<<
>>

3.3. Реформування системи фінансового нагляду в Україні у контексті забезпечення стійкості фінансової системи

В умовах активізації глобалізаційних та інтеграційних процесів, що супроводжуються зростанням відкритості фінансових та товарних ринків, актуалізується проблема забезпечення стійкості фінансової системи, особливо у напрямку зміцнення здатності системи протистояти деструктивному впливу зовнішнього середовища.

Одним із можливих шляхів вирішення означеної проблеми є побудова ефективної та дієвої системи фінансового нагляду, зорієнтованої на оптимізацію діяльності різних груп учасників економічних відносин у фінансовому секторі України.

У контексті даного дослідження слід відмітити, що загалом під фінансовим наглядом науковці розуміють систему заходів, що реалізуються наглядовими органами з метою забезпечення відповідності діяльності учасників фінансового сектору нормативним та законодавчим вимогам [1].

Однак, перш ніж перейти до конкретних пропозицій, направлених на трансформацію вітчизняного фінансового нагляду, доцільно здійснити аналіз та оцінку сучасного його стану, виокремити головні проблеми та перспективи.

Так, слід зауважити, що на сьогоднішній день в Україні фінансовий нагляд здійснюють три суб’єкти: функції банківського нагляду та регулювання виконує Національний банк України (згідно з Законами України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність»); державне регулювання та нагляд за діяльністю небанківських фінансових установ – кредитних спілок, страхових компаній, недержавних пенсійних фондів та їхніх адміністраторів, ломбардів, трастових, лізингових та інших фінансових компаній, на які поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», здійснює Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг). Регулювання і нагляд за фондовим ринком України (ринком цінних паперів) здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР).

НБУ, Нацкомфінпослут та НКЦПФР охоплюють своєю компетенцією як пруденційне регулювання відповідних фінансових установ, так і регулювання правил надання ними послуг та суттєво різняться між собою за статусом, рівнем незалежності, інституційною спроможністю, правилами і процедурами, що застосовуються у процесі їх діяльності.

Отже, НБУ здійснює банківський нагляд, який передбачає впровадження низки регуляторних заходів, спрямованих на забезпечення стійкості банківської системи, а також захист інтересів вкладників та кредиторів.

До основних завдань у рамках банківського нагляду можна віднести:

- захист інтересів клієнтів банку від шахрайства та неефективного використання їх фінансових ресурсів, які розміщенні у банківській установі;

- стимулювання розвитку конкурентного середовища у межах банківського сектору;

- забезпечення прозорості діяльності банківських установ;

- зростання стабільності та результативності банківського сегменту;

- підвищення рівня професіоналізму фахівців, які працюють у банківській системі тощо.

Ефективна організація банківського нагляду передбачає дотримання певних принципів, зокрема:

- багаторівневість системи банківського нагляду;

- перманентне удосконалення нормативно-методичного, кадрового, матеріально-технічного та наукового забезпечення наглядової діяльності центрального банку;

- підвищення рівня прозорості та публічності системи банківського нагляду;

- імплементація передового світового досвіду у сфері банківського нагляду та синхронізація і уніфікація міжнародних та національних стандартів у вітчизняну практику банківської діяльності та банківського нагляду.

Ключовими об’єктними складовими, на які спрямований банківський нагляд є: види та структура активів і пасивів банку; система управління капіталом банківської установи; ліквідність банку і його балансу; сальдо доходів та витрат, а також прибутковість банку; ефективність системи менеджменту; адекватність ризик-менеджменту в банку; характер взаємозв’язків банку з його контрагентами тощо.

Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду. Інспекційні перевірки проводяться безпосередньо на місцях і дають можливість сформувати адекватне уявлення про фінансовий стан банку, а також перевірити рівень точності та достовірності інформації, яка відображена у звітах банку, що перевіряється. Безвиїзний нагляд передбачає перевірку звітності, що надається банками і дозволяє передбачати проблеми, які можуть негативно відобразитися на фінансових показниках діяльності банків і призвести до визнання їх неплатоспроможними [9]. Разом з тим, важливе значення має вступний нагляд, який передбачає регламентування процедури реєстрації та ліцензування банку [30].

Прототип НКЦПФР було створено в Україні у червні 1995 року. Головною метою функціонування цього наглядового органу є регуляторна діяльність щодо учасників ринку цінних паперів, недопущення ними зловживань та порушень законодавства та захист прав інвесторів.

У рамках досягнення поставленої мети НКЦПФР реалізує наступні завдання:

– створення та реалізація єдиної державної політики, спрямованої на розвиток фондового ринку України, а також адаптація його функціонування у відповідності до міжнародних стандартів;

– координація діяльності органів державної влади, які визначають умови функціонування національного ринку цінних паперів та похідних фінансових інструментів;

– формування регулятивного поля щодо випуску та обігу цінних паперів;

– удосконалення законодавчого та організаційного моментів у сфері випуску та обігу фінансових інструментів та ін.

Протягом усього періоду існування ключовими напрямками діяльності НКЦПФР можна визначити наступні:

– підвищення конкурентоспроможності ринку цінних паперів України, зокрема за рахунок зростання частки організованого біржового сегменту фондового ринку;

– розбудова та становлення депозитарної системи України;

– захист прав інвесторів;

– розвиток системи корпоративного управління тощо [115].

Прототип Нацкомфінпослуг було створено у 2002 році з метою забезпечення регулювання сегментів ринку фінансових послуг, у яких функціонують страхові компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, інститути спільного інвестування та інші фінансові компанії, діяльність яких до цього періоду регулювалася низкою різних державних органів. Основними завданнями Нацкомфінпослуг є:

– створення та реалізація політики у сфері регулювання ринків фінансових послуг за виключенням банківського сегменту та ринку цінних паперів;

– формування та впровадження стратегії розвитку підконтрольних сегментів ринку фінансових послуг;

– аналіз сучасного стану розвитку відповідних сегментів фінансового ринку та розробка системи заходів щодо удосконалення їх діяльності;

– популяризація системи недержавного пенсійного забезпечення;

– синхронізація функціонування вітчизняного ринку фінансових послуг у відповідності до міжнародних норм та правил тощо [114].

Справедливо зауважити, що ефективність розвитку фінансової системи значною мірою визначається адекватністю системи фінансового нагляду. Однак, вітчизняна система фінансового нагляду у розрізі різноманітних її складових залишається недосконалою, про що свідчить нестабільність, зростання інтенсивності кризових явищ, а також значний негативний вплив від їх реалізації, що особливо критично відзначається у банківському сегменті.

Разом з тим, доцільно зауважити, що вектор України у напрямку інтеграції у європейське співтовариство обумовлює необхідність дослідження систем фінансового нагляду провідних країн світу, і особливо європейських.

Так, загалом на сьогоднішній день у світі існує чотири основні моделі фінансового нагляду: інституційна, функціональна, інтегрована та модель двох вершин, проте жодна з представлених моделей не може бути визнана еталонною.

Перш за все, слід відзначити, що трансформація національних моделей фінансового нагляду обумовлена якісними змінами у системі фінансових відносин, які відбулися у світі за останні 25 років. Зокрема, для сучасного етапу розвитку вже не є характерним традиційне розмежування у спектрі продуктів і послуг, пропонованих банками, страховими та інвестиційними компаніями, оскільки кожен із цих суб’єктів прагне максимізувати прибуток за рахунок розширення бізнесу та впровадження фінансових інновацій. Часи, коли банки спеціалізувалися на залученні депозитів та видачі кредитів, інвестиційні компанії обмежувалися вузьким набором фондових інструментів та операцій, а страхові компанії займалися страхуванням майна, відповідальності або життя давно минули. На сьогоднішній день, кожен з цих фінансових посередників створює нові види бізнесу, які пропонують комплексні і складні продукти, що відрізняються високим ступенем взаємозв’язку і об’єднують в собі характеристики окремих продуктів страхового, банківського та фондового сегментів. Фінансові інновації такого типу призвели до стрімкого зростання рентабельності фінансового сектору, однак, разом з тим, спричинили зростання ризиковості діяльності фінансових посередників і ознаменували необхідність трансформації системи фінансового нагляду.

Звичайно, виважена система менеджменту та адміністрування певною мірою може компенсувати недоліки, пов’язані з неефективністю системи фінансового нагляду, однак, разом з тим, національна модель фінансового нагляду має постійно удосконалюватися та оновлюватися у відповідності до еволюції фінансових відносин, реалій ринку та глобальної інтеграції. Однак, попри це виникає необхідність дослідження специфіки згаданих моделей (характеристика кожної з яких представлена у табл. 3.13), а також визначення їх переваг та недоліків.

Зупинимося більш детально на характеристиці кожної із представлених у табл. 3.13 моделей. Так, традиційна або інституційна модель фінансового нагляду вірогідно є моделлю, яка зазнає найбільшої деформації, спричиненої змінами у засадах функціонування фінансового ринку і стиранням меж між спектром фінансових послуг, які надаються окремими функціональними секторами. Слід відмітити, що інституційна модель побудована на принципах бізнес-середовища, яке на сьогоднішній день вже майже не функціонує, оскільки більшість сучасних фінансових посередників підтримують міжсекторні механізми просування фінансових продуктів замість монолінійних, як це було раніше. Крім того, фінансові компанії здійснюють свою діяльність на не типових для них сегментах фінансового ринку без внесення коректив до їх правового статусу.

Таблиця 3.13 – Характеристика моделей фінансового нагляду [200]

Назва моделі Характеристика
Інституційна (секторна) У даній моделі правовий статус компанії (банку, брокера, дилера, страхової компанії) визначає, який регулятор буде уповноважений здійснювати контроль як за безпекою та стійкістю цих компаній, так і за перспективами ведення бізнесу.
Функціональна У межах даної моделі наглядові компетенції визначаються специфікою діяльності компанії без врахування її правового статусу, тобто кожен вид бізнесу може мати власного функціонального регулятора.
Інтегрована (модель мегарегулятора) У рамках даної моделі існує єдиний регулятор, який слідкує за стабільністю, безпекою та результативністю ведення бізнесу усіх компаній, які функціонують на ринку фінансових послуг.
Модель «двох вершин» Дана модель передбачає розподіл регуляторних повноважень за завданнями між двома окремими регуляторами: один регулятор здійснює нагляд за стабільністю, безпекою та стійкістю фінансових установ, інший – за перспективами ведення бізнесу цими компаніями.

Інституційний підхід страждає від непослідовності у застосуванні правил і норм, які декларуються різними регуляторами і проблем, пов’язаних з міжвідомчою координацією, оскільки ті ж самі чи подібні за економічним змістом фінансові послуги можуть надавати різні типи фінансових посередників (банки, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо), а тому різні наглядові органи можуть здійснювати регулювання цих операцій по-різному. З практичної точки зору, збереження та застосування інституційної моделі до організації системи фінансового нагляду є найбільш складним, враховуючи масштаби трансформації фінансового ринку та суттєвого стирання меж між класичним та сучасним спектром фінансових послуг, які пропонуються різними групами суб’єктів економічних відносин у даному сегменті. Розширення регуляторних повноважень наглядових органів з метою нівелювання зазначених проблем також не дозволить досягнути бажаного результату, оскільки досить імовірно може виникнути ситуація, за якої подібні фінансові операції будуть регулюватися на основі принципово різних регулятивних норм.

Певні недоліки даної моделі можна частково нівелювати за рахунок застосування різних координаційних механізмів (як це, наприклад, відбулося у Китаї), проте її структура є недосконалою і не відповідає тенденціям розвитку фінансового ринку. Інституційна модель є характерною для таких країн як Китай, Гонконг і Мексика.

Функціональна модель фінансового нагляду є найбільш спільною і дозволяє здійснювати досить ефективний фінансовий нагляд, але лише до тих пір, доки координація між функціональними регуляторами досягається і підтримується. Очевидною перевагою функціонального підходу до фінансового нагляду є, принаймні теоретично, існування експерта-регулятора, який буде застосовувати узгоджені правила щодо регулювання за окремим видом діяльності, незалежно від типу фінансового посередника, що її здійснює. Дана модель також унеможливлює виникнення ситуації, за якої декілька регуляторів інтерпретують та застосовують регуляторні норми по-різному.

Одна з основних проблем функціонального підходу – висока складність щодо ідентифікації меж юрисдикції конкретного регулятора. Іншим недоліком функціональної моделі є те, що фінансові установи можуть бути підзвітні кільком регуляторам, що призводить до зростання витрат часу та додаткових зусиль у контексті дотримання регуляторних вимог кожного із суб’єктів нагляду. Ще однією перешкодою ефективності функціонального підходу є те, що жоден регулятор не має достатньої інформації щодо всіх видів діяльності конкретного фінансового посередника з метою контролю за системним ризиком. Зважаючи на означені недоліки, більшість дослідників схильні вважати дану модель недостатньо ефективною, а тому деякі країни відходять від її використання, переорієнтовуючись на модель мегарегулятора чи модель «двох вершин».

Модель за завданнями (модель двох вершин, twin-peaks model) є досить популярною, оскільки дозволяє часткового врахувати переваги інтегрованого підходу до фінансового нагляду, однак, у цій модель є також ризик виникнення конфлікту між цілями регуляторних органів, а саме безпекою та стабільністю фінансового ринку, захистом інтересів інвесторів та прозорістю діяльності фінансових посередників. Зокрема, у випадку виникнення конфлікту між цілями стабільності та стійкості фінансового ринку і забезпеченням інтересів інвесторів, найбільш вірогідно, що наглядові органи віддадуть перевагу реалізації першої з них, оскільки вона більш тісно пов’язана з фінансовою стійкістю.

Однак, з іншого боку, така ситуація не є критичною, оскільки захист прав інвесторів на сучасному етапі розвитку є однією з пріоритетних цілей, проте часом надмірна увага до зазначеного аспекту може негативно відзначитися на ефективності функціонування ринку в цілому. Загалом, слід відзначити, що модель «двох вершин» може бути оптимальним засобом забезпечення рівноправності цілей прозорості, цілісності ринку та захисту інтересів споживачів. Даний підхід покликаний забезпечити рівномірність поширення засобів захисту продажу на весь спектр фінансових продуктів, незалежно від правового статусу суб’єкта, що реалізує продукт.

Інтегрована модель (модель мегарегулятора) на сучасному етапі розвитку фінансових відносин має найбільше прихильників. Слід відзначити, що такий підхід до організації системи фінансового нагляду може бути особливо ефективним та дієвим на невеликих фінансових ринках, де нагляд за широким спектром установ, що надають фінансові послуги може бути здійснений єдиним наглядовим органом. Ця модель також була адаптована до більш складних ринків, для яких вона розглядається як гнучкий та добре налагоджений механізм здійснення фінансового нагляду. Головною перевагою моделі мегарегулятора є фокусування на регулюванні та нагляді усіх секторів фінансового ринку без виникнення плутанини та конфлікту цілей між різними регуляторними органами, що є притаманними для інституційної та функціональної моделей. Разом з тим, попри здатність такої моделі усувати певні обмеження інших систем організації фінансового нагляду, деякі дослідники зазначають, що у цьому випадку може виникнути ризик неефективного управління усіма секторами фінансового ринку і, як наслідок, його кризи, оскільки в умовах нестабільності зазнати краху може навіть дана система фінансового нагляду [176, 177, 200].

Зважаючи на значну популярність останньої моделі та її стрімку адаптацію протягом останніх десятиліть, виникає необхідність більш глибокого дослідження переваг та недоліків інтегрованого підходу до організації системи фінансового нагляду.

Таким чином, група дослідників, які підтримують адаптацію інтегрованої системи фінансового нагляду виділяють наступні переваги даної моделі:

- мегарегулятор здатний краще оцінити трансфер ризиків між різними групами фінансових посередників та ринковими сегментами;

- фінансовий нагляд на інтегрованій основі дозволяє більш ефективно здійснювати контроль за діяльністю фінансових конгломератів, які стають дедалі помітнішими учасниками світових фінансових відносин;

- стирання межі між продуктами, які пропонуються банківським, страховим та фондовими сегментами фінансового ринку обумовлює доцільність повної чи часткової уніфікації регуляторного поля їх функціонування, оскільки окремі фінансові посередники за рахунок надання інноваційних фінансових послуг можуть створювати конкуренцію на суміжних сегментах фінансового ринку, а тому єдиний орган фінансового нагляду є досить ефективним у вирішенні означеної проблеми і може запобігти регуляторним дисбалансам та сприятиме створенню справедливого конкурентного середовища;

- єдиний регулятор фінансового ринку здатен швидше адаптуватися до кількісних та якісних трансформацій системи фінансових відносин, які стають дедалі динамічнішими останнім часом;

- об’єднання наглядових органів за фінансовим ринком дозволяє зменшити витрати на провадження такої діяльності порівняно з секторною чи функціональною моделями;

- існування мегарегулятора призводить до концентрації не лише повноважень, а й відповідальності за результати регуляторної діяльності, а тому в таких умовах наглядовий орган функціонує більш ефективно;

- єдиний регуляторний орган здатний швидше акумулювати інформацію щодо стану фінансового ринку та своєчасно реагувати на порушення стабільності у його функціонуванні, а також має широкі можливості у сфері фінансового арбітражу;

- укрупнення наглядових органів також дозволяє залучити найбільш кваліфікованих фахівців, які вивільнились у результаті реорганізації системи фінансового нагляду тощо [91, 191].

Результати дослідження [191], яке було проведено для 15 країн (Австралія, Канада, Данія, Естонія, Угорщина, Ісландія, Корея, Латвія, Люксембург, Мальта, Мексика, Норвегія, Сінгапур, Швеція та Великобританія), які здійснили трансформацію системи фінансового нагляду, адаптувавши модель мегарегулятора, дозволяють виявити домінантні мотиви такого перетворення (табл. 3.14).

Попри значну популяризацію зазначеної моделі, можна виокремити також певні аргументи проти її впровадження, а саме:

- процес укрупнення наглядових органів може привести до зниження ефективності їх діяльності протягом перехідного періоду та значного проміжку часу після нього;

- ефективність контролю може суттєво знизитися унаслідок нехтування специфічними рисами, які характерні для банківського, страхового та фондового сегментів фінансового ринку;

- існування більш простих та дешевих механізмів налагодження обміном інформацією та координації діяльності наглядових органів;

- є більш прийнятною для високорозвинутих країн та фінансових ринків;

- незначна економія на ефекті масштабу тощо [191].

Таблиця 3.14 – Головні причини адаптації інтегрованої системи фінансового нагляду

Причини Кількість країн, які виокремили причину Питома вага фактора у загальній структурі, %
1 Потреба у покращенні фінансового нагляду у зв’язку з універсалізацією банківської діяльності 14 93
2 Економія фінансових ресурсів за рахунок ефекту масштабу 12 80
3 Необхідність вирішення проблеми недостатності зв’язків та координації між різними наглядовими органами 4 27
4 Уніфікація регулювання та нагляду за різними фінансовими посередниками 3 20
5 Необхідність в оперативній реструктуризації наглядових органів, особливо після фінансової кризи 3 20
6 Нівелювання інших недоліків та вузьких місць існуючої системи фінансового нагляду 2 13

Проаналізувавши концептуальні теоретичні засади, на яких базується кожна з моделей фінансового нагляду, доцільно дослідити тенденції впровадження кожної з них на практиці. Узагальнюючи світовий досвід трансформації систем фінансового нагляду, слід відмітити, що організаційна структура фінансового нагляду знаходиться у процесі змін в більшості держав-членів ЄС, для яких на попередніх етапах розвитку фінансового ринку характерною була функціональна модель. Однак, активізація фінансових конгломератів, які представляють близько 25 відсотків банківського та страхового ринку, обумовили популяризацію міжгалузевих моделей фінансового нагляду: моделі «двох вершин» та моделі мегарегулятора.

Слід зауважити, що існують два способи організації системи фінансового нагляду за завданнями: так, у деяких країнах, особливо в зоні євро, де відбувся трансфер повноважень щодо здійснення грошово-кредитної політики від національних центробанків до ЄЦБ, центральний банк відповідає за реалізацію пруденційного нагляду, тоді як в інших країнах ці обов’язки покладено на окремий орган (Австралія).

Існує також два режими організації моделі мегарегулятора. Зокрема, скандинавські країни запровадили інтегровану модель фінансового нагляду без участі центрального банку в ньому, тоді як у деяких інших центральний банк ще відіграє важливу роль у сфері банківського нагляду, а висновки центрального банку надаються мегарегулятору, який приймає остаточні рішення [198].

Слід відзначити, що в окремих країнах Євросоюзу центральні банки не мають прямих наглядових повноважень приймати остаточні рішення з питань нагляду за банківським сектором і не завжди є напряму залученими до пруденційного нагляду, але існують механізми, що гарантують їх участь у фінансовому нагляді. Це пов’язано, насамперед, з ключовою роллю центральних банків у забезпеченні стабільності фінансового сектору та фінансової системи в цілому. Так, центральні банки Австрії і Німеччини мають право виконувати наглядові функції стосовно кредитних установ, а центральні банки Ірландії, Латвії, Угорщини можуть вирішувати окремі наглядові завдання.

У табл. 3.15 представлено порівняльну характеристику впровадження моделей фінансового нагляду у провідних країнах світу.

На основі даних табл. 3.15 можна відмітити, що в деяких країнах функціонує єдиний регуляторний орган, відокремлений від центрального банку (Естонія, Латвія, Мальта, Угорщина), в інших – навпаки, центральний банк володіє всіма повноваженнями нагляду за діяльністю усіх учасників фінансового ринку, тобто виконує роль мегарегулятора (Словаччина, Чехія), а тому виникає необхідність дослідження специфіки ролі центрального банку у формуванні ефективної системи фінансового нагляду.

Таблиця 3.15 – Моделі фінансового нагляду різних країн світу [198]

Модель фінансового нагляду
Функціональна Міжсекторна модель «двох вершин» Інтегрована модель без наділення центробанку повноваженнями у сфері банківського регулювання Інтегрована модель

з наділенням центробанку повноваженнями у сфері банківського регулювання

Болгарія

Кіпр

Греція

Литва

Люксембург

Румунія

Словенія

Іспанія

Бельгія (2011)

Франція (2003/10)

Італія (1999)

Нідерланди (2002)

Португалія (2000)

Великобританія (2011)

Австралія (1998)

Канада (1987)

США (2010)

Данія (1988)

Естонія (2002)

Угорщина (2000)

Латвія (2001)

Мальта (2002)

Польща (2008)

Швеція (1991)

Японія (2000)

Австрія (2002)

Чеська Республіка (2006)

Фінляндія (2009)

Німеччина (2002)

Ірландія (2003)

Словаччина (2006)

Так, фінансова криза 2008-2009 рр., яка охопила фінансові ринки більшості країн світу, активізувала увагу світової спільноти до здатності регуляторів фінансового сектору ефективно та своєчасно реагувати на загострення деструктивних процесів. Крім того, актуалізувалося питання щодо оптимальної ролі центрального банку у системі фінансового нагляду як в умовах порівняно стабільного періоду функціонування фінансового ринку, так і в умовах кризи. Слід відзначити, що повноваження центробанку можуть суттєво варіюватися від виконання традиційної функції грошово-кредитного регулювання до органу пруденційного нагляду і забезпечення стабільності фінансового ринку у більш розвинутих країнах.

Стосовно ролі центрального банку у системі фінансового нагляду існує дві полярні позиції, кожна з яких має своїх прихильників, тобто фактично виникає питання про доцільність виконання центробанком функцій регулятора фінансового ринку чи трансферу цих повноважень незалежному агентству.

Так, прихильники залучення центрального банку до фінансового нагляду стверджують, що установи такого типу мають значний досвід і існують передумови, які сприяють більш повному виконанню покладених функцій саме центробанком, а не іншою установою-регулятором. Дійсно, деякі дослідники вважають, що центральні банки мають певні конкурентні переваги у даному питанні, що пов’язано з більш тривалим періодом їх функціонування, що, відповідно, породжує більш фундаментальне знання ринкових умов. Крім того, центральні банки, як правило, добре розуміють специфіку діяльності фінансових установ у зв’язку з виконанням ними їх ринкових функцій. Центробанки знаходяться в однозначно вигідному положенні при формуванні нормативно-правової бази, особливо в період фінансової кризи. У зв’язку з їх регуляторними повноваженнями, центральні банки можуть безпосередньо реагувати на проблеми, що виникають у підконтрольній їм сфері, і можуть вимагати від підзвітних суб’єктів впровадження системи заходів, спрямованих на пом’якшення системного ризику. Разом з тим, маючи значні важелі впливу у фінансовій сфері, центральні банки якнайкраще підходять на роль постачальника ліквідності у кризових умовах, враховуючи їх доступ до фінансових ресурсів, знання фінансових інститутів і відносної незалежності від політичного тиску.

Противники надання центральному банку наглядових функцій висловлюють занепокоєння, що дана установа може стати занадто потужними гравцем у фінансових питаннях, зосереджуючи більшість регуляторних повноважень, що може призвести до зловживань та інших подібних проблем. Крім того, центральний банк, приймаючи на себе повноваження щодо здійснення нагляду у фінансовій сфері, може бути перевантажений за рахунок виконання регуляторних функцій та реалізації грошово-кредитної політики, що, у свою чергу, може призвести до неефективності в одній чи обох зазначених сферах. Таким чином, дана група дослідників виступає проти централізації такого значного обсягу повноважень єдиним регулятором. Разом з тим, коли центральний банк виконує наглядові функції та здійснює реалізацію грошово-кредитної політики, може виникнути проблема неефективності у зв’язку з необхідністю залучення додаткових фінансових ресурсів для повного та оптимального виконання покладених на цей інститут зобов’язань. Таким чином, науковці відмічають, що конфлікт цілей є неминучим у випадку, якщо центробанк виступає інститутом пруденційного нагляду, забезпечення стійкості фінансового ринку та органом реалізації грошово-кредитної політики. Однак, справедливо зазначити, що деякі дослідники відзначають, що цей конфлікт краще вирішувати саме у межах одного відомства, оскільки єдиний регулятор може збалансувати реалізацію означених функцій перш ніж приймати остаточні управлінські рішення [198].

На основі аналізу теоретичних та практичних аспектів різних підходів до організації системи фінансового нагляду, доцільно відзначити, що попри значне поширення міжсекторних моделей (модель «двох вершин» та мегарегулятора), їх імплементація для вітчизняної фінансової системи, з нашої точки зору, є передчасною. На підтвердження приведеного припущення можна навести наступні аргументи:

– модель організації фінансового ринку України є банкоцентричною, оскільки банки виступають основними фінансовими посередниками, що обумовлює випереджальний розвиток банківського сектору над іншими сегментами фінансового сектору економіки, що, у свою чергу, свідчить про відсутність універсалізації фінансових послуг, адже рівень розвитку фондового та страхового ринків не сприяє активізації конвергентних процесів;

– кардинальна трансформація системи фінансового нагляду може призвести до експансії деструктивних процесів у фінансовому секторі протягом перехідного періоду, який, зважаючи на масштаби перетворень та нестабільність економічної і політичної ситуації в країні, може бути досить тривалим;

– реформування системи фінансового нагляду, особливо за умови необхідності створення нового кадрового складу та удосконалення матеріально-технічного забезпечення, є досить затратним, що в умовах перманентного дефіциту державного бюджету видається недоцільним і складним у реалізації;

– укрупнення наглядових органів цілком закономірно може призвести до скорочення чисельності працівників, зайнятих у цій сфері, що, у свою чергу, має негативний соціальний ефект та ін.

Таким чином, можна відзначити, що створення мегарегулятора в Україні на сьогоднішній день не видається можливим, адже не забезпечено готовністю фінансового сектору до такого роду перетворень, а також не є нагальною та об’єктивною необхідністю, що спостерігається серед європейських країн з високим рівнем розвитку фінансового ринку, для якого притаманними є конвергенція у фінансовому секторі, універсалізація фінансових продуктів та активізація створення фінансових конгломератів, природа яких обумовлює низку проблем щодо регулювання їх діяльності.

Однак, разом з тим, недосконалість існуючої системи фінансового нагляду та неефективність діяльності НКЦПФР та Нацкомфінпослуг визначає доцільність часткового агрегування регуляторів фінансового сектору в Україні.

Отже, трансформацію вітчизняної системи фінансового нагляду запропоновано здійснити наступним чином:

– регулятором банківського сегменту має залишитися Національний банк України, оскільки історично даний інститут має значний досвід у сфері регулювання та нагляду, а трансфер його повноважень до компетенції іншого наглядового органу буде супроводжуватися значною дестабілізацією усього фінансового сектору, масштабними фінансовими витратами та тривалим перехідним періодом, що на тлі сучасної соціально-економічної ситуації в Україні є недоцільним; крім того, банківський сектор є найбільш розвинутим сегментом фінансового ринку та користується найвищим рівнем лояльності серед покупців фінансових продуктів і, разом з тим, має суттєвий ризик зародження дестабілізаційних процесів і їх стрімкої експансії як на інші сегменти фінансового ринку, так і до реального сектору економіки, а тому його регулювання має здійснюватися окремим органом, яким, власне, і є НБУ, оскільки даний інститут характеризується глибоким знанням та розумінням процесів, що відбуваються у банківській сфері, має налагоджену систему зворотного зв’язку з фінансовими посередниками, володіє практичним досвідом щодо регулювання банківської діяльності і високим кадровим потенціалом (достатньою чисельністю висококваліфікованих спеціалістів з різних галузей знань, що необхідні для ефективного банківського нагляду);

– регулятором відмінних від банківських фінансово-кредитних установ доцільно зробити орган, створений шляхом об’єднання двох існуючих регуляторів: НКЦПФР та Нацкомфінпослуг, що є досить логічним, адже підзвітні зазначеним регуляторам установи та сегменти, у яких вони функціонують, мають приблизно однаковий рівень розвитку, знаходяться поки що на етапі становлення визнаних на наднаціональному рівні принципів та закономірностей розвитку даних секторів, а тому керівництво та нагляд за їх діяльністю найбільш раціонально здійснювати суміжно, поступово нівелюючи розрив з банківською сферою; крім того, таке об’єднання дозволить частково долучитися до загальноєвропейської тенденції до інтегрування системи фінансового нагляду, що, цілком вірогідно, може бути першим кроком на шляху до створення мегарегулятора за умови синхронізації рівнів розвитку секторів фінансового ринку між собою та адаптації діяльності учасників фінансової системи до міжнародних принципів та правил.

Як висновок, можна зауважити, що така трансформація системи фінансового нагляду має декілька переваг: по-перше, відповідність банкоцентричному характеру фінансового ринку, що обумовлює виділення окремого регулятора для даного сегменту як основоположного; по-друге, прийнятність сучасному етапу розвитку вітчизняного фінансового ринку, для якого не є характерним значна універсалізація фінансових послуг, динамічне зростання фінансових конгломератів та стирання меж між різними сегментами фінансової системи, що визначається науковцями як головні передумови застосування моделі мегарегулятора; по-третє, можливість економії на масштабах унаслідок об’єднання у єдиний орган НКЦПФР та Нацкомфінпослуг; по-четверте, зростання комплексності фінансового нагляду. Зазначені переваги в сукупності будуть сприяти підвищенню рівня стійкості фінансової системи України.

<< | >>
Источник: Лук’янець Олена Вікторівна. Методичні засади забезпечення стійкості фінансової системи країни. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Суми –2014. 2014

Еще по теме 3.3. Реформування системи фінансового нагляду в Україні у контексті забезпечення стійкості фінансової системи:

  1. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОСТІ ФІНАНСОВИХ СИСТЕМ
  2. РОЗДІЛ 2 РОЗВИТОК НАУКОВО-МЕТОДИЧНИХ ЗАСАД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТІЙКОСТІ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ
  3. 2.1. Розвиток підходів до формування системи показників оцінки стійкості фінансової системи країни
  4. 1.3. Особливості функціонування фінансових систем в контексті трансформаційних та глобалізаційних процесів
  5. Лук’янець Олена Вікторівна. Методичні засади забезпечення стійкості фінансової системи країни. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Суми –2014, 2014
  6. 1.2. Концептуальні засади визначення та оцінювання стійкості фінансової системи
  7. 3.2. Оптимізація параметрів стійкості фінансової системи
  8. 2.3. Методичні засади оцінювання рівня ризику втрати стійкості фінансової системи
  9. 2.2. Аналіз та дослідження показників характеристики стійкості фінансової системи України
  10. 3.1. Науково-методичний підхід до оцінювання рівня стійкості фінансової системи
  11. РОЗДІЛ 3 Удосконалення науково-Методичних підходів до оцінювання стійкості фінансової системи України
  12. Фінансова система: сутність, структура та принципи функціонування
  13. Основные типы систем регулирования финансового рынка в развитых странах
  14. МЕТОДИКА АУДИТА С ИСПОЛЬЗОВАНИЕМ КОМПЬЮТЕРОВ И ЭКСПЕРТНЫХ СИСТЕМ
  15. Сущность экономической структуры региона как системы и объекта исследования