застосування проектного підходу запропонувати типові складові модернізаційних заходів щодо запровадження соціального корпоратизму в соціальну сферу (табл. 3. 6).

Таблиця 3. 6

Зміст основних етапів проекту «Запровадження концепції корпоративного управління розвитком соціальної сфери міст»

Назва етапу Зміст Очікуваний результат
1. Конкретизація проблеми соціального розвитку територіальної громади Визначення соціальних потреб міста і способів їх задоволення.

Розробка систематизованого каталогу соціальних послуг для задоволення соціальних потреб громади, які надаються соціальними закладами.

Визначення переліку державних і муніципальних соціальних стандартів і нормативів, які регулюють якість послуг

Створення інформаційно-аналітичного блоку соціальних послуг:

- визначення переліку і змісту якості послуг відповідно до стандартів;

- отримання достовірної інформації про ступінь відповідності послуг вимогам стандартів;

- окреслення шляхів вирішення проблемних питань розвитку соціальної сфери

2. Оцінка структурно-галузевої побудови соціальної сфери міста і її організаційної культури Визначення мережі підприємств і організацій, які реалізують соціальні процеси (державних, змішаних тощо) Визначення сукупності суб’єктів господарювання за галузевою ознакою і ступенем кооперації зв’язків, які є об’єктами безпосереднього управління з боку органів місцевої влади
3. Оцінювання організаційно-функціональних технологій системи управління соціальною сферою міста Уточнення типу і складових існуючої системи управління галузями соціальної сфери (тип структур управління, організаційні форми управління, процеси управління, зміст організаційно-управлінської діяльності щодо формування взаємозв’язків і різних видів відносин у внутрішньому і зовнішньому середовищі) Обґрунтування напрямів і змісту модернізаційних заходів щодо підвищення результативності системи управління соціальною сферою з метою переорієнтації її діяльності на вирішення стратегічних завдань корпоративного управління розвитком соціальної сфери
4. Визначення стратегічних пріоритетів розвитку соціальної сфери Оцінювання місця, ролі і значення модернізації системи управління і регулювання розвитку соціальної сфери:

- обґрунтування шляхів структурної перебудови операційної технологічної системи створення соціальних послуг;

- наближення норм і стандартів соціальних послуг до європейського рівня;

- визначення інноваційних форм управління соціальною сферою тощо.

Перелік і обґрунтування складу стратегічних заходів модернізації системи організації і управління розвитком соціальної сфери
5. Концептуалізація і інституціалізація системних функцій і завдань корпоративного управління розвитком соціальної сфери
Продовження табл. 3. 6
Розробка, узгодження і затвердження концепції корпоративного управління розвитком соціальної сфери. Внесення змін і доповнень в статут міста і в зміст інших муніципальних інституцій
Перехід до самоврядного управління соціальною сферою на засадах корпоративного муніципального менеджменту. Формування нової інституційної спроможності органів місцевої влади
6. Розробка механізмів трансформації системи місцевого самоврядування в соціальній сфері міст на корпоративних засадах Розробка економічних механізмів трансформації системи управління на впровадження корпоративних засад (програми, плани і проекти розвитку):

-розробка функцій і завдань корпоративного управління соціальною сферою;

-розробка науково-методичних засад здійснення трансформаційних процесів і моделей розвитку

Науково обґрунтована політика і стратегія соціального розвитку, регуляторні проекти, проекти співпраці, технічної допомоги, інноваційні програми. Моделі імплементації і адаптації міського самоврядування в соціальній сфері до використання концепції корпоративного управління розвитком соціальної сфери.
7. Визначення критеріїв і показників ефективності запровадження інноваційного підходу до трансформації системи управління соціальним розвитком міст Порівняльний аналіз соціального розвитку за певний період часу за соціальними показниками і критеріями в розрізі секторів соціальної сфери, що відображають зміни в стратегічному плануванні, організаційних формах і схемах діяльності, інституційні зміни, зміни фінансового й економічного забезпечення Отримання доказів ефективності укріплення в соціальних сферах інституту соціального корпоративного партнерства, муніципального приватного партнерства, нових організаційних форм і коопераційних зв’язків співпраці, появи нових економічних форм надання населенню якісних суспільних благ і їх своєчасного забезпечення

Важливою умовою запровадження ідеї і концепції соціального корпоратизму в управлінні розвитком соціальної сфери міст є створення інституційного забезпечення його імплементації в місцеве самоврядування.

Інституційні підвалини і технології практичної реалізації соціального корпоратизму в місцевому самоврядуванні можна подати через побудову інституційного середовища й обґрунтування видів і змісту різних інституційних настанов формування й розвитку системи управління соціальною сферою міст на корпоративних засадах.

В економічній теорії і теорії управління інститути розглядаються як засоби з’ясування і пояснення поведінки економічних агентів, а також факторів і ресурсів виробництва продукції і послуг. Вони являють собою набір правил і норм, але повністю поведінку людей не визначають, а лише обмежують набір альтернатив, із яких кожен може вибрати ті, що відповідають їх власним критеріям. В Україні вже здійснюється інституціалізація в межах перебудови інституційної основи національної економіки. Основи «неоінституціалізму», який пояснює структуру та еволюцію «соціальних інститутів», заклав Р. Коуз.

На сучасному етапі розвитку теорії і практики управління суспільними процесами новий інституціалізм розглядається як свого роду синтез капіталістичних і соціалістичних ідей у суспільному господарстві. Неокласична теорія стала розвиватись поряд з традиційним інституціалізмом як альтернатива класичній політичній економіці. Виступаючи з Нобелівською лекцією (1991 р.), Р. Коуз закликав «активізувати дослідження, які поглиблюють наше розуміння того, як працює реальна економічна система» [68, с. 308 – 319]. Серед основних напрямів неокласичної теорії стали розглядатись: нова інституційна економіка, теорія трансакційних витрат, економіка узгодження, теорія прав власності, теорія оптимального контракту, що пояснюють і спрямовують суспільну діяльність на забезпечення економічного добробуту, збереження й примноження соціальних досягнень і потребує обґрунтованого підходу до проведення соціальних реформ.

Економічна наука робить спробу дати оцінку економічних явищ і процесів на засадах інституційної економічної теорії, представники якої [57; 88; 89, с. 4 – 5] потребують пояснення сучасних явищ через теоретичні конструкції, які раніше ігнорувались. Вони стверджують, що існування трансакційних витрат веде до необхідності розгляду інституцій як ендогенних змінних моделей економічного розвитку. Серед позитивних чинників, що поки недостатньо використовуються в процесах розвитку і стримують позитивні зрушення, визначається нерозвиненість «інституційного середовища» і неприйняття нових інститутів значною частиною населення [79, с. 9]. Це актуалізує формування інституціональних засад запровадження соціального корпоратизму в управління розвитком соціальної сфери. Авторське уявлення їх складу, перелік базових основ і їх взаємодія наведені на рис. 3.6.

Середовище інституційного забезпечення є відкритою і високодинамічною системою, чому сприяє ідеологія і концепція соціального корпоратизму, урахування і розбудова розвиненої системи соціальних корпоративних зв’язків.

Корпоративні цілі соціального розвитку муніципальних утворень, функції і завдання в інституційному середовищі опосередковуються цілями кожного з інститутів на засадах корпоративних зв’язків, корпоративної організаційної культури, зв’язків соціальної кооперації, корпоративної взаємодії, координації зорієнтованих на підвищення якості стандартів життя, соціальних стандартів, організаційно-управлінських, структурних та інших зв’язків, що формують синергізм корпоративного управління розвитком соціальної сфери міст і роблять його системою.

Це створює позитивну мотивацію активізації публічної влади в питаннях формування муніципальної політики соціального розвитку, вибору і реалізації напрямів стратегічних програм і планів розвитку. Підвищується за умови їх формування й обґрунтованість вибору форм міжсекторної взаємодії влади, бізнесу й громади, підвищуються вимоги і створюються умови вдосконалення й інноваційного оновлення суб’єктів органів місцевого самоврядування.

<< | >>
Источник: ШУМІК ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління. Дніпропетровськ –2013. 2013

Еще по теме 3. 3. Організаційні форми реалізації соціального корпоратизму у функціональних секторах соціальної сфери міст:

  1. 3.2. Формування інституту корпоративного соціального партнерства в соціальній сфері міст і регіонів
  2. 3. 1. Концептуальні засади корпоративного управління розвитком соціальної сфери територіальних громад
  3. 1. 2. Розвиток соціальної сфери як середовища задоволення потреб та інтересів територіальної громади
  4. ТЕМА 13. Державне регулювання праці, рівня життя населення та розвитку соціальної сфери
  5. Сучасні організаційні форми з упровадження інновацій.
  6. Організаційні форми страхових фондів
  7. 5.3. Форми та методи реалізації науково-технічної політики
  8. 9.1. Регіональна економічна політика, її сутність і завдання. 9.2. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави. 9.3. Державне регулювання соціально-еконо­мічного розвитку регіонів. 9.4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів
  9. 14.9. Форми державного регулювання економічного й соціального розвитку регіонів
  10. 2. 2. Сучасний стан організаційного забезпечення управління соціальною сферою як базовою ланкою соціального розвитку територіальних громад
  11. 1. Склад видатків на соціальний захист і соціальну сферу
  12. 2. 3. Підходи до оцінювання економічної складової забезпечення соціального розвитку та збалансування показників соціального розвитку
  13. 11.1. Сутність і мета соціальної політики. 11.2. Основні завдання та показники соціальної політики. 11.3. Реальні доходи населення та їх регулювання. 11.4. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг. 11.5. Державне регулювання оплати праці. 11.6. Регулювання ринку праці та зайнятості населення
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -