<<
>>

5. державна політика у сфері охорони здоров`я

Як відносно самостійна сфера суспільного життя політика виникла на тому етапі розвитку суспільства, для якого була характерна поява соціальної, етнічної та релігійної диференціації.

Причини її пов'язані з ускладненням механізмів матеріального виробництва, з культурним прогресом і зростанням соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів у різноманітних людських і між групових контактах визначився своєрідний блок інтересів людей з характерною підвищеною конфліктністю, навіть непримиренністю. Водночас, механізми обміну й розподілу виробництва, догмати й ідеали релігійної вірі, звичаї, традиції ти інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати протиріччя, що виникали в суспільстві. Отже, з'явилася нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію людських інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства.

Звідси політику можна стисло визначити як мистецтво суспільного існування і необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.

Політика це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститут публічної влади задля реалізації своїх суспільне значущих інтересів і потреб.

Функціонування політики в політичній науці розмежовується:

- за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова політика тощо);

- за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

- за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна

- за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);

- за терміном дії.

Політика має досить складну структуру. Вирізняють численні аспекти і складові політики. Одним із поширених підходів до її структури є виокремлення в ній трьох основних елементів:

- політичних відносин і політичної діяльності вони відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою і з інститутами владит ( політичні відносини - це реальні практичні стосунки, взаємозв`зки соціальних суб`єктів, в яких відбиваються їхні інтереси і здійснюється політична діяльність - співробітництво чи боротьба, вибори, референдуми, війни і т.

ін.);

- політичної свідомості (показує принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів);

- політичної організації (характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів, включає такі елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації й рухи тощо).

У світовій політичній науці для позначення різних аспектів політики використовують три самостійні англомовні терміни:

- "роlity" форма політики, тобто її організаційна структура, iнститути, які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);

- "роliсу" зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, що їх вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;

- "роlitics" політичний процес, у якому відображається складний, багатосуб'єктний i конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) різноманітні функції політики:

– задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

- раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

- примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому;

- інтеграція різних верств населення за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

- соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин);

- забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини.

Багатоманітність функцій політики засвідчує її всеосяжний характер, неперервність впливу на суспільство й неперехідність значення для врегулювання суспільних відносин.

Політика тісно пов'язана з іншими сферами суспільного життя економікою, правом, мораллю, художньою культурою, релігією, екологією, медициною і т. ін.

Всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а й виступають об'єктами свідомого політичного керівництва і управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, на політику покладається завдання бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин. Політика покликана орієнтувати розвиток сучасного суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

- оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

- гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

- демократизм і моральність у здійсненні політики;

- громадянськість і патріотизм.

Перехід до чесної та гуманної політики е складним і довготривалим процесом, тісно пов'язаним із корінними змінами у свідомості мас, особливо в тих країнах, які знаходяться в стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств. Нині ж під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

- нерозвиненість політичних та організаційних структур, відсутність дійових політичних партій; .низький рівень політичної культури населення; довготривалість ситуації нежиттєздатного поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів зв'язку між законодавчою, виконавчою тасудовою гілками влади;

- низький рівень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості всіх верств населення.

Хоча через низку об'єктивних і суб'єктивних причин перших ррків незалежності руйнівні процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в економіці) переважали над конструктивними, в цілому соціально-політичне становище" що склалося в Україні, може' бути охарактеризоване як відносно спокійне, щоправда, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості.

Саме остання обставина обгрунтовує необхідність віднесення соціальної політики, соціального захисту населення до основних пріоритетів держави.

Однією із складових соцііальної політики є система охорони здоров`я як комплекс політичних, економічних, правових та інших заходів, спрямованих на збереження та розвиток фізіологічних і психологічних функцій людини, соціальну активність, максимальну біологічно можливу тривалість життя. Успішне вирішення вказаних завдань можливо за умов прийняття оптимальних політичних рішень, які водночас становлять ядро управлінської діяльності. Вибір цілей і способів їх досягнення, визначення завдань є головним у політиці, оскільки якість обраного рішення значною мірою зумовлює результативність усієї справи управління.

На відміну від інших видів політичної діяльності, політичні рішення належать до так званого типу позапрактичних дій, які є абстрактним уявленням про бажані або можливі результати й безпосереднім імпульсом просування до них. Проте як і вся політика, винесення політичних рішень має орієнтуватися на два рівні оцінок і прогнозів: перший це рівень громадської думки (як розуміють нині процеси і як бачать майбутнє широкі верстви населення); другий – оцінки експертів, спеціалістів (економістів, соціологів, політологів, юристів та ін.). На жаль. часто політичні рішення ухвалюються не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть з ігноруванням громадської думки, що загалом негативно впливає на їхню результативність (не є винятком у цьому відношенні і система охорони здоров'я).

Зачіпаючи тією чи іншою мірою інтереси різних категорій людей, політичні рішення можуть сприяти як узгодженню цих інтересів, їх примиренню, так і загострювати їх. вести до переростання суперечностей у конфліктну фазу. Правильні політичні рішення гармонізують різнорідні інтереси класів, націй та інших соціальних груп. а також поєднують локальні інтереси з суспільними. Для вироблення таких рішень суб'єкт управління повинен знати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки й настрої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення тих соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити.

Для цього в кожній політичній системі є канали передачі в центр винесення рішень сигналів про динаміку суспільних потреб та інтересів. Така передача може здійснюватись, наприклад, через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічей депутатів різних рівнів із виборцями. Сигнали в центри винесення рішень можуть надходити також і через неофіційні канали.

Великий вплив на такі центри можуть здійснювати різні форми вияву громадськоі думки (організація суспільних починань; комітетів за участю осіб, які користуються авторитетом; направлення делегацій від жителів; подача органам влади петицій; публікація в пресі відкритих листів; поширення листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися також до організації масових акцій, починаючи з маршів протесту, демонстрацій, страйків і закінчуючи протизаконними діями (захоплення приміщень, блокування доріг та ін.).

Врахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повинно доповнюватися залученням до процесу вироблення рішень широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому можна досягти максимального врахування всіх вимог, умов і чинників, виявити сильні та слабкі аспекти пропонованих рішень.

Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб'єктом управління є атрибутом політичного життя за демократії. Звісно, він не виключає, а, навпаки, передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину. Ігно-рування колективного характеру управлінської діяльності веде до помилок і прорахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать спеціальні дослідження, висока згуртованість групи, що виносить рішення, може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, із яких складається суб’єкт управління, обов'язково мають входити особи, які мають різні погляди й позиції, вміють їх обстоювати.

Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності.

Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості є одним із найбільш поширених способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте нерідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди всіх завдяки компромісові). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього є необхідним хоча б частковий збіг інтересів, а також наявність спільної або вищої цінності. На національному рівні такою вищою цінністю, що об'єднує всіх. є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.

Основними труднощами процесу вироблення політичних рішень є: обмеження вільного і всебічного аналізу всіх можливих варіантів рішень і зведення їх до одного, який подається

як єдино можливий і правильний; блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації вибраної альтернативи; перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення, тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків.

Отже, тільки гласність про процес вибору альтернативного варіанта рішення, повне уявлення про ті умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, а також відкрита інформація про його можливі наслідки можуть забезпечити підтримку рішення громадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.

Значною мірою це залежить також від умілого використання суб'єктами управління політичних інструментів організації та регулювання соціальних відносин. Сучасна соціотехніка управління включає комплекс таких інструментів впливу, головними серед яких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання.

Сучасна соціотехніка управління охоплює наступний комплекс підвищення ефективності управлінської діяльності. Особливо важливе значення має:

- оптимізація інформаційного забезпечення, недостовірний характер інформації надмірний ії обсяг, намагання зробити ії "приємною" та "вигідною" стає причиною багатьох бід суспільства;

- організація дієвого контролю за виконанням рішень, однак контрольна діяльність має організовуватись так, щоб у разі виявлення якихось порушень і відхилень представники суб`єктів управління допомагали шукати способи їхнього усунення;

- здійснення контролю за центрами вироблення рішень з боку громадян або організацій;

- обмеження надмірній централізації;

- участь в управлінський діяльності різних категорій населення;

- перебудови організаційних структур управління, ліквідація зайвих ланок, скорочення управлінського апарату і підвищення його ефективності

- висування або вибір умілих і талановитих організаторів - професіоналів, відкликання осіб, які не виконують своїх обов'язків.

Наведені підходи щодо оптимізації управлінської діяльності суттєво впливають на політику та стратегію у сфері охорони здоров'я.

Відповідно до визначення ВООЗ політика охорони здоров`я (Health policy) - це сукупність прийнятих рішень або взятих зобов`язань щодо реалізації відповідного курсу дій, орієнтованих на вирішення конкретних ціілей і задач в області зміщнення здоров'я.

Стратегія – розрахований на тривалу перспективу комплексний вид діяльності, в рамках якої здійснюються окремі заходи щодо збереження і зміцнення здоров`я населення.

У розвиток міжнародно-правової доктрини щодо охорони здоров’я Конституція України закріплює у ст.49 право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування.

Це право забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілакти-чних програм. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя, дбає про розвиток фізичної культури і спорту. Відповідно до ст. 49 та 50 Конституції України, зміст охорони здоров’я становить система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимально біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Конституція України, визначаючи за всіма громадянами право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування, покладає на державу, на органи державної влади забезпечення цього права відповідними державними гарантіями, його охорону та правовий захист. Відповідно до ст. 7 Основ законодавства про охорону здоров’я, до числа гарантій права на охорону здоров’я належать:

- створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

- організація та проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони і зміцнення здоров’я;

- встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Таким чином, як здоров’я окремої людини, так і громадське здоров’я забезпечується не тільки індивідуальними, але й суспільними і, передусім, державними заходами, які за своїм характером можуть бути політичними, економічними, правовими та ін.

Основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових,податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в глузі охорони здоров’я.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи державної виконавчої влади.

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров’я, визначають єдині науково обгрунтовані держані стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою метеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров’я.

Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад народних депутатів реалізують державну політику.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров’я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санітарно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я .

Відповідно до політики ВООЗ "Здоров’я для всіх". та Основ законодавства України про охорону здоров’я, основою національної системи охорони здоров’я є первинна медико-санітарна допомога, яку надають у ФАПах, лікарських амбулаторіях, сільських, селищних та міських лікарнях і поліклініках, лікарнях і станціях швидкої медичної допомоги. В обсяг первинної допомоги входять огляд і консультація лікаря первинного контакту, проста діагностика і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм, отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання спеціалізованої та високо-спеціалізованої медичної допомоги.

Головними засадами первинної лікувально-профілактичної допомоги є її кваліфікованість (надає спеціаліст з медичною освітою, який у встановленому порядку допущений до цього виду професійної діяльності); – оперативність (цей вид медичної допомоги найбільше наближений до місць праці та проживання людей, оскільки фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії, поліклініки і лікарні, розташовані в населених пунктах – селах, селищах і містах); доступність (відповідно до ст. 49 Конституції України надання медичної допомоги в закладах охорони здоров’я державної і комунальної форми власності є безкоштовним, а значить і доступним для всіх, хто має у цьому потребу хоча остання засада в сучасних умовах носить декларативний характер).

Управліня закладами первинної ланки здійснюють: у сільській місцевості головний лікар району, у місті відділ (управління) охорони здоров’я виконкому міської Ради.

Вторинну (спеціалізовану) лікувально-профілактичну допомогу надають лікарі, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити кваліфікованіше консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі первинного контакту. Вказані спеціалісти працюють у великих медичних закладах, які мають висококваліфікований персонал, достатнє матеріально-технічне забезпечення, спеціалізовані лікарняні відділення та ін. Такими закладами є центральні районні, міські і частково обласні лікарні. Управління центральною районною лікарнею здійснює головний лікар району, міськими лікарнями - відділ (управління) охорони здоров’я виконкому міської Ради, обласною лікарнею - управління охорони здоров’я обасної державної адміністрації.

Третинну (високоспеціалізовану) лікувально-профілактичну допомогу у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, які рідко зустрічаються, надають лікар або група лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворювань. Вказані спеціалісти працюють, як правило, в центральних спеціалізованих лікарнях і науково-медичних центрах, підпорядкованих Міністерству охорони здоров’я України, медичних академіях та університетах, клінічною базою яких є міські та обласні лікарні.

Управління ними здійснюють:

- відділ (управління) охорони здоров’я виконкому міської ради міськими лікарнями;

- управліня охорони здоров’я обласної державної адміністрації обласними лікарнями;

- Міністерство охорони здоров’я України центральними спеціалізованими лікарнями, науково-методичними центрами, медичними академіями та університетами.

Крім вказаних органів виконавчої влади і закладів охорони здоров’я, які створюють трьохланкову систему охорони здоров’я України, існують також деякі інші медичні і фармацевтичні заклади та відповідні органи, що здійснюють управління ними, зокрема, відомчі.

Існуюча трьохланкова система управління охороною здоров’я в Україні була створена в середині 20-х років і в умовах командно-адміністративної системи витримала перевірку часом. За понад 70-річну історію існування змінювались неодноразово її завдання і функції, змінювалась і їх назва. Наприклад, до 1946 р. центральний орган управління охороною здоров’я називався "народним комісаріатом", після реформи він отримав сучасну назву "міністерство".

Нині об'єктивними передумовами реформування систем охорони здоров’я в Україні як і у світі загалом є дві взаємно протилежні тенденції:

- необхідність реалізації політики соціальної стабільності та забезпечення всіх громадян доступною і якісною медичною допомогою;

- ускладнення професійної діяльності медиків, що зумовлює подорожчання вартості медичних послуг.

Отже, відповідно до нових соціальних умов та суспільних потреб, управління в галузі охорони здоров’я має бути максимально-спрощене і наближене до його об’єктів – закладів охорони здоров’я, а ті, в свою чергу, повинні бути наближені до населення села, селеща, міста, охорону здоров’я мешканців яких вони здійснюють.

Центральними проблемами реформування системи охорони здоров’я в Україні є питання про можливість поєднання державного характеру цієї системи з ринковими умовами діяльності та пошук варіантів реорганізації первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД).

Основні напрямки розвитку охорони здоров`я населення України затверджені Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000 (Додаток ).

6.

<< | >>
Источник: Волос Б.О., Вашев О.Є.. В68Державна політика і стратегія в галузі охорони здоров’я: Опорний конспект лекцій. – Х.: ХарРІ НАДУ "Магістр",2005. – 80 с.. 2005

Еще по теме 5. державна політика у сфері охорони здоров`я:

  1. 2. Державна політика у сфері охорони здоров'я
  2. Міжнародна політика в сфері охорони здоров`я. Стратегія ВООЗ "Здоров`я для всіх".
  3. 1. Концепція модуля "Державна політика і стратегія в галузі охорони здоров’я"
  4. 4. Реорганізація системи управління у сфері охорони здоров'я
  5. 7. Інноваційна і кадрова політика у системі охорони здоров'я
  6. Волос Б.О., Вашев О.Є.. В68Державна політика і стратегія в галузі охорони здоров’я: Опорний конспект лекцій. – Х.: ХарРІ НАДУ "Магістр",2005. – 80 с., 2005
  7. 12.1. Необхідність охорони навколишнього природного середовища. 12.2. Принципи та об’єкти охорони навколишнього природного середовища. 12.3. Державне екологічне регулювання. 12.4. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. 12.5. Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності
  8. 1.1. Система охорони здоров’я України
  9. 1.3. Бюджетне фінансування охорони здоров’я в Україні
  10. 1.4 Фінансування охорони здоров’я в країнах Європи
  11. КОНЦЕПЦІЯ розвитку охорони здоров'я населення України
  12. 3. Реформування економічних засад системи охорони здоров'я
  13. 2.1. Формування видатків бюджету на фінансування охорони здоров’я України
  14. 1.2 Планування і фінансування видатків на охорону здоров'я громадян України
- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -